Польська демократія й Україна

Леся Українка

Ну, та годі жартів. Вертаю до поважного тону. В другій частині своєї статті д. Ганкевич намагається зробити синтез даних першої частини. Я не стілько сперечатимусь з тим вірним синтезом, скілько витягатиму з нього консеквенції в дусі тих основних принципів, на яких він полягає.

Отже: «Добро і зло – це тільки форма думки нашої, поняття, які ми витворили в той спосіб, що порівнюємо межи собою речі». Поза суспільством не дієсь ніщо, що можна би назвати справедливим. Доперва життя гром[адське] витворює моральні приписи і закони. Чоловік, хотячи жити, мусить дати жити і другим. Життя гром[адське] є джерелом тих законів, що незатертими буквами виписані є на серці кожного чоловіка. Зміна етичних законів не виключає існування тих законів. «Який клас суспільний, така його етика, який клас суспільний, така його політика, така і політична партія, що є представником його потреб і змагань».

Поки буржуазія була проповідницею революційних змагань, представителькою суспільного і політичного поступу, поти її боротьба політична була боротьбою за визволення людськості цілої. І так само тепер стоїть річ з революційним пролетаріатом. Класова його боротьба є боротьбою за поступ суспільний і культурний, бо визволення пролетаріату мусить бути визволенням цілої суспільності людської, бо воно не може здійснитись (визволення фактичне, а не тільки життя після визволення) без знесення класів, без заснування цієї «асоціації, де свобідний розвій кождого буде услів’ям свобідного розвою всіх».

На жаль, ц. к. прокураторія не дала д. Ганкевичеві викласти його розуміння класового інтересу пролетаріату.

І через… [Пропуск у рукопису. Прим. ред. першодруку.]

Коли вже допитуватись, де були в [18]63 р. українські бурофіли, то чому вже заодно не спитати, де були [у] 1902 р. ті польські герої-демократи, що хотіли «золотими грамотами» ущасливити українського хлопа? (Вищеназвані два поляки до польських повстанців, як відомо, не належали). Певне ж таки дехто з ветеранів геройської революції [18]63 р. дожив до галицьких страйків і українських бунтів 1902 р.?

Тільки ж ми не чули, щоб який sędziwy варшавяк з «ветеранів» пролив свою кров за український демос в Харківщині, так, як харківець Потебня пролив свою в Варшаві за польську революційну шляхту. Воно й натурально, де ж ветеранові мати молодечий запал, коли вже ті герої ще й замолоду, в [18]75 р[оці] не мішались до українського революційного демосу в Чигиринщині, то де вже тепер на старість літ наражатись може й на різки (зовсім нешляхетська форма мучеництва!).

Натурально і те, що «батькам» польського націоналізму зовсім не в голові український демос <і тож треба чисто козацького атавізму, щоб боронити чужої ojczyzny і ворожої Rzeczy pospolitej, коли тут своя ледве дише>, коли вони і з своїм демосом ледве ладу доходять, а то б вони ще українським собі голови клопотали. Натурально і те, що вони в Російській державі мовчали, а в Австрійській станули на бік [свій власний]чий? Нехай скаже д. Ганкевич, йому там в Галичині ближче видко.

Звісно, це все так натурально, що може й допитуватись про нього не варт, але вже коли задавати anzügliche Fragen живим і мертвим, і ненарожденним землякам нашим з тінню батька Костомарова на чолі і дорікати їх за неконсеквентне бурофільство, то консеквентно було б витягти на світ божий і ветеранів геройської революції з їх криївок, чей же й між ними знайдуться і демократи і бурофіли, та й запитати їх, де вони справді були під час бунтів і страйків українських хлопів, під час сецесій академіків?

<Чи не показалось би при тому дно їх вільнолюбія? Чим вони, хоч нехай би тільки нібито, оправдали б свій абсентеїзм від помочі під час харківських та полтавських екзекуцій? Чи не станули часом мовчки, а то й голосно на бік екзекуторів? І де тоді була [би] їх гуманність, людськість і етика? Чи не показалось би при тому власне дно такого «раболіпія» тих нібито демократів?>

Може б вони «логічно» оправдали своє поводіння тим, що коли українські гайдамаки і колії справляли криваві бенкети над поляками, [То тепер російські бюрократи мають право справляти екзекуції над українськими селянами. Л.У.] а в [18]48 і [18]63 р. галицькі і правобережні українці гальмували колеса польському рухові, так нехай же тепер лівобережні українці і львівська молодіж сами на себе жалують, а про галицьких хлопів-страйкарів нема що й говорити.

