Розливання крові

Леся Українка

Для фольклориста, певне, цікавий той галицький варіант «моралі» балади про сестру і братів розбійників, що цитує д. Ганкевич, але для публіциста той варіант мало дає матеріалу. Навряд чи навіть людина, що думає абсолютними категоріями, буде боронити такого тезису: «людська крівця не водиця, проливати не годиться», адже як треба пролити людську кров з медичною метою, або як людина має охоту пролити свою кров для якої героїчної ідеї, то й «абсолютисти» проти того не сперечаються, та воно й «непротивленню» не перечить.

Я знаю волинський варіант цієї «моралі»: «чужа кров не водиця, розливати не годиться» і в ньому, здається мені, більше матеріалу для публіциста. Цей тезис каже, що треба якнайобережніше обертатися з чужою кров’ю, бо розливати (а не проливати) її не годиться. Цього тезису можна боронити навіть і з погляду релятивізму, з погляду власне конкретної правди: розливати – це ж значить марнувати, а навіть і «водиці» марнувати не годиться хліборобові, коли вона корисна для зерна. Як почати її без ваги розливати на зерно, поливати, а як налити що не міра, то й зерно може, нарешті, загнитись, навпаки, навіть «попусти божі» зливу і повінь слід «гуманізувати» скілько змоги, щоб зерно не замокло, тут уже хоч-не-хоч, а треба-таки «золотої середини» держатись, як личить заячесердому «гречкосієві», бо й лицарство козацьке не матиме що їсти, як хліб зогниє. Перед голодом можна вже не тільки «етично» здригнутись.

Отож признаючи той тезис, що марнувати нічого не годиться, або принаймні не оплатиться, можна вже і до найбільшої революції приступати критично, хоч нехай там хто, як хоче, лає і заячесердим, і кастратом, і навіть сентиментальною жінкою – епітети нічого не змінять в конкретній правді, аби тільки її знайти. Що пам’ять «великих років» «свята» для деяких революціонерів так само, як і пам’ять «великих французьких революціонерів», це конкретна правда, але ж що вона мусить бути святою для всіх, хто не наївний філістер і заячесердий, (це) чисто абстрактна, а не конкретна, це чистий абсолют і належить властиве до релігійної психології. Властиве кожний має право на релігійне почуття, як і на всякий інший сентимент, і проти почуття ніяка логіка не помагає.

Знов же, хто не має релігійного почуття, той не може щиро ні кумирам, ні богам кланятись, бо він нездатний почувати «священного трепету», його нерви до того не приспособлені. А знов же всякі «здригання», коли тільки не доходять до конвульсій, річ пуста, вони часто залежать тільки від периферичних нервів і зовсім не заважають діяльності головних нервів.

От, напр., Робесп’єр, як відомо, не тільки здригався, а навіть млів на вид крові, а смертні декрети підписував «і не змильнувши», тільки вже як сам отримав такий декрет від мужів, що мали відвагу незаконності, тоді його нервова система втратила рівновагу.

Марат, напр., зовсім чужої крові не боявся, а як побачив свою під ножем Шарлотти Корде, то закричав так, що аж його жінка з третьої хати прибігла.

Дантон же почував не раз так звані «докори сумління» за чужу кров і блід і тремтів, просячи Робесп’єра трохи зм’якшити вже ту залізну енергію, але, треба правду сказати, сам пішов під гільйотину гордо і одважно, незгірше від Марії Антуанетти, та ще й здобувся на великий красномовний ефект на тій одкритій сцені перед паризькою публікою, у всякім разі він добре володів своїми нервами у ту критичну хвилину.

<Сентиментальна жінка Шарлотта Корде ніяк не могла пробачити монтаньярам за чужу кров, але та «дівчина з дитячим голоском і з ніжними ручками» не здригнувши всадила ніж в «тирана» Марата (здригнулась тільки на плач його жінки), а на гільйотину йшла, правда, без ефектів, зовсім просто, тільки постаралась свіжий чипочок з Нормандії спровадити на своє криваве весілля, щоб було все «призвоїто», і тим теж показала чималу нервову рівновагу. [Отже «здригання» фізичні та й етичні ще нічого не доказують і на них можна не звертати уваги.]>

Той самий Гете, що вітав «величавий схід сонця» [революційного], дуже дрижав перед його «зенітом», сидячи тихесенько у Веймарі під крильцем князя-мецената, хоч у такому затишному куточку можна було б зовсім безпечно «молитись в душі» на той святої пам’яті терор. Гете, властиве, не мішав докупи революції і терору, та дивно, чому і д. Ганкевич ідентифікує їх (хіба війна і розбій, кара і тортури все одно?). Можна оправдувати і те і друге, хто має охоту, але нащо ж мішати докупи?

