«А все-таки прийди!»

Леся Українка

(Утопічна фантазія)

Якось в Італії, блукаючи без мети по тісних стародавніх вулицях «препишної» Генуї, натрапила я на магазин антикварський. Була то, правду кажучи, звичайна крамарська буда, яких безліч в Італії. При ярому італьянському сонці її крам здавався чистою мізерією. Обтріпані, вилинялі церковні орнати, покривлений бронзовий дзигар в стилі рококо, порцелянові аморетки з відбитими носами, по-дикарськи розмальовані алебастрові мадонни, недотепні імітації класичних моделів, добре відомі в Італії під іронічною назвою antiquità moderne (новітні стародавнощі), – все те мало якийсь немов засоромлений, жебрацький вигляд. Знічев’я спинилась я перед вікном тії крамниці і так само знічев’я хтіла вже відійти далі, коли раптом впала мені в очі невелика пожовкла і пошарпана книжечка, не то друкована, не то писана, якимись чудними ламаними та кучерявими літерами. На окладинці стояв довжезний заголовок – я вже не можу пригадати його тепер дослівно, – либонь, якась «правдива історія життя, мандрівок, вражінь, спостережень» і т. п., і т. п. «славного мореходця» – здається, Черкаторе, – «а списав її, для забави благородним дукам преславної, сильне-дужої, гордо-пишної республіки Генуезької смиренний слуга господа нашого Ісуса Христа брат Веріфікус» – чи, може, Верідікус, – вже не можу гаразд пригадати імення чи, певніше, псевдоніма автора дивної книжки. Але більше, ніж сей заголовок, спинив мою увагу девіз, виставлений вгорі картки: там було намальовано бич і світач, навхрест зв’язані терниною і наївно зображеною блискавицею, а під сею емблемою підписано слова: «Е pure venga!» (А все-таки прийди!)

Тим часом меткий крамар-антикварій завважив мене і вибіг на поріг свого «магазину» та й почав гречно-настирливо закликати до себе, «як не купити, то хоч подивитись – вже ж се нічого не коштує!» Я добре знала, чим кінчається звичайне такий «некоштовний» спосіб розглядання в антикварських крамницях, але книжка так заінтересувала мене, що я рискнула зайти в крамницю, попросивши крамаря дістати мені з вітрини твір «брата Верідікуса» (буду його вже так називати). Крамар проникливо подивився на мене, трохи прижмуривши круглі, як у хижого птаха, темно-карі очі, далі кинувся до вітрини виймати книжку. Обережно здмухнувши з книжки порох, він розсипався в компліментах то книжці, то мені, зручно єднаючи ті компліменти докупи.

Я тим часом розглядала книжку і дедалі все менше могла скрити від круглих очей антикварія, що справді «оцінила» її. Я не могла одірвати очей від тих сторінок з тонко розмальованими заставками, з кучерявим візерунком кучеряво стилізованих фраз. Все було таке середньовічне в тій книжці, і разом з тим було в ній щось глибоко рідне моїй душі. Я перегортала картки, часом поривалась читанням, аж мусила силоміць одривати очі від них, тямлячи на собі скрито-нетерплячий погляд антикварія. Уривок за уривком укладався в моїй думці в чудну фрагментарну картину, з остатньої картки забринів трагічний акорд, і знов я одірвала свої очі, бо антикварій промовив аж до нещирості лагідним голосом:

– Гадаю, що сеньйорі дуже невигідно читати в моїй крамниці – у мене, на жаль, ніякого комфорту! – що іншого було б у себе дома, в затишному кабінетику…

