«Беседа», часопись баптистів (штундистів)
Леся Українка
Всім відомо, що учення братчиків-баптистів, або, як їх звикли звати, штундистів, займає дедалі все ширші круги в Росії, головно ж, і сливе виключно, серед українців. Тільки ж у нас люди, не захоплені безпосередньо самим рухом, дуже мало знають про нього, так хіба в загальних рисах дещо, тим часом це таке значне явище в нашому народному житті, такий видатний пункт в історії думки нашого народа, що ним напевне інтересується кожний, кому дорогий поступ цього народа. Правда, що досі було трудно, а для більшості інтелігенції сливе неможливо, довідатись що-небудь безпосередньо про життя і обставини братчиків, звістки доходили через непевні чутки, або профільтровані через цензурні, офіціальні та єпархіальні відомості.
Є ще інше джерело звісток, але про нього запевне мало хто знає, окрім прямо заінтересованих, джерело це єсть часопись, що видають сами баптисти, зветься вона «Беседа», виходить раз в місяць, в Швеції, в Стокгольмі [Адр: Blombergs bokhandel. Folkungagatan 14. Stockholm. Sverige. Стокгольм. Швеция.], на російській мові. Нам, власне, дістався до рук сливе цілий її річник за 1894 рік (четвертий рік її видання), гадаємо, що не буде зайвим розказати про неї ширшій громаді.
Властивої програми в часописі ми не знайшли, коли не вважати за неї скількох пунктів, уміщених в відозві редакції «до кожного брата і сестри во Христі», де виражається бажання, щоб «Беседа» служила для загальної євангельської справи в Росії «без узких обособлений»; щоб вона не обтяжувалась довгими богословськими розправами, а мала б більше коротких статей практичного змісту і щоб у ній перш усього розбиралось питання про те, що з Старого Заповіту обов’язкове для християн, а що ні. Однак ми знаходимо в «Беседи» більше розмов на загальноетичні і навіть богословські теми, ніж на практичні. Легко зрозуміти чому це так, прочитавши ці статі,-видно, що думка пишучих не знайшла ще собі певного шляху, що вона шукає його.
Взагалі ніде не видно нічого встановленого, закінченого, ні в теоретичних, ні в практичних справах [В истекшем 1893 г. под влиянием всеобщей паники до сих пор не состоялся этот (ежегодный) съезд и таким образом масса дел осталась нерешенными (слова з відозви)], зате видно «шукання правди». Найвиразнішим прикладом цього можуть служити вірші «Накануне новой эры» і дві статті: «Из письма к другу» і «Мирские мнения и мысли Божии».
Найближче до «земного» стоять вірші «Нак[ануне] нов[ой] эры» («Воззвание древних христиан к христианскому Езекии, поборнику Истины, с ссылками на “Книги” древних христиан»), присвячені ідеальному чи ідеалізованому монархові, з таким покликом до нього:
Не будь монгольский повелитель
Средь полчищ, жаждущих крови,
Будь благовестия носитель,
Апостол правды и любви!
Не будь игрушкой фарисеев,
Ругающихся над крестом,
Будь страхом смерти для злодеев,
Для вдов и сирот будь отцом!
Далі йдуть спогади про Константина, що, по думці автора, даремно був прозваний Великим, бо за його часів правдивий хрест топтано під ноги і даремно лилась праведна кров на релігійних війнах; в кінці ж ідуть знов «воззвания» до монарха «преемника Византии» «нового Кира», «Езекии», щоб не вступав у слід Константина, щоб «восстановил древнюю веру» (цебто, щоб очистив культ навіть від поклоніння матеріальному хрестові, названому в віршах «новым Нехуштаном»).
І поруч з проповіддю «непротивления» обернуті до царя такі просьби:
«Провозгласи поход крестовый
против войны, греха и пьянства»,
«Свободу веры даруй нам»,
«И властною твоей рукой
Мирской опеки знак позорный
сорви от Общины Святой».
Вірші ці, як і взагалі всі статті в «Беседе», пересипані текстами з Св. Письма, в формі цитат і епіграфів.
