Помилки д. Ганкевича
Леся Українка
Таку «золоту середину», власне, й знайшов д. Ганкевич. Він признає, що все в світі релятивне, але для практичного життя, напр[иклад], в партійній боротьбі треба встановити якийсь абсолют, власне, кожна партія повинна мати свій і боронити його фанатично, хоч би й з одвагою незаконності. Принаймні так казалось мені в його статті, може завдяки неясній стилізації і аргументації.
<Чудне то сполучення еклектичної «золотої середини» в філософських поглядах і крайності в практичних політичних поглядах, але воно дуже часто трапляється в житті.>
Від змішання двох різних критеріїв д. Ганкевич не може собі дати ради з психологією новітніх християн і дедалі все більше мішає не тільки психологічні, а навіть історичні хронологічні моменти. Українці плачуть тепер (1903 р.), а в 1863 р. де вони були, коли царат давив геройську польську революцію? питає д. Ганкевич. На це можна відповісти: та, очевидно, перед 40 літами половини теперішніх українців ще ніде не було, половина ж тих, що не плакали тоді над поляками, певне не плаче й тепер над бурами, певний процент старих українців плаче однаково над обома тими народами (та й над своїм власним) і з однаковими практичними наслідками, певний процент був [Сам придавлений не згірше від поляків і не мав ні часу, ні сили плакати над чужою недолею.Л.У.] у «безсловесному» стані (не з своєї вини), [та його] мовчання рисковано приймати за знак згоди, певний процент пішов у російську революцію, що завжди відносилась прихильно до польської; певний процент бачив у польських повстанцях [Не героїв, а недавніх тиранів України, що хотять відбудувати історичну Польщу.Л.У.
] не борців за волю, а борців за відбудування історичної Польщі від моря до моря на кошт України і не мішав до цього погляду ніякого «раболіпія» ні перед Польщею, ні перед Москвою (про це свідчить «Іст[орична] П[ольща] і в[еликоруська] д[емократія]» Драг[оманова]).
Були одиниці, як, напр[иклад], певний Потебня, що пролив не сльози, а кров за польську справу (Потебня перший з усіх повстанців поліг від московської кулі, отже українська кров була першою жертвою крові в гекатомбі [18]63 р.), в надгороду був забутий всіма поляками [Принаймні я не стрічала його ймення нігде в польській літературі. Рада б знати, чи то мій недогляд і профанство винні, чи таки фактично поляки промовчали пам’ять цього борця. Коли так, то може і не один Потебня загинув в польському повстанні, а потім в Леті? А може поляки подумали: Et, со to jeden! і перейшли до порядку денного над тим ексцентричним українцем. До українського не революційного, а народного (?) руху пристали цілком (сказати б, «натуралізувались») два поляки, крові за Україну не проливали [нерозбірливо] спокійного національного [нерозбірливо]. Кожний свідомий українець знає імення Т. Р[ильського і В. А[нтоновича]. Л.У.] і многими українцями, тільки великорус Герцен вшанував його пам’ять свого часу.
Щодо «раболіпія бездонного», то й поляки не всі були від нього вільні – пам’ятник в Варшаві московський уряд поставив власне тим полякам, що станули голосно на бік російської держави.
NB Трудно сказати наскілько, власне, більший був процент «раболіпія» між українцями, ніж між самими поляками. Взагалі ж питання, як відноситись до Польщі і до Росії, інкримінуючи і до росіян, для українця далеко [не таке просте], ніж питання про відношення до Трансвааля Р. [до бурів], або до Англії. Що повстанці виявили багато геройства військового, з тим ніхто й не сперечається, але що більшість їх (принаймні, проводарів) воювало теж нібито з демократизму, а на ділі за свої таки шляхетсько-олігархічні інтереси – це ж доказано фактами. Либонь справжніх (не «нібито») демократів була меншість, цього і д. Ганкевич не заперечить.
Становище України під час польського повстання мало багато спільного з становищем італьянців під час повстання тирольців проти Наполеона. Де були тоді ті італьянці, що тепер плачуть над бурами.
Трудно вгадати … [Сказати правду, я не можу собі виразно здумати], куди помістив би свої симпатії «батько Костомаров», якби дожив до англо-бурської війни, може б він зважив, що англ[ичани] мають право бити бурів тому, що голландські предки бурів колись катували невільників негрів. То було б так само логічно, як докоряти теперішнім українським бурофілам гріхами батька Костомарова та [ Українофілів і москвофілів [18]63 р. Може воно й етично, але щоб дуже логічно, то навряд.Л.У.] українців [18]63 р. (адже невідомо, чи то ті самі українці тепер бурофільствують?).