А тепер, в наші [часи], хто знає, чиї, якого філософа, якого політика нерви показались би [були б] міцніші, якби прийшлось не абстрактно, а конкретно проливати і чужу й свою кров нарівні з водицею? Ще добре, якби нерви дали йому пригадати приказку «слова не полова»і тим додати собі одвагу, а може б він мав одвагу незаконності не вважати на власні минулі слова. Хто може провидіти, як би воно було! Так само і Гегель не завжди радісно відносився до революції взагалі, у нього вечірній настрій був уже зовсім інший, ніж ранішній. Такі-то нерви людські!

Недарма психологи та психіатри так сушать собі голову над тим химерним механізмом, може вони колись конкретніше розтолкують нам психологію, чи психопатологію і цілого люду французького і його проводарів за часів великого французького терору. Тоді й етика могтиме конкретніше мотивувати свої вироки. А тепер хоч би й сам Енгельс канонізував святу пам’ять «великих років» (1793 і 1794), хоч би лідер галицько-руської партії соціал-демократичної і прокламував догмат непогрішимості «великих фр[анцузьких] револ[юціонерів]», то це ще нікого конкретно не переконує і не забезпечує революційних святощів від єретичної профанації. Буржуазні авторитети канонізували пам’ять 1789 р. і прокламували непогрішимість «великих принципів» тієї дати, але скальпель критичний таки дістався до тих святих мощей і «розсвятив» їх.

На чому, властиве, збудована канонізація Енгельса? На зовсім емпіричних і сперечних межи собою твердженнях[1), 2), 3) … Викладу їх тут і дозволю собі додати до них профанські питання. Кого ж, власне, треба було гільйотинувати, при такій цн[отливості] цілого люду і звідки взялися ті «кілька соток зрадників рідного краю» і всі зр[адники] контрреволюціонери? Чи «козлища» такі французи, до люду вже не належать, яко еліміновані з суспільства?Л.У.] ніби цілий люд французький покинув на якусь хвилину[ Цікаво б знати, коли то власне в котрі дні і години була та дорога хвилина такого ід[еального] панування царства божого на землі – бо вже й я маю охоту святити її хоч раз на рік, дивлячись на годинник. Л.У.] геть всяку трусливість і самолюбство і буденщину мізерну і що «мужі» одважної незаконності «не злякались нічого» так, що «завдяки їх залізній енергії» (а значить не зовсім добрій волі французького народу) в цілій Франції за весь час – скажем коротко – терору не важився виступити наперед ніякий трус, крамар, ажіотер, буржуй – цебто велика частина того ж таки тимчасово одважного, несамолюбного святечно настроєного люду [народу] французького.

До абстрактних оречень Енгельса д. Ганкевич додає конкретні факти [Далі вже йдуть конкретні факти]: ціла феодальна Європа стояла перед Францією, готова пролити море крові, герцог Брауншвейгський грозив зрівнять всі городи бунтівників рівно з землею, а геройська революція кинула під ноги Європі голову зрадника короля і кілька соток інших голов [зрадників рідного краю]. І так збудована святиня, [до якої закликає д. Ганкевич].

<Прийдіте, поклонітеся і припадіть, а інакше горе вам, грішні, горе вам, окаянні, попадете ви у безмежну прірву наївності і буде вам, яко же філістерам. Та що вже, нехай так буде. Тільки сентиментальним жінкам ще можна не кланятись, а скоріше плакати і навіть проклинати, бо то вже лежить в їх «несовершенній» природі жіночій. Отже дозволю і я собі не кланятись святині, а тільки сльози, чи прокльони, чи інші вирази почуття, як і взагалі всяку лірику, заховаю до моменту поетичного настрою, воно якось в ритмі й римі наручніше такі теми опрацьовувати, а тепер попробую, скілько вже моєї жіночої стане кебети, пошукати конкретного розуму й правди в теології д. Енгельса і в фактах д. Ганкевича.>

Отже Енгельс уже сам зробив великий виємок зі свого твердження про одноцільність психології цілого люду французького. Він сам запевняє, що то тільки «мужі» одваги зацитькали всіх козлищ у своїй високо цнотливій пастві, так що на яку хвилю і ті вже не важились виступити наперед (до слушного часу, звичайно). Певна річ, що мужі залізної енергії таки добре напудили і козлищ і овчищ у своїй пастві, тільки відай овчищам гірше прийшлося, ніж козлищам.