В статті «Из письма к другу» видно тривожне блукання думки: поруч з проповіддю братерства і ідеалом «служителя слова», що бореться за волю і правду проти всякої підлості,-«все равно будете ли это подлость общественная, государственная, личная или семейная»,-йде проповідь крайнього непротивлення злу, крайнього самозречення і самоуниження («Быть тряпкой, о которую всякий вытирает ноги») і порада не дбати про хліб насущний, а бажати тільки царства Божого.
Останній ідеал (жадоба царства Божого чи небесного і непротивленіє) проходить сливе через усі статті «Беседы» і навіть проповідь проти війни, що повторяється дуже часто, ведеться з такого погляду: «битись вам нізащо, боронити нічого, бо ми мешканці небесної батьківщини, тут же ми тільки вандрівці і пришельці». Скрізь пробивається пієтизм, а часом і містицизм туманний, як-от в ст. «Мирския мнения и мысли Божии», де, на основі Євангелія і Ст. Заповіту, доказується, що жити по правді і не робити злого не досить, аби «спастись», а треба для того особливої Божої ласки, бо чоловік сам себе поправити не може, бо серце людське лукаве і зіпсоване зроду, і хто «не родился свыше», не отримав од Бога в дарунок «нового естества», той буде осуджений на віки поруч зі всякими злочинцями, хоч би й був праведний сам.
Думка, що треба чинити «не по разуму, а по вере» не раз проводиться в різних статтях. Духом пієтизму проникнуті і ті коротенькі оповідання, чи скоріш притчі на тему «завертання заблуканої вівці», що уміщені в кожному числі під рубрикою «для воскресной школы»,-сливе всі вони перекладені з шведського,-це звичайний релігійно-моральний тон. Те ж саме можна сказати і про вірші, все то псалми або гімни, подібні до німецьких протестантських молитов для співу, в жодному з них не видно міцного талану, чи оригінальності думки, музика при одному з них нагадує німецькі шкільні пісні.
Техніка стихотворна не велика, але все ж показує на людей книжного виховання. В прозаїчних речах поряд з цитатами з Св. Письма спогадуються закони Ньютона і т. п. Очевидно, що автори люди з певним образованням, та й взагалі стіль їх досить високий. Це й не дивно для того, хто знає, що братчики читають, окрім швейцарських протестантських виданнів, «Утрачений Рай» Мільтона (ця книжка має у них собі велику шану), запевне високий стиль цієї поеми і подібних творів мусив мати свій вплив. Межи звістками про обиски, ми знаходимо ось які забрані книжки: Голос веры, Любимые стихи, Псалтир віденського видання, Лютеранський катехизис і рукописну книжку Сборник трактатов.
Таке ж саме шукання, на чому спинитись, ми бачимо і в статтях про догматичні і обрядові справи, надто піддана дискусії справа про хрещення, як треба хрестити, в якому віці і яким обрядом; більшість сходиться на тому, що хрестити треба дорослих і конечне «через погружение», бо воно власне й єсть головний акт в хрещенні, на їх думку. В одній тільки статті на цю тему подана рада залишити різні такі суперечки, щоб не робити звади, бо головна річ в тому, щоб робити по вірі і по совісті, а як власне, то вже другорядна річ. При обговорюванні справи хрещення часто виставляється авторитет Лютера, та й при інших питаннях не раз стріваються цитати з його творів.
Поруч з такими догматичними змаганнями в «Беседи» ми стріваємо й проби церковної регламентації, як, напр[иклад], проекти хрестин, шлюбного обряду, преломленія хліба, установи для зборів і порядку під час них. В проекті шлюбного обряду на першім місці стоїть думка, що шлюб не таїнство, і що він не дозволений, а тільки допущений Богом ради крайньої зіпсутості людської природи, що взагалі шлюб єсть «не радость и торжество, а скорее поступок достойный сожаления», хоч все-таки забороняти і розбивати його ніхто не має права (шлюбна промова єсть компіляція з Ст. Завіту і посланія ап. Павла); розвід забороняється.
