Логотип сайта «Леся Українка»
Лист на сайт
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)
Драматичні твори / У пущі / 2

У пущі

2

Леся Українка

X

Варіанти тексту

1 | 2 | 3 | 4 | 5 | 6 | 7 | 8 | 9 | 10 | 11

Та сама хата, що й в першій дії, тільки краще споряджена. На коминку багато ескізів, мініатюр і всякої скульптури. По стінах знаряддя скульпторські і мулярські. Багато полиць, на одних скульптура, на других новий посуд. В одному кутку гончарський станок. Вся хата моє вигляд не то скульпторської студії, не то робітні гончара; багато недокінченої роботи. На рухомих підставках стоять бюсти, понакривані мокрими шматами. В глибині хати зроблений альков; замість ліжка в нім маленька естрада; на естраді стоїть молода дівчина-індіанка в своїм дикарськім убранні. Річард ліпить з неї статую натуральної величини; він робить дуже ретельно, то підступає, то відступає від статуї, приглядається, поправляє то позу дівчини, то позу статуї. Рухи швидкі, енергічні, в них видно запал, екстаз.

Річард

(до себе)

Отак… так буде краще… Ні, отак!

Тепер гаразд!.. Стій, дівчино, не рушся.

Втомилась, може?

Дівчина хитає головою, що ні.

Ну, то ще постій,

а я тобі намиста дам за теє,

хорошого, блискучого. Ти любиш

намистечко?

(Показує дівчині намисто, знявши з полиці. Та усміхається і сплескує руками.)

Ет, зіпсувала позу!

(Іде й поправляє їй позу.)

Сміятись можеш, а руками – зась!

(Показує на мигах, що руками не можна махати, і сам сміється.)

Стукають у двері.

Голос

(за дверима)

Чи дома майстер Річард?

Річард

Дома! Дома!

Як тільки почувся стук, дикарка кинулась і засунула завіси алькова, так що її не стало видно.

Джонатан

Добридень, Річарде!

Річард

Здоров, здоров!

Давно тебе не бачив. Щось ти, брате,

цураєшся моєї хати.

Джонатан

Ні,

я не цураюся.

Річард

Сядь, гостем будеш,

а я робитиму тим часом далі.

(Одслоняє дівчину.)

Джонатан миттю обертається плечима до Річарда і дівчини.

Річард

Бо глина сохне, час не жде, ти знаєш.

Джонатан мовчки розкриває велику книгу, що лежить на столі, і схиляється над нею.

Річард

(дає позу дівчині, береться до роботи, поспівуючи і розмовляючи. Співає)

Ой білі квіти на лілеї

побачив я!

Лети до милої моєї,

душе моя!

(Говорить.)

Се, Джонатане, маю справжнє свято!

Дивись, яку я глину тут знайшов!

То скульптори в Італії сій глині

ціни б не склали!

(Подає Джонатанові грудку глини.)

Джонатан

Справді, добра глина.

Се треба взять собі.

Річард

Ти знов працюєш?

Ну, слава богу, се я дуже радий,

що ти вернувсь до праці.

Джонатан

Я вернувсь,

та з іншим серцем, а іншою душею, –

пиху покинув і в покорі духа

оддав на службу господу себе.

Річард

І що ж ти робиш?

Джонатан

Що громаді треба.

Річард

Що ж треба?

Джонатан

День свою потребу має.

Річард

(за роботою слухає неуважно. Співає)

Блакитні квітоньки-дзвіночки

побачив я.

Кому се ти плетеш віночки,

красо моя?

Джонатан

Що ти співаєш?

Річард

Пісню флорентинську.

(Співає.)

…Червоні квіти на гранаті…

Дівчина спускає руку.

Знову?

Чи ти втомилась? Ну, постій хвилинку,

я хутко дам спочить.

(Поправляє позу.)

А знаєш, друже,

ся статуя, се буде щось нового.

Давно вже так я серцем не горів,

як отепер. Здається, день і ніч

не відступав би від роботи! Правда,

що і модель таку не завжди знайдеш!

Шукав я цілий рік, знайшов – сьогодні:

що за хороше дике дитинятко!

Глянь, Джонатане!

Джонатан

Річарде, послухай,

сказать по правді, я не сподівався,

щоб ти вже до такого міг дійти.

Річард

Ти що на думці маєш?

Джонатан

Знаєш добре.

Річард

Ні, далебі, не знаю!

Джонатан

Дай же спокій!

Та хто ж не знає, що таке моделі

для молодого скульптора? Нехай би

хоч християнку взяв!..

Річард

(кидає роботу, вражений)

О Джонатане!

Якби се Годвінсон таке провадив,

то я б не здивувавсь. Але що ти,

митець митцеві отаке говориш,

дивуюсь я, і жаль мене бере.

Якби ти був митцем справдешнім зроду,

ти б чисту мав фантазію і думку,

ти б знав, що в урочистий час роботи

ми не на грішнім світі живемо,

навколо нас тоді країна мрії,

те «царство боже на землі», якого

даремно довго так шукають люди.

Джонатан

Ти думаєш, що ти його знайшов?

Річард

Так, думаю і знаю.

Джонатан

Ти щасливий!

Річард

Що ж, годі вже мені нещасним бути!

Доволі вже того «плачу, й ридання,

і стогону, і скреготу зубів».

Земля не пекло, люди не прокляті,

і радощі не гріх, а божий дар!

Джонатан

Коли ті радощі від бога справді.

А що в тобі тепер їх породило?

Жіноче тіло, грішная краса!

І тим ще й інших звабити бажаєш.

Яке ж то «царство боже на землі»?!

Річард

(спочатку нічого не говорить, іде мовчки, дає дівчині намисто непонизане і нитку, засуває альков, закриває мокрим рядном статую і вертається до Джонатана)

Нехай не вабить грішная краса

твоїх святих очей. Ох, Джонатане!

І хто більмо тобі навів на очі?

Колись у тебе інший погляд був.

Я так утішився, як ти приїхав

до нас в колонію! Вітав я друга

в тобі, мій Джонатане! Чи ж тепер

я бачу ворога перед собою?

Джонатан

(задумавсь, далі подає Річардові руку)

Ні, Річарде, не ворога ти бачиш.

Так хутко ворогами не стають,

і я надію маю, що з тобою

ми спільною дорогою ще підем.

Тобі здається, що тепер осліп я, –

мені здається – ти ще не прозрів.

Річард

Ти що читав тут?

Джонатан

Та се… хтів я,

щоб ти мені, як майстер, тут порадив…

Річард

Та що ж тут майструвать?

Джонатан

Та годі жартів!

А ні, то я піду…

(Встає.)

Річард

Який ти, Джонатане!

Адже ж я чув слова далеко гірші

сьогодні тут від тебе й не образивсь.

Джонатан

(знов сідає)

Се, бачиш, до нової церкви треба

нового свічника. Так от мені громада

зробити наказала.

Річард

То громада

наказує тобі!

Джонатан

Авжеж, громада

великий чоловік, а громадянин

служить повинен їй. І ти ж їй служиш.

Річард

Я не служу. Я їй даю роботу чорну

за хліб насущний. Ставлю комини,

ліплю горшки, будую підмурівки,

мурую склепи. От моя робота.

Джонатан

Хіба ж не служба се?

Річард

А звісно, ні!

Роблю по згоді, а не по наказу,

наймаю тільки руки, а не душу.

Служу я тільки хистові й красі,

а більш нікому. Як артист, я вільний…

Джонатан

Та ти ще в школі диспутами вславивсь,

тебе не переважиш, – ну, так от що:

оце ж я маю свічника робити.