Поки такі овчища (чи може то козлища?), як жирондисти, їхали, співаючи святечні гімни, пролити свою кров на алтарі de la Sainte vierge Guillotine, то козлища крамарі, ажіотери і всякі буржуї зовсім по-буденному, хоч в своїх трибарвних cachenez і червоних Schlafmütz-ах в ту саму хвилю сиділи собі на тім самім пляцу Гільйотини (пізніше буржуї назвали те місце пляцом Згоди), продавали святий хлібець голодним санкюлотам по тій ціні, по якій сами хотіли, та складали собі грошики на патріотичне закупно національних дібр.

А виступати наперед в політиці добрим крамарям не було часу [балакати на трибуні, як має гроші і потребу, то найме собі якого адвоката на те, але грошовиті буржуї і наймати не потребували, адвокати й самі знаходились серед тих буржуїв, що не тримали крамниць і любили політику], вони вели перед в сфері меркантильній, бо їх і так ніхто не зачіпав <закони про підозрених та про рятунок були не про них писані>, а поза сферою ком[ерції] і в цій сфері і в ній крамарі-патріоти мали досить одваги незаконності та й енергію несогіршу.

Бомарше великий драматург, [перший вістун революції] автор комедій, що були першим визовом буржуазії аристократам, наражаючи власне життя, продавав зброю то національній революційній армії, то війську коаліції європейської, в залежності від того, хто платив ліпші гроші! [Чи то теж не є крамарство?] Ті ж буржуї, що мали більше нахилу до політики, ніж до крамарства [торгу], виступали собі наперед, даремне Енгельс їм честі уймає, вони не боялись ніяких «мужів», бо власне ж вони сами були в числі тих мужів, і при певній зручності пережили не тільки терор, а й консульство і директорію та ще й імперії щасливо діждали, як, напр., Фуше, і вірно зберегли традицію «одваги незаконності» аж до днів кодексу Наполеона, потім її перейняли нащадки, і так вона триває у Франції «даже до дне цего»)

<Щодо одваги незаконності і залізної енергії, то імперія зовсім не менше визначалась тими прикметами, ніж терор, та вона ж була правною дочкою цього великого батька, чому б їм уже й не канонізуватись заразом?>

А зрештою, хоч би й справді буржуї не важились виступати наперед, то яка з того могла бути конкретна користь? Коли в громаді живуть які елементи, то нехай вони краще виступають наперед, а не ховаються по кутках, тоді умови боротьби будуть ясніші і сама боротьба свідоміша, менше хаотична, тоді й конкретна правда буде видніша [Закон про під[озрілих] salut p[atriae] і гільйотина = рус[ская] охр[анка] і ценз[урний] уст[ав] + шибениця. Л.У.]. Я не маю ніякої претензії на авторитетність моїх особистих уподобань і поглядів, це тільки зразок індивідуальної психології, може й це кому-небудь придається при дослідах конкретних психологічних причин, чому не всі українці 1903 р.

святили [признавали святощами] пам’ять років 1793 і 1794.

<Гадаю, що кожний має право на індивідуальний темперамент, бо він залежить від конкретних причин, що лежать поза сферою впливу партійних і всяких інших декретів, декрети можуть тільки заборонити певним темпераментам виступати наперед і то ненадовго. Чому, властиве, всі мусять бути загорілими фанатиками, навіть в історичних питаннях.>

Звичайне, індивідуальна психологія і настрій багато значать навіть в відношенні до історичних проблем, от хоч би й до проблеми значення терору. Чоловік фанатичного темпераменту може скаже: радуйтеся і веселітеся, великі мужі врятували Францію в великі роки, велика нечесть втопилася в великому морі крові <грішників і праведників, господь відділить десь колись пшеницю від плевелів, а ми радуймося і втішаймося.> Хай святиться велике ймення терору. Хто сміє видавати засуд на вел[ику] рев[олюцію]? «Розумійте, языцы, і покоряйтеся!»

«Політичний кастрат» скаже: очевидно, це страшна річ вимордувати кілька тисяч безоружних в’язнів. Д. Ганкевич каже, що їх було тільки скілька соток, але інші кажуть тисяч. Чия правда? «Однако ж треба вдуматись і в положення проводарів революції. Половина населення в Парижі були роялісти (виказані, підозрені або потайні). І нараз зачинають стріляти по той бік границі. А хто стріляє? Брати й однопартійники паризьких роялістів. Повстає зовсім зрозуміле роз’ярення. Цілий город думає, що паризькі роялісти змовились з тамтими, щоб вимордувати республіканців».