Обряд «преломления хлеба» має бути наслідуванням тайної вечері і обходитись дуже урочисто при зборі всіх братчиків, при тому ж має відбутись і сповідь. У всіх обрядах головна роль належить до пресвітера (пресвітер навіть може переміняти програму шлюбного обряда) і його помічників, вибраних ним самим, ким же вибраний сам пресвітер,-невідомо.
Ще більший наклін до пресвітеріанства (переваги пресвітера і старших братів над рештою братів) видно в правилах про збори і проповідь. Перш усього є виразний поділ на «членов, посторонних и отлученных» (ніде не говориться, хто має «відлучати») в «Правилах заседания общины», там же говориться і про «церковную тайну». В засіданнях можуть брати участь тільки члени, одкриває їх пресвітер, веде порядок «председатель» (ким і як вибраний?), він може спиняти промовців і навіть забороняти їм говорити; всі діла, раніш ніж вноситись в раду, мають подаватись на розгляд пресвітерові і старшим братам, а вони вже зважать, чи слід давати ці діла в раду, чи ні. Рішаються діла голосуванням при здійманні рук угору (можна зоставатись нейтральним). Зрадники церковної тайни виключаються з ради по громадському вироку.
Вироки громади об’являються і виконуються пресвітерами і вибраними від них. В «Наставлении проповедующим» говориться, що пресвітери і учителі мають проповідувати про все, обличать і глядіти за духовним життям членів, бо вони «пастыри, обязанные дать отчет перед Богом за свое стадо», інші ж брати, коли їм доручається говорити на зборах, можуть говорити на загальні теми про любов до Бога, до ближніх і т. п., але не научати і не обличати (це може робить тільки наставлений учителем), інакше ж їм заборонять назавжди говорити на зборах. Слово «Церковь», «член Церкви» вживається раз у раз.
Очевидно наклін до регламентації церковної чималий, принаймні у певної частини баптистів. Натяк на причини такого з’явища ми бачимо в одних словах з вище згаданої відозви редакції:
«Чаще всего нам препятствует трудиться та ложная мысль, что для известных целей должны трудится исключительно те или другие братья… Не призванные к делу общим избранием, думают, что и без их участия будут выполнены известные работы для Царствия Божия».
Із тих же то вибраних загальним обранням запевне й вийшли пресвітери, отримавши ж обов’язки, вони, звісно, почали собі виробляти й права…
Тепер перейдемо до остатньої і, либонь, чи не самої цікавої для нас рубрики: «Письма, известия и заметки». При перегляді сих дрібних звісток про настрій, пропаганду і терпіння братчиків найкраще видно їх життя. Найперше кидається в вічі те, що всі ті звістки походять з України, або від українців-переселенців та засланих (звертаємо на це увагу земляків).
Звістки все з Київщини, Подольщини (Балтський у.), Чернігівщини. Полтавщини, Херсонщини, Воронежської губ., Самарської губ., (з українських колоній: Орлов-Гай, Перекопне, Малая Узень), окрім того з Кавказу і Закавказзя (край, куди найбільше ссилають баптистів і де вони потім ведуть пропаганду велику). Ці звістки складаються з уривків приватних листів і з дописів про те, як іде «діло Боже», з просьб запомоги для братів, з передруків з рос. газет нових законів і постанов про штунду, і врешті з оповіданнів про «гонения»-правдивий мартиролог!
У кожному числі сповіщення про суд, арештування, заслання, трус («налет скворцов»), нові заборони. Суди відбуваються не раз без присяжних, а часом рішення судові, і навіть сенатські, касуються адміністративно, заслання по більшій часті адміністративні, хоч є приклади і заслання по вироку сільської громади. При трусах одбираються книжки навіть цензурні, папери [У одного баптиста забрали його дневники «повне справоздання його діяльності» за 20 літ…], здираються із стін тексти Св. Письма, вимагаються підписи, що не буде зібраннів і загрожуються карою. При арештах широке поле для всякої самоволі «властей». Один старшина (в Київщині) задумав були силою обертати в православіє, але це вже й старостам і попові здалось незаконним і старшина був арештований на три дні за «превышение власти»…
В заборонах нема нічого сталого; зібрання в одному місці дозволяються, в другому забороняються. Окрім заборони зборів є ще заборони приймати баптиських дітей в земські школи, збудовані на кошт баптистів. Заборона православним служити у штундистів. Окрім того під впливом начальства («по наущению») православні не приймають баптистів на помешкання. В школах Одеського округа дітей баптистів примушують вчити Закон Божий і сповняти православні обряди від страхом виключення (при цій звістці говориться, що Победоносцев призволяв до того і міністерські школи).