Робота ся для церкви. Я гадаю,

що може тут пригодитись артист

із християнином. Громада наказала,

щоб світача зробить на той взірець,

що тут у Біблії описаний, в Ісході.

От слухай текст: «Роби різьблений свічник,

стебло його, і чаші, й круги, й листя

у нього мають бути…» Не пойму я

і скільки чаш і що воно за круги?

Бо, отже, сказано: «Три чаші, як оріхи»,

а далі так виходить, мов їх шість

чи сім, а там знов мов чотири.

Отак же й з кругами і з листям теж.

Раз пишеться: все на єдиній віті.

То знов: сім віт, на кожній круг і лист,

Не розберу. Ти, може, розбереш.

Ось прочитай лиш.

Річард

(читає про себе, далі одсовує книгу)

Я тобі пораджу:

закрий ти сюю книгу і ніколи

На сьому тексті більш не розгортай,

коли бажаєш ти зостатися артистом.

Джонатан

Я хочу християнином зостатись.

Ні, не зостатись, але статись, досі

я був поганином.

Річард

Ну, коли так,

то я повік поганином зостанусь,

хоч би сім раз на день мене хрестили!

Джонатан

Річарде! Се не жарт! Згубити душу легко,

а вирятувать тяжко.

Річард

Що ж робити!

Evviva l’arte!

Джонатан

Бійся ти гріха!

Річард

О, я боюсь гріха! Я раз вчинив,

але спокутував.

Джонатан

Який же гріх?

Річард

Та от який. Як будували дім

для ради нашої, прийшли до мене радці

просить, щоб я зробив які покраси

на дверях дому. Згодивсь я робити,

аби хоч раз мій хист громаді послужив,

хотів зробити їм каріатіди або атланти – де!

Руками замахали: «Гріх, поганство!»

Пристали якось на декоративні

фігури лицарів. Зробив моделі,

показую. Як глянули, жахнулись:

«Тут видко тіло! Знада! Одягти

і дать пристойніші постави!» Добре ж,

я взяв, моделям витяг руки вздовж,

правцем поставив, тіло вдяг по вуха,

обличчя заборолами закрив

і кличу радників. Вони поважно

оглянули й рекли: «Отак до діла!»

Порвало се мене, схопив я кия

і брязнув ідолів, аж загули

і в порох розлетілись. Остовпіли

шановні радці; я ж подався геть,

Не мовлячи ні слова. З того часу

пропала до кінця між нами згода.

Джонатан

До речі, я давно хотів тобі сказати,

даремно ти дратуєш так громаду,

а надто Годвінсона…

Річард

Що ж мені

твій Годвінсон?

Джонатан

А те, що він в громаді

велику силу має.

Річард

Хай він має

В громаді силу, я на самоті,

то й буде з нас обох.

Джонатан

Чи ти гадаєш

один проти громади йти? Для чого

оця твоя робота?

(Показує на статуї.)

Річард

Для краси!

Для мене перш усього!

Та ще для тих, що краще зрозуміють

мої змагання.

Джонатан

Де ж ти бачиш їх,

отих прихильників?

Річард

Не бачу, але жду.

Джонатан

Де ж візьмуться вони?

Річард

Вони вже наростають.

У них у всіх ще не пробився вус,

та думка пробивається, і в серці

вже прокидається огонь святий…

Річард

Ну, добре вже, покиньмо се змагання.

Ти що читав тут?

(Заглядає в книгу.)

Біблію? Ісход?

Джонатан

Та се я хтів порадитись у тебе…

Річард

Ну, з мене, брате, кепський богослов.

Джонатан

Ні, тут не богословіє, тут інше:

се для зібраннів молитовних свічник

замовила громада. Я гадаю,

що може тут погодитись артист

із християнином. Громада хоче,

щоб свічника зробить на той взірець,

що в Біблії описано. От слухай.

(Читає.)

«Різьблений маєш ти зробити свічник,

стебло його, і чаші, й круги, й листя

у нього мають бути…» Не збагну,

і скільки чаш, і що воно за круги.

Не розберу! Ось прочитай лиш ти.

Річард

(читає про себе, далі одсовує книгу)

Я раджу так: закрий ти сюю книгу

і текста сього більше не читай,

коли артистом хочеш зоставатись.

Джонатан

Я хочу християнином зостатись.

Річард

Та ти ж себе в неволю завдаєш

єгипетську! Адже громада наша

із Годвінсоном вкупі стільки ж тямить

в тому, що гарне, як отой мій кий;

либонь, ще й менше!

Джонатан

Річарде, будь радий,

що ти перед товаришем сказав се,

бо якби сі слова дійшли до слуху

громади й вчителя…

Річард

Овва! Злякав!

Я їм готовий в вічі се сказати:

що правда, то не гріх. Та я й сказав

їм щось подібного, коли схотіли,

щоб я там фініки якісь ліпив

над вікнами та над дверима в школі –

се Годвінсон так видумав премудро

покрасу ту, десь вичитавши в тексті.

(Сміється.)

Джонатан

До речі, я тобі хотів сказати:

даремне ти з громадою завівся,

а надто з Годвінсоном.

Річард

Що ж мені

твій Годвінсон?

Джонатан

А те, що він в громаді

велику силу має.

Річард

Хай він має

в громаді силу, я – на самоті,

то й буде з нас обох.

Джонатан

Чи ти гадаєш

один проти громади йти? Для чого

оця твоя робота?

Річард

Для краси.

Джонатан

Кому потрібна та краса?

Річард

Мені

і тим, що в слід мій підуть.

Джонатан

Де ж ти бачиш

таких людей?

Річард

Та хоч би Деві наш.

Джонатан

Оте хлоп’я?

Річард

Оте хлоп’я. І більше

для мене значить усміх мого Деві,

аніж прокльони твого Годвінсона.

Що ж до громади, я їй те даю,

чого їй треба.

(Показує на посуд.)

От і всі рахунки!

Джонатан

Ні, Річарде, се ще не всі рахунки.

Твоя шановна паніматка…

Річард

Годі!

Про се не звик я говорить ні з ким.

Доволі з тебе знать, що я ніколи

невільником не стану в себе в хаті.

Джонатан

І в кого ти такий запеклий вдався?

Річард

Такий весь рід: вікліфовці, лолларди,

«незгідні», «незалежні», «рівноправці»,

такі були мої питомі предки.

Мої всі кревні волі домагались

від короля, від церкви, парламенту,

а я – від них самих. Така вже кров.

Джонатан

Се горда мова, та душі спокою

немає в ній.

Річард

Нащо мені спокій?

Я ще живий, ще рано спочивати.

Джонатан

Хотів би знати я: невже ти завжди

так певний себе, як тепер? Невже

не знаєш ти ні муки, ні вагання?

Річард

Чому не знаю? Все, що ти говориш,

я сам собі казав не раз, не два.

Та сі вагання й муки переміг я,

вони вже пережиті раз назавжди.

І розум мій, і серце, й віра кажуть,

що путь моя правдива. Але єсть

вагання інші – їх перемогти

далеко тяжче, надто самотньому…

Ти, Джонатане, руку дав недавно

мені на приязнь. Ти один в сій пущі

мені б міг помогти, якби схотів.

Джонатан

Аби я зміг, охоти не бракує.

Річард

Та от що, брате, ти мені скажи,

(одкриває статую)

що зроблено в сій статуї погано?

Джонатан

На погляд мій, вона погана вся.

