Початкова сторінка

Леся Українка

Енциклопедія життя і творчості

?

З репертуару кобзаря Гната Гончаренка

Запис Лесі Українки

Дума про Олексія Поповича

Дума про удову

Дума про [брата i] сестру

Нема в світі правди

Попадя


Примітки

«Думу про Олексія Поповича», «Думу про удову» і «Думу про [брата і] сестру» Леся Українка записала разом з К. Квіткою від кобзаря з Харківщини Гната Гончара (Гончаренка). Запис на фонограф було проведено 2 грудня 1908 р. в м. Ялті. Тоді ж Леся Українка записала ці думи з рецитації Г. Гончаренка і надіслала свій рукопис Ф. Колессі разом з валками.

У листі від 4.12.1908 р. до Ф. Колесси Леся Українка писала:

«Аж ось нарешті удалося нам з чоловіком спровадити сюди з Севастополя кобзаря Гончаренка, а з Миргорода фонографа Сластьонова, а з Москви та з Києва валки до фонографа, навчитися орудувати тією недосконалою машиною і таки записати репертуар Гончаренковий. Той репертуар в формі валків фонографічних посилаю тепер до Львова до Етнографічної комісії, а вона передасть його Вам».

В листі до Ф. Колесси від 5.03.1913 р. Леся Українка подала широку характеристику кобзаря Гончаренка.

«З фактів я пам’ятаю тільки, що Гончаренко походить з кріпацької родини, що він осліп, маючи 12 літ, по довгій хоробі очей, що вже як він був безнадійно хорий на очі, пан, властитель його батька (прізвисько пана і назву хутора, десь під Харковом, де вродився і зріс Гончаренко, я забула), випадково побачив його і наказав повезти в Харків до славного окуліста, але окуліст сказав, що вже запізно гоїти очі, а якби привезли раніше, то можна було б вигоїти. Коли я бачила Гончаренка, – 1908 р., то він сказав, що має 72 роки…

Навчився він гри на бандурі уже сліпим від старого кобзаря з Харківщини, але ймення його вчителя я не пам’ятаю. Колись, казав, заробляв чимало по ярмарках, але пізніше поліція заважала,, і він під старість, повдовівши, пішов жити до свого сина, залізничного робітника в Севастополі…

Все в ньому повне благородної простоти, особливо кидається в вічі його рука з тонкими артистичними пальцями і велична поза високої, стрункої, зовсім не згорбленої постаті. Не тільки грошей, але й найменшої послуги він не вважає за можливе приймати дарма… Він, очевидно, любить свій хист не тільки через те, що він дав йому зарібок, бо дуже часто у вільний час грає сам собі свої музикальні п’єси без співу… До етнографів відноситься з повагою і без упередження як до людей, що роблять якесь потрібне і серйозне діло. Мене дивувало, як він, терпляче і принатурюючись до незносних часом капризів нашого фонографа, готовий був годинами співати, по скілька раз проказувати слова, стараючись при тому виразною повільною рецитацією улегшити мені роботу записувача».

Автограф записаних Лесею Українкою дум зберігається у відділі рукописів Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка АН УРСР (ф. 2, 1409, арк. 1 – 28). Тексти подаємо за цим автографом.

Інший автограф Лесі Українки з частиною думи про Олексія Поповича (від слів «…отцівської-материної молитви не споминав, либонь, мене, козаки панове-молодці, найбільше то гріх спіткав…» і до кінця зберігається у фонді К. Квітки (Державний центральний музей музичної культури ім. M.І.Глінки в Москві, ф. 275, інв. № 70, арк. 5 – 6).

Мелодії з валків розшифрував Ф. Колесса, опублікувавши їх у кн.: Ф. Колесса. Мелодії українських народних дум, серія II. – Матеріали до української етнології, т. 14. Львів, 1913, стор. 66 – 144. 3 мелодій до даного тому для зразка взято уривок думи про Олексія Поповича (стор. 96 – 114). Окремі неузгодження тексту з мелодією відзначені у нотах круглими дужками.

Другий, неповний варіант цієї ж думи з інструментальним супроводом (стор. 119 – 124), що закінчується словами: «отцівської і материної молитви не споминав», текстуально майже ідентичний з попереднім. Музичний речитатив обох варіантів імпровізаційне різний.

До своїх записів Леся Українка додала такі уваги:

«Увага 1. Безнаголосне «е» вимовляється здебільшого близько до «й», навіть в таких формах, як 3-я особа однини в дієсловах. «Е» чується, як «йи», але не завжди вдалося теє достоту розслухати.

Увага 2. Поділ тексту на строфи треба ще перевірити з музикальними фразами, це ще не зроблено, в сій записі поділ строф такий, як при проказуванні думи говірком» (Інститут літератури ім. Т. Г. Шевченка НАНУ, ф. 2, № 1409, арк. 11).

«Загальна увага до всіх трьох дум: ручимось за повну точність запису щодо фонетики тільки в тих випадках, де правопис запису відрізняється від загальноуживаної і де фонетична оригінальність підкреслена або зазначена словами «sic». Можливо, що в дійсності були й інші відміни, нами не почуті, їх можна встановити по фонографу» (Інститут літератури ім. Т. Г. Шевченка НАНУ, ф, 2, № 1409, арк. 21).

Уваги до музичного тексту:

«При виконанні думи про Олексія Поповича, про Сестру і при мажорних козачках кобза була настроєна в Д-дур, при виконуванні думи про Удову – в Е-дур, і тільки для виконання мінорних козачків кобза перестроювалася на Е-моль. Всі козачки і танці грано на бандурі без співу.

Детальні уваги:

Валики № 1, 2, 3 – Дума про Олексія Поповича (початок, середина і кінець). Співано без супроводу бандури, щоб виразніше вийшли мелодія і текст… № 4, 5, 6. Та ж сама дума (початок і середина). Співано з супроводом бандури. При записуванні прийомна труба наставлялася на голос для того, щоб було чутно переважно супровід» (Леся Українка. Львів, вид-во Львівського університету, 1946; стор. 50 – 51).

Детальне записування не тільки співу, а й гри Г. Гончаренка письменниця вважала дуже важливою справою. Водночас цікавило її і те, чому «при співанні дум, настроєних на мінорному звукоряді, акомпанемент провадиться на мажорному звукоряді, що, проте, якимсь чудом не ріже вуха» (Леся Українка, стор. 52). Цьому деякі пояснення дає Ф. Колесса:

«Звукоряд, на якому обертаються Гончаренкові рецитації, виявляє малі терції між першим і третім та п’ятим і сьомим ступенями; через те мелодія тих рецитацій має виразно мольовий характер, і то в обох своїх складових частинах: і нижній квінті, і верхній кварті. Між тим співзвучний звукоряд устрою підструнків з основним тоном d’ виявляє великі терції. Між аналогічними ступенями d’ – fis’, d’ – cis’’, що надають її дуровий характер так, що fis’, cis’’ акомпанементу місцями збігається або й стоїть у близькім сусідстві з f, с’ у співі кобзаря; очевидно, в таких місцях вчувається якийсь змішаний тон або дисонанс. (Найбільш яскраво виступає ця незгідність мольової мелодії із дуровим акомпанементом в пісні «Попадя…»). [Ф. М. Колесса. Мелодії українських народних дум. К., 1969, стор. 570 – 571].