Між іншим знаходимо цікаву звістку про діло про нехрещення дитини, що розбиралось в Харківському окружному суді без присяжних, вирок був: батька посадити на три місяці в тюрму, а дитину віддати на виховання православним родичам. Не менш цікава звістка про не допущену до царя петицію 240 родин штундистів з Київщини, Херсонщини і Чернігівщини о розширенні на них правила про анабаптистів (німців) 27 марта 1879 г., – це було «оставлено без последствий».
Варто уваги, що «собеседования» місіонерів православних, ставиться в одну лінію з різними «гонениями», воно й не дивно, коли читаєш, що ці «собеседования і увещания» кінчаються «бритьем голов», а то й арештами та засланнями. Про всякі прокльони і погрози нічого й казати! Напр[иклад], місіонер в Херсонщині благословляв православних, обіцяючи царство небесне, а баптистів проклинав: «Отойдите, проклятые, в ад вечный!» Тим то ж і їм приходиться чути від «увещаемых» такі відповіді, як «отойди от меня, сатана!»
Другий знов, в Самарській губ. ходив і забирав книжки, і казав одному чоловікові, що якби той був «из образованных», то його б в 24 часа одправили в Петро-Павловську кріпость. «Согласуются ли подобные поступки с принципами свободы и веротерпимости, которыми так гордится православие?»-питає дописувач, що подав цей факт. Взагалі безправний стан баптистів починає здіймати серед них глухе невдоволення, хоч воно далеко не приймає ще гострої форми [Репресалії служать мимоволі бапт. пропаганді, проповіді людей в кайданах і з обголеною головою справляють «потрясаюче враження» на слухачів. Заслані розносять «Слово Боже» навіть в найдальші кутки Сибіру, в Закавказзі вже повстало не мало процесів проти них.].
Так, напр., в одній дописі про рухомий молитовний дім-поїзд в Америці сказано досить гірко, що американські євангелісти може й не повірили б, якби їм розказати про порядки в Росії, де не дозволяють завести «нічого подібного» і де проповідачі ходять на проповідь «по образу пешего хождения», правда зате на нашій стороні та перевага, каже дописувач, що ми ближчі до апостолів перших християнських часів, ніж до американських проповідачів. Хіба що так!..
В другій дописі сказано, що тепер розбита всяка надія на силу державного закона, бо його чинність усюди нищиться через адміністративні розпорядження. «На що ж закони, коли так? Що робити? Терпіти і молитись», рішає дописувач,-так, та чи стане того терпіння на довго? спитаємо ми.
Загальне враження все-таки те, що «непротивление злу» бере поки що перевагу над іншими догматами в «Беседе», хоч там і поміщені (без суперечних приміток) одна критична замітка на «Песнь разумения», де обороняється війна і військові, і стаття про змагання англіканських критиків проти Толстого, де побивається головно його теорія непротивленія.
Толстой і його учення спогадуються раз у раз в «Беседи» і далеко не завжди з симпатією. Ми думаємо, що для многих буде цікаво, коли ми на закінчення приведемо довші видержки з дописі «Несколько часов у Л. Н. Толстого», написаної видимо баптистом або пашковцем. Приводимо цю допись в перекладі і скороченою, для економії місця.