Сей тонкий натяк примусив мене почервоніти, але як я вже стуляла книжку, мій непокірний погляд таки забіг на остатні стрічки і там прочитав: «… так смутно говорив мені Черкаторе, але я звернув здивовані очі моєї думки до Нового світу і, простягаючи руки моєї нетерпеливості до нього, серцем покликнув: «А все-таки прийди!» (Е pure venga!)». Остатня картка була надірвана внизу, тільки з шматочків фраз та слів можна було догадатись, що автор просить «вибачності» (indulgenza) у своїх «високородних» читачів за свій «скільки недосконалий, стільки ж і скромний» твір. А наостанку велика, майстерно виведена літера F давала наздогад, що, либонь, то був кінець книжці, бо, певне, там стояло слово Finis, а може, й ціле речення «Finis coronat opus», як то було в звичаю у давніх письменників. Я запитала антикварія про ціну книжки. Він заломив таку суму, що вся моя подорожня каса зникала в ній незначною часткою. З одвагою розпачу я попробувала визначити можливу для мене (хоч і то тяжку) ціну. Антикварій усміхнувся так, як дорослі усміхаються дитячій наївності.

– Як то панство подорожні люблять жартувати! Ось, напр[иклад], вже третій день ходить до мене один лорд і все дає мені за сю книжку ціну – ну, правда, тричі більшу від тільки що призначеної мені, – але ж я, натурально, розумію жарти і жду терпляче того часу, коли моїм покупцям схочеться говорити серйозно.

Надія на владання книжкою зникла без вороття… Щоб вийти з ніяковості, купила я щось з antiquità moderne, свідомо переплативши, і вийшла з крамниці, проведена іронічним поглядом круглих очей.

Не знаю, яка доля спостигла ту, втрачену для мене, книжку, може, купив її той «лорд» або який інший бібліоман і поховав од світу у своїй аристократичній колекції «уніків», а може, антикварій, передороживши занадто, мусив потім продешевити і продати за безцінь якому невігласові, що досі, може, й з світу її звів… Не знаю. Видимий її слід загубився для мене, але в думці лишився і досі від неї слід невидимий, і тепер спогад про неї виступає дедалі все виразніше, як літери на давніх потайних манускриптах – «палімпсестах», – писаних таким атраментом, що, невидний одразу, потім виявляється і вже від часу не блекне, а все виразніє. І тепер мені ясно стоять ті фрагменти і зложена з них картина, я згадую хоч не самі слова, то барву їх, і так би хтілося мені списати їх тією самою барвою, чи не обізвуться на їх інші душі так, як обізвалась моя на стогін тії середньовічної туги, а як обізвуться, то, може, не промовчать і на стогін моєї новітньої туги, новітньої, та рідної тій давній… Ось яка та картина, що відбилася в пам’яті моїй наперекір течії вічно біжучого часу.

Фрагмент перший

Одважний мореходець Черкаторе і смиренний брат Верідікус провадять мирну розмову в тихому, білому рефекторії закинутого в далекі гори монастиря. Обидва розмовники були колись нерозлучними друзями в світі, тепер монастирські мури порізнили їх, та все ж не порвали між ними тії таємної нитки духовної кревності, що, з ласки божої, певне, єднатиме ті душі і на небі, коли спаситель нашого грішного світу сподобить їх зострітись там після мук очищення.

Черкаторе оповідає, а Верідікус нанизує слова його на міцну нитку своєї уваги і часом подає своє слово, – так побожна людина, слухаючи в церкві слова божого, дійшовши остатнього зерна своїх чоток, тихо промовить «амінь» або Kyrie eleison і далі почина послухання від першого зерна…

Морські дива і чуда суходолу швидко пролітають у тій розмові, швидше, ніж летить корабель білокрилий під вітром погожим…

Не так швидко списує потім брат Верідікус тії дива і розмову, зоставшись без друга в самотній своїй, суворій келії. Він спиняється над кожним реченням і думає, – так задумується журлива мати над колискою своєї дитини: яку долю викує собі той, що от-от вийде з тієї колиски в широкий світ?

Фрагмент другий

Брат Верідікус пише:

«…І я спитав його:

– Як же зветься ота найдивніша сторона, про яку ти мені тепер оповідаєш?