Річард

Погана чи поганська?

Джонатан

Так, поганська.

Річард

Забудь на час, що ти вже став святим,

і подивись на неї давнім оком.

Коли б тоді, як ми з тобою вкупі

блукали по палацах італьянських,

тобі зненацька показав хто-небудь

сю статую – ти що б сказав про неї?

Джонатан

Тоді сказав би певне: «гарний твір».

Річард

А якби хто просив тебе вказати,

що в ній змінити?

Джонатан

Я б сказав: «нічого».

Та тільки се сказав би, як поганин.

Тепер, як християнин, я кажу:

розбий її!

Річард

З останнього стягнуся,

а виллю з бронзи!

Вривається раптом чоловік в небагатому чорному пуританському вбранні, розлючений, ледве гамує себе. Не вітаючись приступає до Річарда.

Чоловік

Слухайте лиш, майстре,

чи я на сміх вам здався?

Річард

Що там сталось?

Чого ви так притьомом?

Чоловік

Скажіть на бога!

Він ще й дивується! А піч забули?

Річард

Ах, піч… пригадую…

Чоловік

Ще б не згадати!

Се добре сказано! Адже ще вчора

прийти ви обіщали?

Річард

Та вгамуйтесь.

Направлю піч.

Чоловік

Коли?

Річард

Як буде час.

Чоловік

Ні, далебі, ви берете на глузи,

У мене піч готова завалитись,

А він мені: «Як буде час»! То майстер

тепер повинен стати на роботу,

Бо порядились.

Річард

Я тепер не можу.

Чоловік

Чом?

Річард

Маю вдома діло.

Чоловік

Отакої!

Робота хатня може почекати.

Річард

Не завжди!

Чоловік

Чи не се ота робота?

Річард

А хоч би й ся?

Чоловік

Комедія! Ну, майстре,

мені немає часу тут базікать.

Кажіть одразу, прийдете сьогодні

піч мурувати?

Річард

Не прийду, аж поки

Оцю роботу хатню не скінчу.

Чоловік

Ви не жартуєте?

Річард

Ні.

Чоловік

Ну, то знайте,

Що іншого десь муляра знайду.

Річард

Це ваша воля.

Чоловік

Прощавайте!

Річард

З богом!

Чоловік виходить, грюкнувши дверима.

Джонатан

Ну, ти не забагатієш, як будеш

Отак усіх людей від себе відправляти.

Річард

Скажи на ласку, я хіба продався,

що мушу кидать статую й летіти

якомусь дурню мурувати піч.

Не діжде він!

Джонатан

А як не стане хліба?

Річард

То буду глину їсти.

Джонатан

А родина?

Річард

За неї не турбуйсь, я не жебрак.

Джонатан

Але ж ти напитаєш ворогів

таким обходінням.

Річард

Та дай же спокій!

Хіба немає іншої розмови…

Джонатан

Річарде, я мушу

остерегти тебе, поки не пізно…

Увіходить Деві.

Деві

До тебе, дядьку, люди там прийшли.

Річард

То клич до хати.

Деві

Кликав, та не йдуть,

ми, кажуть, поговоримо в садочку,

там затишніш.

Річард

Та що ж воно за люди?

Деві

З Род-Айленду якісь. Іди, бо ждуть.

Річард

Я йду. Ти, Джонатане, ще посидь тут.

(Виходить.)

Джонатан

Чи дядько твій нічого ще не знає?

Деві

Та ви ж сказати мали.

Джонатан

Я не встиг.

Ти сам скажи.

Деві

За мене не турбуйтесь!

Без вас я знаю, що мені робити.

Джонатан

Сьогодні ти не дуже гречний, Деві.

Деві

Ай, дайте спокій!

(Подається до дверей.)

Джонатан

Та куди ж ти, Деві?

Деві

Піду довідаюсь, що там ворожать.

Джонатан

Стривай, зажди, і я з тобою йду.

Обоє виходять. Індіанка виходить з алькова, розходжується по хаті і розглядає, усміхаючись, свою статую.

Дженні

(вбігає раптово)

Ой горенько! Та де ж се Річард? Пробі!

(Бачить індіанку.)

Ти хто така? Ти тут чого?

Індіанка мовчить, вороже дивиться на Дженні, притулившись до п’єдесталу статуї.

(Дженні раптом глянула на статую.)

Ах, так?

То, значить, правда? Ти живеш у нього?

(Люто наступає на індіанку.)

Геть звідси, геть, бо я тебе уб’ю!

Хапає кия, що попавсь під руку, і заміряється на індіанку. Та з різким криком хапає скульпторський молоток, замахує ним, мов томагавком, і собі наступає на Дженні. Едіта і Крістабель вбігають на крик знадвору. Індіанка миттю ховається в альков. Дженні кидає кия і заходиться плачем.

Крістабель

Сестричко Дженні, що з тобою, люба?

Едіта

Що сталось тут? Чого ти плачеш, доню?

(Підходять обидві до Дженні.)

Дженні

(одвертає їх, пручається по-дитячому)

Лишіть мене, лишіть мене, не руште!

Я більше не прийду до вас ніколи…

Недарма татко не пускав… Ой лихо,

яка я нещаслива!

(Ридаючи, вибігає з хати.)

Едіта

Що се з нею?

Крістабель

Ох, тая Дженні ще зовсім дитина, –

на сльози їй не дорого.

(Задумується і зітхає.)

Ой мамо!

Едіта

Чого зітхаєш?

Крістабель

Ти се знаєш, мамо!

Едіта

Жаль не до речі.

Крістабель

Матінко! Матусю!

Чи се ж вони сюди сьогодні прийдуть?

Едіта

Так.

Крістабель

Річарда ти мусиш боронити.

Едіта

Ми тільки правду боронити мусим,

її одну.

Крістабель

Та Річард-бо твій син,

він – кров твоя. Якби на мого Деві

хто нападавсь, я б кинулась, як пломінь.

Едіта

Я вже згубила сина, а тепер

ти ще й дочку від мене одбираєш.

Крістабель

Ой мамо, що ти кажеш, бійся бога!

Як можеш ти зрікатися дітей?

Се ж, мамо, гріх, сього Христос не хоче.

Едіта

(бере зо стола Євангеліє і розкриває його на закладці)

Дивись сюди, читай уважно, дочко.

Читай уголос, ось отут, читай!

Крістабель

(читає тремтячим голосом)

«Не думайте, що я прийшов кинути мир

на землю, не прийшов я кинути мир, тільки меч.

Прийшов-бо відлучити чоловіка від батька його,

і дочку від матері її, і невістку від свекрухи її.

І вороги людині родичі її».

(Спиняється з стогоном.)

Несила, мамо, сеє розуміти!

Едіта

Читай, читай!

Крістабель

О Христе, сине божий!

(Читає все слабшим голосом.)

«Хто любить батька чи матір над мене, не годен мене;

хто любить сина чи дочку над мене, не годен мене».

(Голос її уривається.)

Едіта

(дочитує сама твердим, сумним голосом)

«І хто не прийме хреста свого і за мною не піде,

не годен мене».

Річард входить. Крістабель при його вході зривається і йде в ванькир. Едіта зостається над книжкою, але не читає, дивиться поперед себе сумним, темним поглядом.

Річард

(сідає на ослоні біля коминка, поглядає на матір. Стиха говорить до себе)

Яка сумна чогось сьогодні мати…

Се ж, певне, я їй жалю завдаю…

Але сей смуток до лиця матусі.

У неї гарні старощі… Сей погляд,

сі прості лінії, одежа навіть –

правдива Mater dolorosa.