Так само воно зовсім етично виступати з усією енергією проти виборчої господарки фракції Барвінського, проти розбоїв в Трієсті і безчинств Гоеса, проти опортунізму руських послів, тільки чому наші робітники мають сами собі псувати мову і паскудити губу такими виразами, як «псубрат»?
<Чи для того, щоб зрівнятися в «культурі» з своїми панами культуртрегерами? Та й, що з того, що д. Вергун величає кнут і стричок, д. Вергун нашим робітникам не приклад і не указ, так само, як і ті, кого д. Ганкевич рівняє з д. Вергуном. Може він належить до фр. Б. помагав жандармським виборам [Кілька слів нерозбірливо. – Прим. ред. першодруку.], або вживав проти пролетаріату корчемних епітетів. Вже ж і д. Ганкевич не бажає нашим робітникам етики й політики тих добродіїв. Зрештою, цей уступ у д. Ганкевича стилізований дуже неясно (принаймні для мене), а тимчасом цікаво б знати виразно, як відноситься шановний публіцист до питання про полемічний стиль для його партії.>
Примітки
…українці плачуть тепер (1903 р.) над недолею бурів… наприкінці XIX століття у Південній Африці (Трансвааль, Оранжева) було відкрито поклади золота й алмазів, що мотивувало Велику Британію розширити свої території в Африці. Англо-бурська війна завершилась 1902 року приєднанням бурської республіки до Британської імперії.
Потебня Андрій Опанасович (18381863) революціонер-демократ, офіцер, брат видатного лінгвіста Олександра Потебні. Створив таємний комітет у народницькому товаристві «Земля і воля», брав участь у польському повстанні 1863 р.
Костомаров Микола Іванович (18171885) український історик, етнограф, письменник, член Кирило-Мефодіївського братства. Леся Українка, погодившись зі звинуваченням Костомарова в «раболіпії», далі все ж стає на його захист:
«<бо невже справді Кирило-Методіївський братчик, історик “народоправств” не мав в душі своїй ніяких інших інстинктів, окрім раболіпія? Може були і атавістичні напади і цього інстинкту, але щоб він виключно, “бездонно” панував українським ученим, цього, приміром, на основі його творів, не видно>»
…проти виборчої господарки Барвінського… мається на увазі Олександр Барвінський (18471926), громадський і політичний діяч, депутат австрійського парламенту, очільник Руського педагогічного товариства (18911896), активний організатор осередків «Просвіти», за поглядами близький до народовців. Як один з учасників угоди 1890 р. («нової ери») вирізнявся консерватизмом, був прихильником ідей органічної праці, реальної політики, поступового розвитку, тому в радикальних колах мав реноме «панського слуги». Тимчасом його внесок у розбудову української освіти і культури дуже вагомий, особливо з врахуванням того факту, що у 19181919 рр. Барвінський був міністром освіти і віросповідання ЗУНР. [Але в чому полягала виборча господарка Барвінського?]
…проти розбоїв в Трієсті і безчинств Гоеса… італійське портове місто Трієст протягом XIX ст. знаходилось під владою Австро-Угорщини. 1902 р. 200 робітників корабельного товариства висунули вимогу скоротити робочий день, намісник цісаря Гоес заповнив робочі місця страйкарів іншими робітниками.
Це викликало протести у цілому місті, протести були жорстоко придушені поліцією. Розстріл страйкарів мав великий резонанс у Європі і світі, тому дійшло до судового розслідування, внаслідок якого було знято з посади намісника Леопольда Гоеса (перед Трієстом він був намісником цісаря також в Буковині). «Свобода», часопис для руського народу в Америці (20 березня 1902 р.) так закінчувала допис про події в Трієсті:
«Так отже маємо доказ любові австрийського правительства до своїх підданих. По баденівських виборах і крові руських хлопів в 1898 р., по “антисемітських” розрухах і крові польських хлопів 1898 р. маємо Трієст.»
Вергун Дмитро Миколайович (18711951) історик, славіст, захистив у Віденському університеті дисертацію про Мелетія Смотрицького, у 19001905 рр. видавав часопис «Славянский мир», пропагував москвофільські ідеї в Галичині. З 1907 р. керував відділом у газеті «Новое время» у Санкт-Петербурзі, 1921 р. переїхав до Праги, з 1945 р. професор Х’юстонського університету.