А він мені на те:

– Я не можу сказати тобі її ймення, бо не живуть гуки його в моїх устах, тільки серце моє знає його і чує. Дозволь мені називати її в мовчанні.

Я схилив голову, а друг мій провадив далі:

– Те ймення будуть знати всі люди колись, бо тая сторона – плавуча виспа серед вічного океану, і хто не шукає її, того вона знайде сама колись, і по волі чи по неволі, а буде жити той нецікавий чоловік в чуді та в диві межи синами предивної країни. Тільки горе тому, хто не загартував духа свого для тої зустрічі, як не він, то нащадки його спокутують за неміч його духа. Я зітхнув і промовив:

– Ох, брате-друже, немічний дух мій зроду, і тільки сила святого духа не дає йому погаснути у тьмі безпрозірній. Не крию, стільки ж лякає мене та плавуча виспа, скільки і вабить, – хто ж я такий, що мав би дивитись на великі незбагнуті дива господні без жаху? Але заодно я спокійний: ніхто, крім мене самого, не буде покутувати гріха немочі моєї, бо для слави божої зрікся я земних нащадків по собі, – адже чернець не має спадкоємців від плоті своєї.

– Але він має, – сказав Черкаторе, – спадкоємців від духа свого, і за тих він більше відповідає перед вічним судією, ніж необачний батько за свого недолугого сина. Плоть винна проти смертної плоті, дух може завинити тільки проти безсмертного духа, а се ж і є та вина, що не проститься вовіки…

Примітки

Подається за виданням: Леся Українка. Зібрання творів у 12 тт. – К. : Наукова думка, 1976 р., т. 7, с. 330 – 334.

Вперше надруковано у виданні: Леся Українка. Твори. Т. X, стор. 234 – 239.

Незавершений недатований автограф (Інститут літератури ім. Т. Г. Шевченка НАНУ, ф. 2, № 821) складається із вступу і двох фрагментів, третій фрагмент не був написаний, зберігся лише заголовок «Фрагмент третій», має авторські правки. Наведемо окремі з них:

Після слів: «…зручно єднаючи ті компліменти докупи», закреслено такий абзац: «– О, се книжка неабияка, тільки треба справдешнього знавця, щоб міг її оцінити. Я бачу, що сеньйора не тутешня, в Італії сеньйори не так виховуються… я завжди пізнаю чужинок, вони для мене жадані гості, я, власне, для них тільки й держу такий коштовний товар. Коштовний – по змісту, по змісту, cara lei, а гроші я все беру дуже малі… Ох малі, signora benedetta, такі вже тепер часи…»

В архіві зберігається ще один автограф твору, чорновий початок його, що уривається словами: «Знічев’я спинилась я перед вікном тієї крамниці і так само знічев’я хтіла відійти собі геть, коли…» (Інститут літератури ім. Т. Г. Шевченка НАНУ, ф. 2, № 822). Автограф, написаний олівцем, недатований, мав заголовок «Утопії» і окремі виправлення. Між текстами обох автографів є ряд різночитань. Наприклад: «Обтріпані, вилинялі церковні орнати, дзигарі в стилі рококо, рум’яні амури з одбитими носами, по-дикарськи розмальовані мадонни та всякі недотепні імітації класичних моделів, добре відомі в Італії під іронічною назвою «antiquità moderne» (Інститут літератури ім. Т. Г. Шевченка НАНУ, ф. 2, № 822) і «Обтріпані вилинялі церковні орнати, покривлений бронзовий дзигар в стилі рококо, порцелянові аморетки з одбитими носами, по-дикарськи розмальовані алебастрові мадонни, недотепні імітації класичних моделів, добре відомі в Італії під іронічною назвою «antiquità moderne» (Інститут літератури ім. Т. Г. Шевченка НАНУ, ф. 2, № 821).

Датується 1906 р. на підставі листа до О. Кобилянської від 3.03.1906 р.

Подається за автографом (Інститут літератури ім. Т. Г. Шевченка НАНУ, ф. 2, № 821).