(Бере з коминка віск і ліпить, вдивляючись в матір.)

Едіта

Сину!

Що робиш?

Річард

Так, нічого, бавлю руки.

(Шпарко ліпить далі.)

Едіта

Ти знову бавишся…

Річард

Та що в тім злого?

І діти бавляться. Христос їх любить.

Едіта

У тебе не дитячі забавки,

і сам ти не дитина.

Мовчання.

Слухай, сину!

Знов мовчання. Річард все ліпить.

Річард

Я, мамо, слухаю. Кажи, кажи!

(Ліпить ще швидше.)

Едіта

Колись ти сам казав, що гріх так жити,

як ти живеш.

Річард

То вже було давно.

Тепер я інше думаю, матусю.

Едіта

Що ж саме?

Річард

Думаю, що в світі кожен

своє завдання має і – свій хрест.

Едіта

Яке ж, ти думаєш, твоє завдання?

Річард

Мій хист і мрія.

Едіта

Ти колись казав,

що тут потрібно хліба, а не мрії.

Річард

Я, мамо, потім іншого навчився.

Едіта

Де ж ти навчився?

Річард

Та хоч би в тій книзі,

що ти в руках держиш. Я прочитав

уважно притчу…

Едіта

Про таланти, сину?

Ти, певно, зрозумів її не так.

Річард

Ні, мамо, я читав простішу притчу,

її й дитина може зрозуміти.

Про Марту і Марію я читав.

Едіта

Хіба то притча?

Річард

Все одно, матусю,

тут річ у тім, як розуміть її.

Едіта

А ти ж як зрозумів?

Річард

Та дуже просто:

що Марта дбала про потреби часу,

Марія ж прагнула того, що вічне.

Едіта

Ти думаєш…

Річард

Іти услід Марії.

Крістабель

(з ванькира сплаканим голосом)

Ходи до мене, брате!

Річард

Що там, Бело?

(Лишає роботу на дзигликові перед коминком і йде в ванькир.)

Едіта

(спішно підходить і дивиться на роботу, що лишив Річард)

Моє обличчя! Господи, рятуй

і змилуйся… Навік, навік загинув…

Річард і Крістабель виходять, взявшись за руки.

Крістабель

Матусю, глянь на мене і на нього…

Едіта робить одвертаючий рух рукою і, похиливши голову, виходить геть із хати.

Річард

Та що се з матір’ю сьогодні, Бело?

І ти якась чудна…

Крістабель

Ні, я нічого…

То вже минуло… Річарде, скажи,

які се люди там були в садочку?

Річард

Та то купці з Род-Айленду.

Крістабель

Чого?

Річард

Вони мене в Род-Айленд закликають

за вчителя. Дають чималу плату.

Крістабель

Що ж ти сказав?

Річард

Що не поїду.

Крістабель

Чом?

Річард

Тобі се дивно?

Крістабель

Ні… так… я гадаю…

як добра плата, то… то… може б, варто…

Річард

Щоб я покинув тут свою родину

для тої плати?

Крістабель

(з героїчним зусиллям)

Ти про нас не думай,

поїдь в Род-Айленд. Се для тебе краще.

Річард

Та що се ти мене мов випираєш?

Чи я й тобі вже, Белочко, обрид?

Крістабель закриває обличчя фартухом. Річард, здивований і стурбований, підходить до неї. Раптом увіходить Джонатан, при вході оглядає всю хату.

Джонатан

Тут не було нікого ще?

Крістабель

Нікого.

Джонатан швидко виходить.

Річард

Чого він се спитав? А хто ж мав бути?

Крістабель

Хто?… Я не знаю… Може… Ні, ніхто!

(Збентежена метушиться по хаті, далі починає покривати статую рядном.)

Річард

Та що ти робиш, Бело? Схаменись!

Крістабель

Так, щоб не сохло.

Річард

(сміється)

Ти за неї дбаєш?

Я дуже радий, тільки все ж не руш.

Я, Белочко, вже краще сам накрию.

(Накриває статую рядном.)

Щось стукнуло. Крістабель здригнулась.

Річард

Чого ти? Се віконниця.

Мовчання.

Крістабель

А може б,

ти, Річарде, таки туди поїхав?..

Річард

Куди?

Крістабель

В Род-Айленд… Так, хоч ненадовго.

Річард

Навіщо се? З якої речі?

Крістабель

Бачиш,

тебе не всі тут люблять у громаді.

Річард

От новина! Я знаю се, я звик.

Крістабель

Таки ти справді гострий. Ти б часами

щось відступив…

Річард

Та що ж я відступлю?

Не можу я від хисту відступитись.

Крістабель

Та не зовсім… а може, так, на час.

Річард

Як від Христа Петро?

Крістабель

Ох, я не знаю!

Якби ти хтів, ти сам знайшов би спосіб.

Тоді було б так добре… І матуся

була б така щаслива…

Річард

О, я знаю!

Ви хочете, щоб зрадив я скульптуру?

Не можу я, бо зрадником не вдався.

Та навіть хоч би й зрадив, як Іуда,

я, певне б, і повісився, як він.

Деві раптово вбігає в хату.

Деві

Вони вже йдуть.

Крістабель

Ой!

Річард

Хто?

Деві

Усі старі

і Годвінсон!

(Вибігає в ванькир.)

Річард

Так от що! Розумію…

Ну що ж, нехай ідуть. Не бійся, Бело!

Увіходять: Годвінсон, Кембль, Калеб Педдінтон, Абрагам Сміт, Джон Мільс, Джірімая Ортвін, Метью Фільдінг і ще скілька старих. За ними Едіта і Джонатан. Момент ніякового мовчання.

Кембль

Добридень, Річарде, не ждав одвідин?

Річард

Не ждав, але вітаю, будьте гості.

Годвінсон

В гостину не прийшли б ми в сюю хату,

але повинність вища може змусить

і в капище зайти.

Річард

(скипів, але погамував себе)

Такої мови

не чувано в сій хаті досі. Справді,

коли б не сії чесні громадяни,

я знав би, як на сеє відказати.

(До громади.)

Батьки мої, прошу сідати.

Старі сідають вряд по лавах позастіллю. Едіта стає осторонь. Джонатан сідає на окремому ослоні ближче до Річарда.

Калеб Педдінтон

(до Річарда)

Сину,

ти маєш дякувати громадянам,

що так по-батьківськи за тебе дбають.

І я, найстарший від усіх літами,

до тебе потрудився сам прийти.

Річард

(здержано)

Я дякую за честь.

Калеб

Ми б мали право

тебе покликати на суд громадський…

Річард

На суд?! Я не злочинець!

Джонатан

(тихо до Річарда)

Але ж, брате,

впадати в річ старому – як же можна!

Калеб

(до Річарда)

Даремне ти скипів. Отож-то саме,

що ми тебе не кликали на суд,

а зважили вперед прийти до тебе

сами і подивитись, як живеш,

та розпитатись. Поговори всякі

про тебе ходять.

(До Кембля.)

Джошуе, кажи!

Кембль

Радніший би мовчати я, братове.

Бо се таке… Ну як його й казати?..

(До Річарда.)

От бачиш, Річарде, увів ти в славу

мою дочку.

Річард

Я, батьку Джошуе?!

Твою дочку я щиро поважаю,

їй зроду слова не сказав пустого,

бо сам би се вважав за непристойне.

Кембль

Не знаю… Я-то сам гадав про тебе,

що ти поштивий хлопець. А проте

таки ти Дженні збаламутив.