1893 р. автор і його товариш подалися з Тули в Ясную Поляну, маєток гр. Толстого, що лежить за 12 верстов від Тули, дорогою розпитувалися у стрічних селян, що за людина граф і отримували відповідь: «Та він добрий пан; як був голодний рік, він помагав мужикам, кому дровами, кому хлібцем».-«А які слова він вам говорив?»-«Та де ж його запам’ятаєш!»… Село Ясна Поляна нічим не відрізняється від інших сел з убогими, похилими хатами, на одшибі від нього білий старосвітський панський будинок з верандою, на тій веранді зустрів гостей сам господар, гр. Толстой. Він був одягнений в просту полотняну одежу і ніщо, окрім походи, не нагадувало про його панське походіння. Толстой запросив гостей в парк і там, походжаючи між ними почалась розмова, передана в формі діалога.
Ми. Ми б хотіли поговорити з Вами про Христа.
Т. Цебто як про Христа? Один англійський письмовець каже: «Хто любить християнство над правду, той любитиме свою церкву чи секти над людність і скінчить тим, що любитиме себе над усіх». Отже, краще любити не особу Христа, а правду. Для мене зовсім не цікаво, хто був Христос, та про нього й не відомо нічого певного. Вів жив в убожестві, вмер на хресті… Яке може мати значення його біографія, його особа? Для мене важно не те, як він жив, а те, чого він вчив, бо тільки в його ученні я можу знайти правду…
Ми. Але ж Христос сказав: «Я есмь правда», його вдача – живий образ правди. З цього видне його божественність.
Т. Звідки я можу знати про його божественність? Аже це казка, вигадана людьми… Нащо ідолопоклонством перед Христом я затемнятиму собі світогляд? Аже все так просто. Христос така ж людина, як і ми з вами, жив, учив, показав правду і вмер. Тепер завдання кожної людини здійснити в житті цю правду.
Ми. Але ж не признаваючи божественности Христа, ви мусите логічно одкинути учення про викуплення.
Т. Та я й не розумію цього учення. Це казка, що стрівається ще в індусів про Браму, і в нас вона видумана на те, щоб усе лихо світа звалити на одного чоловіка. Релігія походить з того, що людина задає собі питання, звідки почалось її життя і чим воно має скінчитись. Для неї стає ясно, що ніхто не почався сам собі з нічого, а що кожний отримав життя від життя якоїсь істоти, названої богом. Для нього треба жити й пізнавати його, а щоб його пізнати, треба простувати до правди… Я сподіваюсь, що згодом досягну правди.
Ми. Коли так, то вам все одно, що християнство, що буддизм, що…
Т. Та в тім і радість моя, що я знахожу однакову правду в корені свідомості всіх народів. Я признаю три світогляди: язичеський, буддівський і християнський [Ми пропускаємо тут характеристики сих трьох світоглядів, бо цікавий може знайти їх в творі гр. Толстого «В чем моя вера?»].
Ми. Невже Ви думаєте, що людина може своїми натуральними силами дійти правди?
Т. Я не знаю, які ще мусять бути сили, окрім тих, що вже дані людині. Це неморальне учення, бо воно оправдує безділля.
Ми. Звідки ж взяв чоловік поняття правди?
Т. Це не цікаве питання, головно те, що ідеал правди єсть і є здольність – розуміти й досягати його, ця здольність – розум… Як я можу признати за правду те, що колись чувся голос з неба, коли я знаю, що гук є тремтіння повітря, справлене голосниками; а як я можу в’явити собі рота в повітрі? Як я можу признавати за правду, що Христос полетів на небо, коли я знаю, що вгорі жодної тверді нема, а єсть безконечна просторінь… Як я можу признати за правду те, що противно моєму розумові?
Ми. Коли вибрати мірою правди розум, то прийдеться немало викинути з Н. Заповіту.
Т. Та я так і раджу молодим людям: коли ви хочете пізнати правду, то візьміть Євангеліє і два олівця-чорне й синє. Чорним вичеркніть все, що вам здається написаним самими апостолами від себе, а синім все, чого ви не розумієте, та й читайте по білому: тоді ви зложите собі повне й чисте поняття про Христову правду. Кожній людині приступна ця робота.
Ми. Ви звичайне не признаєте учення про церкву.