<Скептик може тільки здвигнути плечима: «Що за логіка! що за етика!»> Сентиментальний скаже: А нащо ж роялісти перше мучили бідненьких хлопів та обижали мирних міщан? Наївний мужичок запитає: Як же це? А сказано ж: не убий? [А бозя битиме?] Заячесердий [Філістер] скаже: Одчепіться від мене з тим терором, я й того слова боюся. Філістер скаже: хоча й мусимо признати, що шпіони, поліція, виїмкові закони і гільйотина суть конечні способи безпечитися против тих елементів, котрих годиться елімінувати з сусп[ільності], а вже ж годі заперечити, що ті самі средства в руках ворогів нормального ідеального розвою сусп[ільності] стаються невигідними і небезпечними, як-небудь чесний обиватель в впорядкованій громаді не потребує нічого обавлятися.]

З одного боку, не можна не признати, що шпіони, поліція і гільйотина корисні (напр[иклад], проти анархії), але, з другого боку, революція єсть незаконність. Як бачимо, тут має повну слушність Чернишевський: «Битва під Марафоном була одною з найбільш благодатних подій в історії людськості». Це правда, до терору безпосередньо не відноситься, зате в цьому нема ніякого темпераменту.

<Нерішучий скаже: це діло треба добре розжувати. Нерішучий спитає, як я відношуся до історії Вандеї, що теж мала одвагу незаконності і залізну енергію і великих мужів, боронила автономію провінцій, не давала виступати наперед буржуям, а сама не лякалась нічого.>

А бравий партійний жовняр крикне просто на команду свого авторитета: Гурра! не розбираючи, кому й чому, і просто піде, не мудрствуя лукаво [куди пошлють]. Рішучий [думкою лінивий] добре вимуштрований герой-рядовик крикне: «Гром победы р-раздавайся! <Часом ці всі темпераменти можуть єднатись і в одній особі в формі хвилевих настроїв.>

Як бачимо, і тут має повну слушність Чернишевський (слідом за Гегелем), з своєю конкретною правдою про дощ і битву під Марафоном. Правда, він зовсім не дає відповіді власне про терор, але зате не виявляє ніякого темпераменту.

Примітки

Робесп’єр Максиміліан (17581794) найбільш уславлений діяч Великої французької революції, Непідкупний для одних, Шалена Гієна для інших. Син адвоката, закінчив Сорбонну. Як писали біографи, Робесп’єра виховали французькі енциклопедисти і сентименталісти. 1789 р. став депутатом парламенту від третього стану, на Національних зборах виголосив гасло «Рівність, свобода, братерство». Перетворення Національних зборів на Установчі, взяття Бастилії, оголошення війни Австрії, арешт і страта короля Людовіка XVI, Конвент і революційний трибунал, «Закон про підозрілих», який дозволяв страчувати будь-кого без суду Робесп’єр на чолі всіх цих подій. Але крові проливати доводилось все більше. Весною 1794 р. Робесп’єр почав вимагати переслідування ворогів революції в Конвенті, налякані члени Конвенту арештували самого Робесп’єра і присудили до страти. На ці сторінки біографії очільника Великої революції Леся Українка вказує, щоб зробити однозначний висновок: терор викликає терор і сприяє не поступу, а лише деградації.

Марат Жан-Поль (17431793) знаменитий серед революціонерів Друг народу (видавав однойменну газету). Син лікаря, також лікар, автор книг «Про людину, або Принципи і закони впливу душі на тіло і тіла на душу» (1773), «Ланцюги рабства» (1774), палкий критик королівської сім’ї. 1792 р. при арешті короля закликав вбити всіх ув’язнених в Тюїльрі ворогів революції (було вбито близько тисячі в’язнів). Згодом був обраний в Конвент, став очільником монтаньярів (крайніх лівих), непримиренним ворогом жирондистів (крайніх правих). Складав списки «ворогів» революції для страт на гільйотині. Був вбитий Шарлоттою Корде, з почестями похований в Пантеоні, через два роки прах Марата викинули в каналізацію

Криптонім Н.С. Ж., яким Леся Українка підписала кілька статей, розшифровувався також «Наша славна жирондистка».