Крістабель

(виходить з ванькира. До Кембля)

Батьку,

побійся ти гріха! Та що ж лихого

могло спіткати Дженні в нашій хаті?

Ти ж знаєш нашу матір і мене,

чи ми б яке нікчемство допустили?

Едіта

Громада знає, – я не покриваю

гріхів свойого сина, – отже, я

скажу по щирості, що баламутом

мій син не був ніколи, скільки знаю.

А щоб він звів з ума твою Джоанну…

Кембль

(поспішно)

Щоб звів з ума, того я не кажу,

моя дитина не такого роду.

(Зупиняється, немов розважаючи річ сам собі і шукаючи виразу своїм думкам.)

Ні, я кажу: він збаламутив Дженні…

Раз він зліпив тут з неї подобизну

і нарядив принцесою. От дівка

від того часу наче одуріла.

(Опанувавши думкою, оживляється і говорить швидше; ніяковість його зникає.)

Не дбає ні про що, лиш про убори.

Я їй розбив свічадо, так вона

у воду видивляється на себе.

А тую подобизну так злюбила,

немов душа її, самої Дженні,

переселилася в ту кляту ляльку.

(До Річарда)

Се ж я обвинувачую тебе,

що ти не знищив тої подобизни,

як я просив, і тим поставив Дженні

на шлях до згуби вічної.

Річард збирається щось сказати, Джонатан встає поперед нього.

Джонатан

(до громади)

Батьки,

дозволите промовить слово?

Калеб

Можна,

коли ти що до діла маєш мовить.

Джонатан

В сій справі Річардові говорити

ніяково, але що ж винен Річард,

коли дівчаті хочеться уборів?

Се ж, може б, так було й без подобизни, –

відомо, вже така жіноча вдача.

Ти ж, батьку Джошуе, тут не довів,

щоб Річард справді вводив Дженні в славу,

то нащо ж ти сказав такеє слово?

Кембль

Не бійсь, я слів не кидаю на вітер…

А через що ж тепер уся жінота

«невісткою Едіти» Дженні дражнить?

Та що казати, сам я помічав,

що Річард задивляється на неї.

Чого він саме з неї подобизну

зліпив? Чи мало тут у нас дівчат?

Крістабель

Батьки мої, я знаю, що ніколи

мій брат не сватав Дженні.

Кембль

Отож-то!

Не сватав, а дурив.

Крістабель

Та поспитайте

її саму. Коли боїться бога,

то мусить же вона сказати правду!

Калеб

Так, брате Джошуе, хай прийде Дженні

і скаже нам, чи обіцяв їй Річард

її узяти за жону. Як скаже

і доведе, що справді обіцяв,

то мусить він із нею одружитись.

Громада баламутства не попустить.

Кембль

Та дівчині ж воно неначе й сором

прилюдно про такеє говорити.

Абрагам Сміт

(говорить уривчасто, рішуче, суворо, але з відтінком добродушності)

Повинна. Річ громадська. Треба приклад.

Розпустяться молодики – що ж буде?

Кембль

Якби кого послати…

Крістабель

Я пошлю.

(У ванькир до Деві.)

Біжи до Дженні, синку, та швиденько.

Кембль

Скажи, що батько їй велить прийти.

(До громади.)

Інакше б не насмілилась, я знаю.

Деві йде.

Калеб

А поки прийде дівчина, провадьмо;

ще маємо про що поговорити.

(До Річарда.)

Так от, чутки недобрі йдуть про тебе:

що з дикунами водишся на пущі,

приводиш їх сюди…

Річард

Не знав я, батьку,

що християнин мусить гордувати

створінням божим. Сам Христос

ходив до самарян і ханаанців – чим же

сі дикуни від тих народів гірші?

Годвінсон

Вважайте, браття, як се він зухвало

себе рівняє до Христа!

(До Річарда.)

Скажи ж ти,

чого Христос ходив до тих невірних?

Чей не за тим, щоб нечисть ідолянську

у них і переймати, й прищепляти?

Вже ж ти не скажеш сам, що ти ходив

Христової науки уділяти

тим дикунам?

Річард

(до Калеба)

Ти, батьку, запевняв,

що ви мене тягти на суд не мали,

а тут уже й суддя знайшовся. Знайте ж,

що я йому відповідать не буду.

Годвінсон

(встає, до громади)

Судіте, браття, ви між ним і мною.

(Показує на Річарда рукою.)

Сей чоловік одразу став мені,

мов камінь спотикання на дорозі,

хоч я йому ніколи зла не зичив,

я, навпаки, про його душу дбав,

як про свою – яка ж за сеє дяка

була мені? Брат Джошуе посвідчить,

яку вчинив наругу надо мною

ненависний сей ідолотворитель.

(До Кембля.)

Ти ж пам’ятаєш тую подобизну,

що він зліпив, на глум неначе, з мене?

Я по одежі взнав, що то мій образ.

Кембль

(ховає мимовільний усміх)

Вже ж пам’ятаю! Та вона, запевне,

ще й досі в нього.

(До Річарда.)

Покажи її.

Годвінсон

(поспішно)

Показувати я не вимагаю.

Річард

Чому ж? Я можу.

(Іде і дістає з шафи ту фігурку, що колись зліпив Деві.)

Ось вона, дивіться.

Дехто з громади не може вдержати сміху і захиляється за сусіда.

Джірімая Ортвін

(тихо до свого сусіда Фільдінга)

Я б се пізнав не тільки по одежі.

Годвінсон

(гнівно)

Гадаєте, він послух вашій волі

тим об’явив, що показав оце?

Коли його безчельний, ниций вчинок

не знайде осуду з руки громади,

то я прийму собі се за ознаку,

що час мені шукать деінде місця,

де б голову тружденну прихилити,

бо тут її неславою вкривати

усякий блазень може безборонно.

Калеб

Спокійся, гідний вчителю, будь певен,

що ми тебе на глум не віддамо

молодикам.

(Бере в руки фігурку Годвінсона.)

Ти, Річарде, признайся,

з яким ти заміром зробив сю постать?

Річард мовчить. В сю хвилину в хату входять Дженні і Деві і спиняються коло порога. Деві остовпів, угледівши свою фігурку в руках Калебових.

Калеб

Ми розумієм так твоє мовчання,

що ти нічим не можеш оправдатись,

бо тямиш всю гидоту свого вчинку.

І наша рада батьківська тобі

направить каяттям свою нечемність.

Учитель наш, ти знаєш, братолюбний,

і він тобі простить по-християнськи,

як ти його прилюдно перепросиш.

Годвінсон

(поспішно)

А сю фігурку знищиш.

Калеб

(до Годвінсона)

Вже ж, не як.

(До Річарда.)

Тут, сину, довго думати нема що.

От приступи, гречненько уклонися,

скажи: «Згрішив я, батьку, перед богом

і проти тебе». Що ж? Чого уводиш?

Річард

Я перепрошувать його не буду.

Калеб

То, значить, буде суд.

Річард схиляє голову на знак згоди.

Деві

(з поривом)

Се я зробив!

Зовсім не дядько Річард!

Годвінсон

(до Деві)

Справді, хлопче?

А хто ж тебе навчив таке робити?

Деві

Ніхто, я сам! Та, їй же богу, сам!

Годвінсон

Ти не божись, то нечестива звичка.

(До громади.)

На суд з малим, звичайно, я не стану,

я сподіваюсь, що в його родині

і так його не всі за се похвалять.

Едіта

Належну кару буде мати хлопець.