Та все ж [У всякому разі] непримиримий соціал-демократ зробив би логічно, якби вдарив по всій лінії нібито-демократів і дилетантів всякого «фільства», без різниці національностей, не боячись нічийого вереску. Коли битись, то вже не миритись. Коли хто в війні «й батька не жалує», так той уже, звісно, мусить, як каже український демос, «не вважати ні на свата, ні на брата, ні на його благородіє».

Тільки й варто тримати на увазі, що полонофільство для українців і українофільство для поляка зовсім не те, що бурофільство для них обох, бо в сусідських відносинах [а надто «братніх»] на самому платонічному фільстві спинитись не можна.

<А становище поляків під час хлопських бунтів на Україні де в чому досить подібне до становища хорв[атів] [французів (власне [патріотів-реваншистів])] під час трієстських розрухів ще до Італії ірриденти.>

Українська преса не промовчала пам’яті тихої та чесної діяльності Тадея Рильського, а українські селяни, які стикались з Рильським, ревне оплакали смерть цього єдиного з усіх польських хлопоманів, що конкретно, безпосередньо і до остатньої хвилі служив українському демосові. Користаю з нагоди, щоб прилучити прилюдно [і собі прилюдно] ще і свій один український голос до голосів української преси на спомин про Тадея Рильського. Честь його пам’яті.

Решта (а не просто українці) українців потопала в раболіпії не так-то й «бездонному», бо, власне, на дні його був мул схиблених інтересів національних, партійних, особистих і звичайного «страха іудейська». Мені видиться, що раболіпіє (безперечне) «батька Костомарова» власне мало в собі таке дно.

Це зовсім <бо невже справді Кирило-Методіївський братчик, історик «народоправств» не мав в душі своїй ніяких інших інстинктів, окрім раболіпія? Може були і атавістичні напади і цього інстинкту, але щоб він виключно, «бездонно» панував українським ученим, цього, приміром, на основі його творів, не видно.> не оправдує історика «народоправств» і братчика Кирило-Методіївського братства… [ Пропуск в автографах. Прим. ред. першодруку.]

Примітки

На жаль, ц. к. прокураторія не дала д. Ганкевичеві викласти його розуміння класового інтересу пролетаріату мається на увазі цісарсько-королівська прокураторія Австро-Угорщини, яка вилучила окремі місця зі статті Ганкевича, що зробило статтю ще більш плутаною.

Вищеназвані два поляки до польських повстанців, як відомо, не належали… вище названо лише Тадея Рильського, але в одній з приміток сказано: «Кожний свідомий українець знає імення Т. Р[ильського] і В. А[нтоновича]»

Антонович Володимир Боніфатійович (18341908) український історик, етнограф, професор Київського університету Св. Володимира з 1878 р., член-кор. АН Росії (1901), засновник української археології, історик, який у численних наукових працях доводив окремішність України, показував колонізаторську політику Росії і Польщі. Співорганізатор «Київської громади», очолював гурток «хлопоманів», провадив активну політичну діяльність, був у числі засновників Української демократичної партії (1904). У співавторстві з М. Драгомановим видав книгу «Исторические песни малорусского народа» (18741875).

…Галицьких бунтів (у чистовому автографі «сецесій українських») – йдеться про організовані виступи студентів Львівського університету 19011902 рр. проти полонізації, з вимогами утворення окремого українського університету. Завдяки створеному громадою «Сецесійному фонду» студентів університету в знак протесту протягом семестру навчалися в інших університетах Європи.

…українських бунтів 1902 p. селянські бунти у Полтавській, Київській, Харківській та Чернігівській губерніях, внаслідок яких було розгромлено більше ста поміщицьких та селянських садиб.

Рильський Тадей Розеславович (18411902) український культурний діяч, член «Київської громади», автор праць з історії, етнографії, фольклору. Батько поета Максима Рильського. На думку Лесі Українки єдиний «з усіх польських хлопоманів, що конкретно, безпосередньо і до остатньої хвилі служив українському демосові».

На відміну від поляків, які навіть не згадали українця Потебню, який змагався за свободу Польщі і загинув, українці шанують поляків, які чимось прислужились Україні.