Спогади тітки Люсі
Леся Українка
Тітка Люся вже віддавна не дитина, от лиш не видно, як їй волос на склопотаній голові забілів, а проте вона любить згадувати свої дитячі роки, бо, каже вона, «тоді я більше була людиною, ніж тепер…». Своїх діток вона не має, але хоч не своїм, та любим охоче оповідає свої спогади про те, «як тітка Люся була маленькою». Списувати своїх споминів вона чомусь не любить, але я побачила раз, як її слухала одна хвора бліденька дівчинка з палкими уважними очицями і подумала собі, чи не варто б списати якось ті оповідання ще й для інших дітей? Отож і спишу, скільки пригадаю. Звісно, живе слово цікавіше слухати, та зате писане довше живе і ширше сягає. Може, не все заразом і не все з порядку спишу, та нехай вже, як умію, що ж, коли вона сама не хоче писати, то нехай не ремствує на свого писаря. Я часто чула її оповідання та знаю трохи й життя її, ще як була вона дитиною, не все їй і тоді жилося так ясно та любо, як, може, хто думає; слухаючи її оповідання, приймала часом і дитяча душа тяжкі й незабутні образи та кривду, але Люся не любить розказувати про те. «І в найкращу весну, – каже вона, – трапляються холодна сльота та заморозки, але навіщо те споминати? Адже ж не через їх весна весною зветься!» Правда, Люся не завжди тільки веселі пригоди розказує (ви це й сами далі побачите), бувають і журливі спогади, тільки холоду, ворожнечі та прикрої «злої пам’яті» я в них ніколи не чула. Ну, та прочитайте, коли хочете, сами її спогади, то сами й знатимете, що в їх є, а чого нема. Я постараюся писати їх так, щоб здавалось, наче вона сама це все вам оповідає, і через те назову своє писання: «Спогади тітки Люсі».
Тітка Люся розказувала так:
Я вже була не дуже маленькою, саме дев’ятий рік ішов, як уся наша родина і я, звісно, з нею, переїхала жити в місто Луцьке з того міста, де я вродилася й прожила вісім перших років життя. По правді признаюся, не сумувала я й трохи, виїжджаючи з рідного міста, не спадало й на думку мені, що, може, я туди повік вже не вернуся, що, може, ніколи більше не побачу наймиліших з моїх друзів дітей, що не вернуться більше мої найперші, наймиліші роки життя, що уплили вже вони злото-блакитним струмочком у прірву минулого і вже не приплинуть ніколи назад… Ні, нічого такого я не думала. Та коли його було й думати? У хаті шарварок, тато й мама повідчиняли усі скрині, повигортали усе манаття з усіх сховів, об’явилося при тому дещо таке, чого я ще ніколи не бачила: мамині сукні школярські, таткові зошити шкільні, моя сорочечка, пошита до хресту, малесенька, наче на ляльку шита, багато писанок великодніх, може, зо двісті, що знайомі селянки дарували, цікаві гудзики, якісь старосвітські, хтозна від якої одежі, і штучні квітки, і малюнки з чужих країв, що татко й мама з подорожів навезли. А дещо було таке, що я знала, та вже призабула, і ставало воно мені за нове; знайшла я свою ляльку в золотих черевичках, та – шкода! – без голови, і братикову дзигу, що колись так гарно співала, і багато-багато таких «забутих друзів»… Усе те здавалось «як нахідка», і все хтілося взяти з собою, та маленька скринька моя не зміщала всіх тих скарбів, а в великі скрині мама не хотіла пакувати того «лому». Тоді треба було зважити, кого з приятелів ущасливити такими дорогими дарунками, кому дати ляльку (їй же можна пришити другу головку!), а кому дзигу (вона ж хоч не співає, а крутиться ще лепсько !), а кому ще що. Збіглося товариство, почали ділитись, а далі сваритись, треба було якось помирити. А тут і сусідки убогі поприход[или] просити одежинки якої, що вже на мій зріст не налазила, треба було раз у раз бігати до мами питатися, «чи можна» віддати се та те.
Примітки
Подається за виданням: Леся Українка. Зібрання творів у 12 тт. – К. : Наукова думка, 1976 р., т. 7, с. 300 – 301.
Вперше надруковано у виданні: Леся Українка. Публікації, статті, дослідження. Вип. II. К., Вид-во АН УРСР, 1956, стор. 149 – 150.
У чорновому незавершеному і недатованому автографі (Інститут літератури ім. Т. Г. Шевченка НАНУ, ф. 2, № 840) первісний заголовок твору («Люся») закреслено.
Датується орієнтовно на підставі змісту і почерку початком 1900-х років.
Подається за автографом.