Крістабель

(до Калеба)

Простіть його, він перепросить.

Калеб

Звісно,

а хльосту все-таки не вадить дати

для прикладу.

Деві

(до Крістабелі)

Завішусь, як поб’єш!

Крістабель умовляє його нишком, він трясе головою з сльозами лютості на очах.

Річард

Мій небіж не зовсім по правді каже,

що сам він се робив. Ми вдвох робили.

Деві поривається щось сказати, Річард його утримує рухом.

Як старший, я відповідати мушу,

і я готов. Я суду сам прошу.

Але вперед дозвольте іншу справу

залагодить.

(До Кембля.)

Прийшла твоя дочка.

Не випадає дівчині стояти

так довго у порога.

Калеб

Се-то правда.

Ми зараз поспитаємо її.

Під час сцени з Дженні Годвінсон перегортає Біблію і зазначає закладками якісь тексти. Крістабель виводить Деві в ванькир.

Калеб

(до Дженні)

Чи Річард Айрон обіцяв коли

з тобою одружитись?

Дженні мовчить, спустивши очі додолу.

Кембль

Що ж ти мовчиш?

Кажи, коли питають.

Дженні затуляє обличчя рукавом і схлипує.

Річард

Панно Дженні,

я вас прошу виразно відповісти.

Ваш панотець мені уймає честі,

прилюдно дорікаючи, що я

вас баламутив нібито.

Дженні

(спалахнувши і перемігши сором)

Та вже ж!

А хто ж мене рівняв і до принцеси,

і до русалки… і… і вже не знаю,

до кого ще? Хто правив теревені,

аби мене барити?

Річард

Запевняю,

що заміри мої були невинні,

але як я необережно зрушив

вам спокій серця, то бажав би знати…

Абрагам Сміт

Та що там! Поберіться, й ділу край!

Дженні

(з поривом злісної упертості)

Нізащо в світі не піду за його!

Кембль

(збентежений)

Ну, се вже, дочко, теє… не по правді.

Се ти неначе коверзуєш…

Дженні

Ні!

Не хочу я! Хіба я неслідніша,

щоб він мене…

(Знов затуляється фартухом, і через те її слова заглушаються.)

Кембль

(гримає)

Джоанно, годі слинить!

Кажи по-людськи, що тобі не в лад?

Ну, говори ж!

Річард

Так, панно Дженні, справді

вам слід би пояснить свої слова,

бо се мені образа.

Дженні

(до Річарда з погрозою)

Ну, гаразд!

Гаразд, я поясню.

(До громади.)

От, люди добрі,

вже Річард Айрон має жінку в хаті,

нехай же він тримається її!

(Біжить до алькова, розсовує запони і показує рукою на дикарку, що прищулилась у кутку.)

Громада жахається. Дехто одвертається, дехто спльовує з огидою; дехто сплескує руками.

Кембль

(встає і підходить до Дженні)

Ходім додому, дочко. Хай сій хаті

те буде, що Содомові й Гоморрі!

(Бере Дженні за руку і виходить в крайньому гніві.)

Дикарка, улучивши момент, поки громада ще не оговталась, зривається і прожогом втікає в покинуті наотвір двері.

Едіта

Як смів ти в нашій хаті гріх чинити?

Хоч би мене з сестрою посоромивсь!

Річард

Матусю, я се можу пояснити…

Едіта обурена одвертається. Крістабель, затуливши обличчя руками, виходить у ванькир.

Годвінсон

(до громади)

Чого ж нам ще розпитувать, братове?

Здається, досить бачили. Се зветься:

зловити на гарячім вчинку.

Абрагам Сміт

Правда!

Метью Фільдінг

Се щось нечуване!

Калеб

Образа бога!

Джон Мільс

Такого попускать не можна.

Джірімая Ортвін

Звісно!

Годвінсон

(бере Біблію, що лежить на столі)

Я думаю, нам варто прочитати,

що роблено в Ізраїлі такому,

хто блуд чинив з поганськими жінками.

Річард

Так справу ставити я не дозволю!

Годвінсон

(до громади)

Невже він думає ще одрікатись?

За кого ж він нас має?!

Абрагам Сміт

Та за дурнів!

Джонатан

Батьки мої, дозвольте мовить слово.

Метью Фільдінг

Ну, вже відомо, ти його товариш,

то будеш заступатися.

Джонатан

Я, батьку,

громаді завжди був слухняним сином,

вважаю я за гріх її дурити,

крім того, звик я правду цінувати

над всяку людську приязнь.

Калеб

Ну, кажи.

Джонатан

Я говорив з товаришем про сюю

поганську дівчину. Він запевняв,

що він її привів не для розпусти.

Я певен, що мені, як свому другу,

признався б він по правді.

Калеб

А навіщо ж

вона йому здалась?

Джонатан

Шановний батьку,

я тямлю, що й така мета негожа,

та чей же не така бридка, як тая,

що ви гадали: він привів дикарку,

щоб з неї статую зробити. Справді,

я бачив сам, як він її ліпив.

Годвінсон

Се, кажеш, не така бридка мета?

Зробить кумир з поганки, ледащиці –

се ж гірший гріх! Адже він тим порушив

господню заповідь страшну, велику,

за неї ж до найдальших поколіннів

на нас помститься бог, як ми сами

не помстимось. Так само й те, що Річард

не сам оце робив,

(показує на свою подобизну роботи Деві)

але призводив

недолітка бридоті помагати –

гріх непростимий. У письмі святому стоїть:

(розгортає Біблію)

«Хто сих малих на гріх призводить,

тому було б вже краще, якби жорна

млинові почепить йому на шию

і в море кинути».

Річард

(саркастично показуючи на подобизну Годвінсона)

Чи ти вважаєш,

що й се кумир?

Годвінсон

(спустивши очі на Біблію)

Розмова з нечестивим

і праведні уста споганить може.

(До громади.)

Хто двигає такі гріхи важезні

на скутій нечестю своїй душі,

тому нема ні прощі, ні рятунку.

Калеб

Воно-то так показує. А все ж

тут десять раз годиться приміряти,

щоб відрубати так як слід, по правді.

Джонатан

Так, батьку мій! Сама свята премудрість

твоїми се устами промовляє!

Важкі гріхи, се правда, взяв на душу

нещасний мій товариш!..

Річард

Джонатане,

«цілуючи, ти зраджуєш»?

Джонатан

Ні! Свідчусь

моїм життям: і я не краще жив,

але господь моїм гріхам потерпів –

в той час, як я вже став на край безодні,

він дав мені пізнати путь правдиву.

Абрагам Сміт

Бува, що бог в останній час покличе.

Джонатан

(до Абрагама Сміта)

І тим-то наш господь Ісус Христос

казав прощать не тільки що

Годвінсон

(що ретельно шукав у Біблії весь час, часом одриваючись для реплік, робить раптовий жест Джонатанові, аж той з несподіванки замовкає, а Годвінсон звертається до Калеба)

Мій брате,

ти помилився, що йому дозволив

прилюдно промовляти. Ось поглянь,

що тут стоїть.

(Посуває книгу Калебові і читає, роблячи пропуски та натискуючи на особливо важні слова. Калеб стежить очима по книзі за читаним і безгучно порушує устами, немов повторяє за Годвінсоном, та потакує головою на притисках)

«Всяк різьбяр і будівничий… серце своє віддає, аби вдати гаразд покрасу. Так само й коваль… так само й гончар… серце своє віддає, аби скінчити начиння. Всі вони на руки свої надіються… Без них місто не заселиться, але на престолах суддів не сядуть і закону судового не розмислять та й не мають вирікати вироку чи присуду…»

Калеб

(після читання б’є себе по лобі)

Гай-гай! стареча пам’ять!