Т. На мою думку церква не християнська встанова. Не все, що писали апостоли, належить до Христа. Я думаю, що історію християнства слід з’являти в виді конуса, що розширюється до нашого і прийдешнього часу. Аже не дарма минули для нас часи св. отців, Лютера, Паскаля і інших. Вам же сором, коли ви гірше розумієте Христа, ніж ап. Павло. Врешті, коли одрізнити від ап. Павла всі його дивацтва, то перед нами буде та сама правда Христова.
Ми. Як ви дивитесь на релігійні компроміси (злагоди)?
Т. Це все одно, як коли б християнин в часи римських гоненій згодився кинути щипту ладану на жертвенник імператора. Я глибоко журюся, що у нас в «російській» державі нема вільності печаті і совісті. Тоді можна б багато зробити. Можна б, напр[иклад], показати, що Євангелія не належать до їх авторів…
Ми. Думаєте ви, що християнин мусить пропагувати свої переконання?
Т. Та що ж я роблю, як не пропагую ось уже 15 літ мої переконання, ходячи по цих алеях?
Далі розмова наша перейшла на більш конкретний грунт.
На питання про штунду Т. сказав, що старо-штундисти прийшли до зверхнього культу, організаційної форми і умертвлення духа, а в молодо-штундистах він признає дуже добрі завдатки.
Потім Т. дав своїм гостям читати свій новий твір «Царство Божие внутри нас» (тоді ще в рукописі, яке воно зробило на них враження-не сказано). Толстой справив на свого слухача враження доброго і щирого чоловіка, але все-таки «графа».
В кінці він говорить, що в Т. «світить світло розуму, а все-таки його обгортає ніч стоїцизму і духовної гордощі» і обертається до всіх братів по вірі, щоб вони в молитвах своїх хоч часом спогадували «цього Корнилія», що має ще почути «слова, котрими він спасеться». Дивно, як справді стоїть гр. Толстой на середині дороги! Як ця розмова з гр. Толстим, так і деякі інші статті доказують, що в «Беседе», при її релігійному напрямку, нема ще сектярської виключності, нерозлучної з терпкою мовою, і нетерпимості до супротивних думок,- це дає нам привід сподіватись на добру прийдешність як для неї, так і для всього того руху, з якого вона повстала.
Та все-таки, судячи по «Беседе», наші баптисти стоять на досить небезпечній дорозі, котра може привести їх до нової обрядності (хоч і не такої задушующої, як православна), до нового ієрархізму (хоч пресвітеріанського) і одтягти їх думку од установи праведного, братерського життя до старокальвінського темного погляду, що спасіння людини залежить од осібної ласки божої, і до постійного приставання до бога про цю ласку і постійного дряпання своїй душі, чи вступила вже та ласка в неї, чи ні. Такими одмінами, в суті своїй безплодними для громади, одміняються багато «євангельських братств» в протестантському світі, між котрими, напр[иклад], швейцарські вже років з 10 тому почали печатати книги і на російській мові. Вплив таких братств видно і на «Беседе», поряд з впливом німецько-українського пресвітеріанського баптизму.
Місце для печатання «Беседы» в Стокгольмі вибране добре для цілей ширення видання в Росії, – але дух баптизму англійського і американського був би корисніший для наших земляків, бо він ставить на перший план не обряди і молитви, а як кажуть англичане: практичне християнство, тобто роботу для добра братчиків і чужинців (скасування неволі, поміч в тюрмах, поліпшування стану робітників і т. і.), він не вдовольняється перед урядовими утисками самим терпінням, – і хоч не береться за гвери, то навчає неперестанно заявляти перед урядами, навіть чужими, про потребу свободи віри, або ліпше свободи всім вірам.
Такими заявами ще 250 років назад англійські баптисти поставили себе на чолі всіх незалежних в церковних речах англичан, або навіть на чолі всіх утиснених державною, єпископською церквою різновірців в Англії. Таку роль могли б відіграти в Росії і тамтешні баптисти. Тільки для того треба їм літератури, ширшої думками, ніж «Беседа» і т. і. Хто їм дасть цю літературу?.. Про це варто б подумати найближчим сусідам і землякам російських баптистів: українолюбцям. Варто б їм звернути увагу і на те, що й тепер «Беседа» видається по-московському.
