Ціна поступу

Леся Українка

Замітки з по[воду] ст[атті] «Етика і політика»

Примітки

Подається за виданням: Леся Українка. Зібрання творів у 14 тт. Луцьк: 2021 р., т. 7, с. 451 493 (текст), с. 650 665 (примітки). Коментар Марії Моклиці, Надії Колошук, Терези Левчук. В нашому е-перевиданні мова наближена до сучасної літературної мови. Довга стаття розбита на умовні розділи і цим розділам дано назви.

Стаття подається за першодруком, підготовленим М. Деркач, за кн.: Леся Українка. Публікації, статті, дослідження. Вип. II. К.: АН УРСР, 1956. С. 2361, звіреним з рукописом (ІЛ. Ф. 2. Од. зб. 852, 853, 854). Оскільки чорновий рукопис в теперішньому стані майже не прочитується, подаємо текст за першодруком.

Історія полемічної статті Лесі Українки «Замітки з по[воду] ст[атті] “Етика і політика”» <Ціна поступу> (відповідь на статтю Миколи Ганкевича «Етика і політика», надруковану у львівському журналі «Молода Україна», 1902 р.) це одна з найбільш трагічних сторінок «пошанування» спадщини класика української літератури в радянські часи. Не щастило Лесі Українці за життя достукатись до свідомості сучасників, активних діячів соціалізму і демократії, не дали прозвучати її стривоженому голосу і шанобливі наступники. Історія відновлення цієї статті це історія наукового подвигу Марії Деркач і водночас історія політичного переслідування тексту. Переконана: якби свого часу повний варіант статті був оприлюднений та набув того розголосу, якого вартий цей політико-філософський трактат (найбільш відповідне жанрове визначення праці), то, можливо, щось би пішло інакше, не тим кривавим шляхом, який проторували Україні (і не тільки: світові) соціалісти-комуністи-більшовики. У 1903 році Леся Українка дає настільки глибоку, всеосяжну аналітику політичної боротьби, настільки точно діагностує процеси і проектує на майбутнє, що сьогодні це здається моторошним пророцтвом.

Відновлення майже повного тексту трактату за чорновим варіантом сповнене несподіванок. Ось як це подає у виданні 1956 р. Марія Деркач:

«Первісний чорновий автограф цього уривка, з якого переписувала Леся Українка статтю, редагуючи її для друку, зберігався в архіві поетеси, пізніше вона передала його сестрі О. Кривинюк. Цей чорновий автограф у 1930 р. був підготовлений до друку в 13 томі творів Лесі Українки у виданні “Книгоспілки”. Але це видання не було закінчене, а текст передруку з автографа загублено. З приміток до 13 тома (які збереглися) видно, що стаття написана олівцем на 28 стор. тонкого поштового паперу і дуже дрібним почерком, з численними і рясними поправками, писаними одні на одних з різними вставками, незакінченими словами тощо. Первісний заголовок статті був “Ціна поступу”.

О. Кривинюк, у якої зберігався цей автограф, в 1943 р. подарувала його бібліотеці філіалу АН УРСР у Львові з проханням долучити до архіву Лесі Українки [в 1943 р. у Львові не могло бути ніякого «філіалу АН УРСР»! М. Ж.]. Коли порівняти чистовий автограф, знайдений в архіві М. Ганкевича, з чорновим, бачимо, що чистовий значно скорочений».

«Другий уривок чорнового автографа знайдено між листами Лесі Українки до О. Кобилянської, які остання в 1939 р. передала проф. В. Сімовичу для публікації. Як потрапив цей автограф до Кобилянської? Статтю Леся Українка писала 1903 р. в Італії. Повертаючись на Україну, вона заїхала до Кобилянської в Чернівці і залишила в неї автограф з проханням посилати його частинами в Гадяч. Це прохання, написане на смужці паперу, збереглося. З того факту, що Кобилянська не вислала дальшої частини чорнового автографа, можна гадати, що Леся Українка таки не скінчила переписувати статтю й надіслала Ганкевичу тільки частину її» (Леся Українка. Публікації, статті, дослідження. Київ: АН УРСР, 1956. С. 6162)

Останнє припущення М. Деркач руйнує інший факт: місце обриву рукопису, знайденого в архіві Ганкевича, а саме: на пасажі, який стосується Енгельса і французької революції 17931794 рр. Бо, як видно із чорнового рукопису, Леся Українка сперечається не так із Ганкевичем, як із Енгельсом, цитату якого той навів і підтримав.

Якби Леся Українка справді надсилала статтю частинами (це можна припустити хіба дуже теоретично), то подбала б про те, щоб і фрагмент мав якусь завершену форму чи викінчену думку (це ж полемічний випад проти того, кому стаття посилається). Крім того, їй напевне було важливо не просто викласти свою думку, а переконати, достукатись до опонента, бо стаття Ганкевича, як свідчить листування, зачепила її за живе. На відміну від інших, вона бачила, куди прямує тенденція намагання діячів, які потроху ставали до керма соціалістичних партій, обгрунтовувати класову боротьбу і виправдовувати терор проти «ворогів» (кого ними оголосять у той чи інший момент).

Ганкевич Микола (1869 – 1931) політичний і громадський діяч, один зі засновників (разом з І. Франком і М. Павликом) Русько-української радикальної партії (1890), Української соціал-демократичної партії (1897), редактор партійного журналу «Воля», який виходив у Львові в 1900 – 1907 рр. Вчився у Львівському університеті, працював службовцем «Каси хорих» (Львівська страхова компанія), марксист за поглядами. Був також членом Польської соціал-демократичної партії, співпрацював з Соціал-демократичною робітничою партією Австрії, був делегатом Брюннського з’їзду цієї партії від автономної секції УСДП Галичини.

Зіграв у творчій біографії Лесі Українки негативну роль, ставши на перешкоді публікації двох статей, які були знайдені в його архіві й опубліковані з великим запізненням.

«Молода Україна» український студентський журнал у Львові (1900 – 1902 рр.).