Виразно ж тут стоїть, що жоден майстер

на судьбищах не має промовляти.

(До Джонатана.)

Замовкни, сину, й сядь.

Джонатан покірно вклоняється і, зітхнувши, сідає.

Годвінсон

(знов посуває Біблію до себе)

І ще є слово:

(читає)

«Хто каже про нечестивого, що він праведний, той буде проклятий від людей і зненавиджений межи народами».

Абрагам Сміт

Рятуй нас, господи, і заступи!

Джонатан

Я праведним його не називав…

(Обриває, глянувши полохливо на Калеба, що робить йому знак мовчати.)

Калеб

(до Джонатана, добродушно)

Не бійся, ми по правді все розважим,

а ти мовчи, тобі мовчати личить.

Годвінсон

Щоб не було спокуси, краще вийди.

Джонатан, жалісливо глянувши на Річарда, що відповідає йому іронічним усміхом, виходить.

Калеб

(до громади)

Що Річарда ніхто не назове

в нас праведним – про се і мова зайва,

та не хотілось би його лишити

без порятунку.

Річард

Я не погибаю!

Метью Фільдінг

Ну, та й загонистий!

Калеб

(до Річарда)

Ні, сину, гинеш,

хоч, може, й сам того не тямиш.

(До громади.)

Браття,

я б ще гадав йому почасувати –

тож і Содому бог почасував

він, може, схаменеться.

Годвінсон

Чесний брате,

коли він досі ще не схаменувся,

на що ти ще надію покладаєш,

які ознаки бачиш каяття?

Калеб

(заклопотано)

Ознак, то правда, начеб і немає…

а все ж з ним варто ще поговорити.

От мати Річардова чесна жінка,

богобоязна, чей направить сина

на добрий шлях.

Едіта

(глухо, але зважливо)

Я мушу вам признатись,

що я на сина втратила надію.

Він слів моїх до серця не приймає.

Годвінсон

Ще заповідь порушена: він матір

не поважає.

Річард

Мамо, як ти можеш

такий на мене поклеп допускати?

Едіта

(суворо)

Се правда, Річарде.

Годвінсон

(робить рух до Едіти)

Ви чули, браття?

Абрагам Сміт

Задебеліло серце. Шкода хлопця.

Душа закостеніла. Пропаде.

Калеб

А все ж таки не тратьмо ще надії

його порятувати, бо снагу

йому господь таки вділив чималу.

Як ми про свічник радились, тоді ще

я притчу про таланти нагадав:

не даймо ж, браття, ані змарнувати,

ні в землю закопати ті таланти,

що доручив найвищий нашим дітям.

Годвінсон

Сей чоловік вже змарнував талант,

розтринькав, мов п’яниця. Чи ж не міг він

навчитись на чужині хистів добрих

або наук потрібних? Ні, віддався

диявольському хистові – скульптурі.

Абрагам Сміт

А дехто каже, що і то від бога.

Годвінсон

За всі віки було лиш два майстри,

що з божого шляху не ухилялись:

Веселіїл та Еліав, що в храмі

єрусалимськім працювали, решта ж

все Каїнове кодло; все нащадок

Сідона й Тіра. Їх ярмом залізним

скромити треба! Хто митці найперші?

Юбаль і Тубаль-Каїн. Хто їм батько?

Метью Фільдінг

Та вже ж що Каїн, хто ж сього не знає?

Калеб

Я вас прошу, як Авраам просив

за нечестиве місто:

(показує на Річарда)

ся душа

в гріхах ще, може, не зовсім погрузла,

ще, може, є в ній хоч єдина цнота,

єдине почуття, не бридке богу.

Річард

(іронічно)

Спасибі за таку облесну думку!

Калеб

(до Річарда, не завважаючи іронії)

Та тяжко ж вергнуть каменя на брата!

(До громади.)

Я раджу, браття, під громадський догляд

поставити його. Коли за рік

не стане він, як Джонатан, слухняним,

не заживе по нашій волі й божій,

то буде нам, як митар і як грішник.

Абрагам Сміт

Отак по правді!

Джон Мільс

Се закон Христовий.

Метью Фільдінг

Щоб сей покаявся?

Абрагам Сміт

Господь всесильний.

Для бога все можливо.

Джірімая Ортвін

Взять під догляд.

Калеб

На рік.

Метью Фільдінг

На місяць досить.

Абрагам Сміт

На півроку.

Джірімая Ортвін

Три місяці доволі.

Джон Мільс

Сорок день.

Річард

Та доки сеє буде? Мов на ринку

торгуються за душу!.. Перший раз

я мушу рацію йому признати,

(показує на Годвінсона)

коли я досі ще не відкаснувся

від хисту, то й не відкаснусь довіку.

Душа моя вже все перемогла

і вільна стала, наче сарна в горах.

А ви її хотіли б загнуздати

та на оброті ваших цнот привести

до нього

(показує на Годвінсона)

під ярмо залізне?

Годвінсон

(під час промови Річарда починає трястись, далі втуплює очі в простір поперед себе, простягає руки немов до якогось видива і, викрикнувши ненатуральним, екстатичним голосом, перебиває Річарда)

Горе!

Сіоне мій! Новий Єрусалиме!

Куди тебе ведуть? Ой, що я бачу?

Ой, що я чую? Горе! Горе! Горе!

Цимбали, бубни, гуслі, жоломійки…

Недоліток в танку несамовитім

кружляє перед постаттю Молоха!

Невинна дівчина в препишні шати

наряджена для служби Астароті…

О плачте, плачте!

(Хапається за голову.)

Громадою опановує турбота, дехто плаче, дехто трясеться в нестямі; Крістабель ридає, Едіта, зціпивши руки, дивиться поперед себе поглядом, повним одчаю.

Метью Фільдінг

(кидається до Годвінсона)

Вчителю! Наш батьку!

Порадь нас, порятуй! Що нам робити?

Годвінсон

(зміняє плачущий тон на грізний)

Велик господь в своєму гніві! Слухай,

Сіонська дочко! Ось летять на тебе

дряпіжники з обличчям мідяним…

Нема тобі рятунку… відцурався

тебе твій бог за зраду ідолянську…

(Опускає руки; закриває очі, мов знесилений одчаєм.)

Калеб

Учителю, сі видива страшні

не на погибель, а на осторогу?

Запевне ж так?

Годвінсон мовчить і не одкриває очей.

Калеб

(посуває Годвінсону Біблію ближче)

Одкрий святую книгу,

нехай вона порадить, що робити.

Годвінсон

(одкривае Біблію ніби наугад, але в дійсності на закладеному заздалегідь тексті. Читає глухим голосом)

«Будь проклятий той, хто виліпить чи виллє бридке перед богом діло рук мистецьких і покладе його у схові!»

(До громади, не читаючи.)

Ви знаєте, що відповів на се

народ ізраїльський.

Калеб

(сухо і суворо)

«Хай буде так».

Метью Фільдінг

(фанатично)

Хай буде проклятий!

Абрагам Сміт

(покірно)

Та що ж, хай буде.

Джон Мільс

Своя душа дорожча. Пристаю:

хай буде проклятий.

Джірімая Ортвін

Та вже ж, не як.

Едіта

(голосно, виразно)

І я його кляну.

Крістабель

Ой мамо! мамо!

Річард

(до громади)

Вже прокляли? А знаєте ж ви, за що?