Про це є свідчення самої Лесі Українки в листі до Михайла Косача (березень 1890 р.): віршовану частину листа вона завершує такими рядками: «Коли ти жирондистів / Побачиш наших де, / Скажи їм, що усіх їх / Віта [Charlotte Corday]» (Леся Українка. Листи: 18761897. С. 98)

Дантон Жорж Жак (17591794) ще одна міфологізована постать французької революції, яку деміфологізує Леся Українка. Дантон був адвокатом королівського двору, під час революції став Міністром Юстиції і депутатом Конвенту. Він не виявляв схильності до терору, але не був такий безкорисливий, як Робесп’єр (збагатився на військових оборудках). Був страчений на гільйотині якобінцями. Нехіть до насильства, очевидно, вроджена риса, не завадила Дантону бути учасником революційного терору.

…пішов під гільйотину гордо і одважно, незгірше від Марії Антуанетти… йдеться про те, що королева Марія Антуанетта, дружина короля Людовіка XVI, була страчена разом з чоловіком і поводила себе перед гільйотинуванням з гідністю королеви. Важливо, що королева нічим не завинила проти революції чи народу. Втім, і страчений революціонерами король Людовік XVI, за іронією історії, був одним із найдемократичніших, найменш жорстоких королів, він підписував усі закони, які приймали Установчі збори, домагаючись рівності прав усіх станів, і не виявив жодного нахилу до терористичних методів.

А тепер хоч би й сам Енгельс канонізував святу пам’ять «великих років» (1793 і 1794) йдеться про той час, коли соціал-демократія багатьох європейських країн вже значною мірою канонізувала імена самих Карла Маркса і Фрідріха Енгельса. Те, що «сам Енгельс» канонізував «великі роки» французької революції, не завадило Лесі Українці дати гостру критику цієї революції, а саме терору як неприйнятного методу класової боротьби.

…канонізували пам’ять 1789 р. і прокламували непогрішимість «великих принципів»… збори депутатів третього стану, які відокремились від французького парламенту і оголосили себе Національними зборами, у 1789 р. прийняли «Декларацію прав людини і громадянина», в якій проголошувалась рівність усіх соціальних станів, документ, який підносили як найвище досягнення Великої французької революції.

Карл Вільгельм Фердинанд, герцог Брауншвейгський (1735 1806) фельдмаршал Пруссії, головнокомандувач коаліційних військ, які запропонували королю Франції допомогу у придушенні революції. Йому приписують звернення до французів з погрозою знищити бунтівників, якщо вони заподіють шкоду королю Людовіку XVI. Погрози не справили враження на повстанців, навпаки, пришвидшили страту короля, а повстання було придушене, як і обіцяв герцог.

П’єр-Огюстен-Карон де Бомарше (17321799) французький драматург, публіцист епохи Просвітництва, автор досі популярних п’єс «Севільський цирульник» (1775), «Божевільний день, або Одруження Фігаро» (1784), «Злочинна матір, або Другий Тартюф» (1799). Походить із родини годинникаря, але таланти, особливо дар оратора, дозволили Бомарше зробити блискучу кар’єру, а вигідні оборудки під час війни принесли чимале багатство.

Леся Українка вказує на недоліки знаменитих історичних персонажів не для пониження будь-кого з них, а для того, щоб довести пріоритет морально-етичних цінностей.

Жозеф Фуше (Герцог Отрантський, 17591820) йдеться про ще одного одіозного персонажа з історії французьких революцій. 1791 р. депутат Національного конвенту, спочатку жирондист, потім якобінець, сприяв страті короля, з неймовірною жорстокістю придушував ворогів революції, потім допоміг прийти до влади Директорії, далі Наполеону, через деякий час став учасником змови проти нього. Надзвичайно активний діяч, був міністром поліції при всіх кривавих переходах від республіки до монархії.

«Битва під Марафоном…» мається на увазі битва у персько-грецькій війні 490 р. до н. е., про яку написав у своїй «Історії» Геродот. Велич битви полягала в тому, що греки виступили проти перського війська, яке значно переважало (Перська імперія була на той час наймогутнішою в світі) і перемогли. Леся Українка іронічно повторює тезу Чернишевського, доводячи, що війну і терор не можна плутати. Героїзація якихось історичних битв не є аргументом для виправдання терору в класовій боротьбі.

Вандея (Вандейська війна) одна із найбільш трагічних сторінок Великої французької революції, повстання роялістів і католиків, підтримане селянами, проти революції у Парижі. Внаслідок придушення загинула третина населення Вандеї (Західна Франція). Контрреволюційне повстання також було народним, а його придушення нічим не відрізняється від придушення революції. Леся Українка кілька разів нагадує про Вандею, оскільки це найбільший злочин Великої французької революції, святощі якої намагалися підносити соціал-демократи початку XX ст.