Примітки
Вперше надруковано в журналі «Народ» (1895 р., № 5, с. 64 69). Після цього рецензія видана окремим відбитком: Українські баптисти і їх часопись «Бесѣда» за 1894 р. / Написав Н.С. Ж. Львів: Накладом д-ра Івана Франка, 1895. 29 с. (Літ-наук. б-ка. Кн. 31) (Мороз М. Літопис життя та творчості Лесі Українки. Київ: Наукова думка, 1992 р., с. 158). Книжечку видано на кошти, які І. Франко отримав з Англії для поширення штундистського руху в Україні (Там само, с. 542).
У від 9.VІІІ.1894 письменник вказує суму-98 гульденів 95 крейцерів, яку Ватсон надіслав для українських штундистів (Франко І. Зібрання творів у 50 т. Т. 49. Київ: Наукова думка, 1986 р., с. 509).
Автограф не знайдено.
Датується 1895 р. за першою публікацією в журналі «Народ».
Подається за першодруком. Очевидні друкарські помилки та описки виправляємо без спеціальних застережень. (Як не дивно, у виданні 2021 р. міститься сила-силенна помилок набору, які сильно викривляють зміст. Їх виправлено в нашому е-перевиданні.) У випадку використання різних форм слова «баптисти» / «баптісти» схиляємося до першого варіанту, за аналогією-«штундисти». У цитатах російською мовою використовуємо сучасну абетку.
Статтю підписано криптонімом Н.C.Ж. Документального підгрунтя для його розкриття немає. Сестра Лесі Українки Ольга в розмовах твердила, що криптонім означає: «Наша славна жирондистка» (з усної розповіді М. Деркач, яка чула таке від О. Косач-Кривинюк) (Мороз М. Літопис життя та творчості Лесі Українки. Київ: Наук. думка, 1992 р., с. 541). Його виникнення пов’язують з образом французької революціонерки Шарлотти Корде, до якого письменниця зверталася у творчості й листах (Бабишкін О. У мандрівку століть. Слово про Лесю Українку. Київ: Радянський письменник, 1971 р., с. 129).
У літературознавстві радянського періоду трапляється версія дешифрування криптоніму Н.С. Ж. як «Наша спілка жіноча»: «за усною традицією» без вказування джерела (Кирилюк Є. Леся Українка-мислителька // Леся Українка. Публікації, статті, дослідження. Київ: Наук. думка, 1973 р, с. 19). Леся Українка обрала цей підпис для політичних статей і виступів.
Леся Українка зацікавилася проблемами протестантизму, коли перебувала в гостях у Драгоманових у Софії (Болгарія).
Рецензію на журнал «Беседа» планував писати М. Павлик, але Леся Українка виручила його, про що він пише в листі від 12.IV.1895 (Переписка Михайла Драгоманова з Михайлом Павликом. Чернівці, 1911 р., т. 8, с. 234).
«Беседа»-протестантський євангельський журнал, який нелегально поширювався в Росії в 18891898 рр. Засновник видання І. Проханов зумисне дав йому «невинну» назву «Вифезда», тобто басейн-купальня в Єрусалимі, значення якої він трактував як «бесіда». Згодом журнал видавали саме під таким заголовком. З 1884 р. виходив у Женеві.
Баптисти (з давн.-гр.-«занурюю у воду»)-один із напрямів протестантського християнства.
Штундисти-поширена в 2-й половині XIX ст. назва християнських сект, що виникли під впливом протестантів, спочатку в південних (Херсонська, Катеринославська, Київська) губерніях, а згодом і в інших регіонах царської Росії.
Подається за виданням: Леся Українка. Зібрання творів у 14 тт. Луцьк: 2021 р., т. 7, с. 162 164 (текст); с. 617 618 (примітки). Коментар Марії Моклиці, Надії Колошук, Терези Левчук. В нашому е-перевиданні мова наближена до сучасної літературної мови російської та української.