Калеб

(показує на закриту статую)

За те бридке, що ти у схові держиш.

Річард

Хто вам сказав, що я свій твір ховаю?

Ось він, мій твір! Дивіться!

(Раптово скидає покривало з великої статуї.)

Німа сцена. Видно по обличчях громадян, як у них побожна відраза бореться з натуральним подивом до гарного твору. У Річарда з’являється вираз тріумфу.

Годвінсон

(до громади)

Він ще гірше

тепер грішить, ніж досі согрішав!

Він хоче нас заплутати у невід,

що сплів сам князь олжі. Святу громаду

від стежки правої відбити хоче.

Громада одвертається, щоб не дивитися на статую.

Метью Фільдінг

Диявола він слухав, се робивши!

Річард

Я слухав тільки вищого натхнення,

а ви кого?

(Показує на Годвінсона.)

Повапленого гробу!

Ви ідола створили, а не я!

Себе кляніть!

Годвінсон

(до громади)

Чи довго ще терпіти

ви будете гидоту слова й діла?

Чого ждете? Що Моісей зробив

з кумиром золотим?

Метью Фільдінг

Спалив його

і попіл дав ідолотворцям випить.

Годвінсон

Отак і ми зробім!

(Показує на статую.)

Паліть її!

Паліть усю гидоту ідолянську,

що зібрана в сій хаті!

Річард

Я не дам!

В сю хвилину Метью Фільдінг великою палицею своєю збиває статую з примосту, вона падає і розбивається. Громадяни хапають, де тільки під руку попадається, усе належне до скульптури: ескізи, бюсти і т. ін., навіть знаряддя, толочать, трощать, кидають у коминок, де Калеб розпалює і роздмухує вогонь.

Годвінсон

(кидається до шафи, коло якої вже стоїть на обороні Річард)

Тут ідоли найгірші! Подивіться!

Річард бореться з ним, не пускаючи, громадяни кидаються на підмогу Годвінсонові.

В двері од ванькира вже кілька хвилин, відколи почалась баталія, добивається замкнений там Деві. Крістабель і Едіта підпирають двері, щоб він не вирвався, але на хвилину Едіта спускає руки, вражена тим, що діється коло шафи. Деві проривається в двері, хапає молот скульпторський коло розбитої статуї і, пробившись до Річарда, подає йому молота.

Деві

На, дядьку, молота!

Річард

(щільно притискує одною рукою єдину статуетку, що врятував із схованих у шафі, – статуетку з девізом «Pereat mundus, fiat ars», – а другою бере від Деві молота і замахує ним)

Гей, одступіться!

Легко ранить Годвінсона, той пронизливо кричить; здіймається лемент: «Він біснуватий!», «Геть його!», «На пущу!», «Женіть його!» Громада наступає на Річарда з палицями, дехто кидає шматками глини з розбитої статуї.

Річард

(дужим голосом)

Мовчіть!

Мовчіть, злиденне кодло! Невігласи!

Я сам іду од вас! У дикій пущі

є дикі люди – не дикіші вас!

Геть! Розступіться, дайте шлях! Інакше

я сам собі дорогу проложу!

Гей, стережіться!

(Кидається крізь юрбу, прокладаючи собі дорогу до дверей.)

Крістабель

Брате, схаменися!

Ой матінко!

(Кидається до Едіти.)

Едіта

(твердо)

Він проклятий від бога,

мені не син, тобі не брат.

Деві

(пориваючись до Річарда помежи людей)

Ой дядьку!

Візьми мене з собою!

Крістабель

Деві! Синку!

Не йди! Не кидай! Я умру без тебе!

Ой Деві! Ой…

(Голос її спотворюється, вона заточується. Деві, після моменту вагання, вертається на її крик і кидається в її обійми.)

Деві

Я, мамо, тут, з тобою!

Крістабель поривчасто тулить до себе Деві. Річард пробився до порога і одчинив двері.

Годвінсон і громада

(услід Річардові)

Будь проклятий!

Річард

(обертається з гнівним сміхом)

На вас прокльони ваші!

(Зникає з порога.)

Громада проводжає його лютими вигуками і киданням грудок та паліччя.


Примітки

фініки якісь ліпив… покрасу ту, десь вичитавши в текстія не Годвінсон і не вмію вказати цього тексту.

Вікліфовці – прихильники Джона Вікліфа (1320 – 1384), англійського реформатора, що виступав проти влади папи і зловживань духовенства.

Лолларди – середньовічна релігійна секта, що виникла в Нідерландах і Німеччині. До неї належали переважно ремісники. Зазнаючи переслідувань, лолларди переховувалися в Англії, виступали за соціальну рівність.

«Незалежні» (індепенденти) – протестантська секта, що не визнавала єпископа.

Рівноправці – протестантська секта.

Всяк різьбяр і будівничий…це цитата з книги Сираха (глава 38), яка вважається второканонічною і з цієї причини не включається у православні видання Біблії. Я знайшов цю цитату у греко-католицькій українській Біблії видання 1991 року :

(27) Так воно з кожним робітником та майстром, який день і ніч проводить на праці : той, хто виготовляє різьбу на печатках, хто намагається урізнороднити рисунок, а й душу вкладає, щоб, мов живий, був малюнок, ще й не досипляє, щоб діло своє викінчити.

(28) Так воно й з ковалем, що сидить біля ковадла та й розглядає сирове залізо : вогненна пара йому тіло розтоплює, він змагається з жаром у горнилі, молота гук йому вуха заглушує, очі ж його до зразка посудини прикуті; всім серцем старається він діло викінчити – не досипляє, щоб якнайкраще його прикрасити.

(29) Так воно й з гончарем, що сидить при своїй праці ще й ногами своїми крутить коло, а й до діла свого ввесь час прислуховується, і всі його рухи – геть обраховані :

(30) руками глину зразкує, ногами її замішує, докладає серця, щоб малювання вивершити, – і не досипляє, щоб ще й піч очистити.

(31) Усі вони здаються на власні руки, і в ремеслі своєму вправний кожен.

(32) Без них неможливо збудувати місто, ні жити в ньому, ані ним ходити.

(33) Та на віче народне їх не запрошують, на зборах вони нічим не відзначаються, не засідають на суддівських кріслах, – бо й не зрозуміли б судового рішення.

В передмові до книги Сираха сказано, що оце вона вперше перекладена українською мовою. Ну, а переклад уривку вперше виконала Леся Українка. Отож нехай вороги не думають, що ми не розуміємо того, що писала Леся Українка.

Веселіїл та ЕліавУ книзі Вихід, 31, 2 – 11 останній зоветься Аголіав.

Сідон – стародавній торговельний і політичний центр Фінікії, в X ст. до н. е. поступився своєю могутністю перед Тіром.

Тір – велике фінікійське місто на східному середземноморському узбережжі; в X ст. до н. е. стало торговельним і політичним центром Фінікії.

Юбаль і Тубаль-Каїн – У книзі Буття, 4, 21 – 22 ці імена звучать : Іавал, Тувалкаїн.

Молох – у фінікійській і карфагенській міфології – бог сонця, вогню і війни, якому приносились людські жертви.

Астарта – у сірійській і фінікійській міфології – богиня земної родючості і кохання.

Попередній розділ | Зміст | Наступний розділ

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 2006 – 2018 М.І.Жарких (ідея, технологія, коментарі)

Передрук статей із сайту заохочується за умови
посилання (гіперпосилання) на цей сайт

Сайт живе на

Число завантажень : 5900

Модифіковано : 10.04.2017

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.