Про переселенців у Росії

Леся Українка

(Письмо очевидця)

Людина, що переслала нам понизше ниеьмо, каже таке:

Тепер у нас ходили поголоски, нібито уряд дуже хороше мав організувати переселеньский рух, отже й вона, та організація! Та от подаю Вам лист, писаний ще 1 ст. ст. октобра 1891 р. (листи з тих сторін не так то хутко доходять!) Власне то бус тоді час самий гарячий для переселенців, що після нещасливих жнив полетіли у вирій.

Ось картка в нашого житя, – сказано в згаданім листі. Треба сказати, що голод в Росії ще побільшив наплив переселенців до Сибіру. Ті, що мали йти на тамту весну, пішли тепер. Як ми їхали в початку септембра з Росії в Сибір, то на пристанях, на двірцях були просто маси людей з дітьми. На нашому пароході їх було стільки, що не то лягти, а деякі не мали де й сісти, стояли на ногах увесь час, або чередувались одні а другими. І всі вони нужденно вбрані, годуються сухарями з водою, або, як наші українці, самою таранею.

В Тюмені їх чекала звістка, подібна до засуду на повільну голодну смерть: через мілководдя пароход не йшов до Ієвлевої (станція нароходна на р. Тоболі). Отже треба йти до неі пішки 130 верстов, або зіставатись на зимівлю в Тюмені. Тюмень, Ялуторовск та Курган з повітами гинуть від цілковитого неврожаю сей рік. Житня мука в Тюмені дійшла до І р. 75 к. за пуд, – це там, де пшенична ніколи не була дорожча над 80 к. за пуд. Отож і подалися наші «самоходи» – так вони сами себе назвали, щоб не змішуватися з поселенцями.

Воно то поселенці і переселенці дуже подібні слова, але змішування було б не корисне для пересе ленців. (Поселенці, це заслані на життя в Стбір; люд сибірский для них не прихильний). Ну, от «самоходи» й пішли до Ієвлевої, хто на конях віз свої пожитки, сам ідучи при них пішки, а хто подався просто човнами.

Ієвлева це невеличке сільце; там на пристані через мілководдя зібралася сила люду в товаром та робітників «по свалке» (трагарів). Всі хатки позаймали. «Самоходів» насунуло – сила! Пароходи ходили раз на тиждень, людей забирали дуже мало. Настали дощі нескінчені з холодом страшенним. От тут настало страхіття якесь. Жодних домівок для «самоходів» нема, всі вони тулилися по берегу в курінях з лози. Часами приходили деякі родини до нашого господаря, аби просушити дитячу одежу та зігріти закостнілих дітей! Їх пускали в баню. У дітей все було мокре, зачинаючи від сорочки, все викручувалось та сушилось, а діти, немов новонародженні, сиділи та грілися. Деякі просились, щоб їх прийняти до хати, деякі шукали роботи.

З 15-го септембра пароходи перестали ходити до Томська. А «самоходи» все йдуть та йдуть «Христовим іменем». Вчора ми налічили 36 жінок, що приходили в паш двір просити хліба. Ідуть вони на зиму в ті місця, де нема голоду. «Там, – кажуть – милостині легше просити». Днів два тому назад приплив човен, а на ньому троє неживих дітей, літ од 8-ми до 2-х, а четверте ледве живе, тай те до рана вмерло. Зібрали на потреб, збили чотирі домовинки, начальство оглянуло, та й поховали. А самоходи зібрались далі. «Пішли ми для них з рідноі сторононьки, на вільні землі, а вони ж то, сердешненькі, знайшли собі й без старання домівочки!» Мати діток тих наче камінна – ні сліз, ні слова. Батько плаче: «Шкода хлоп’яток, троє ж їх, а старший помагав уже, радів, що землі в нас ото буде багато!..»

Ой, нещаслива та сім’я, така нужденна, що забути її ніяк не можна. А скільки ж то таких нещасливих!… Недавно один купець на дорозі знайшов дитину однорічну. Лежить собі, рябиною бавиться. Взяв купець дитину, поїхав за самоходами, догнав, знайшов матір, вона зовсім слаба, нести пе стало сили, посадила дитинку на шлях, заплакала та й пішла. З дороги вернутись хотіла, але товариші не схотіли ждати. Одного, двохлітнього, чоловік ніс, а того маленького покинули. Як побачила мати свою дитину, сама до них кинулась. Купця пробрало, – нічого не сказав, «красную» (10 р.) дав на бідність.

Під час того страшного натовпу самоходів, у дощ та в холод, тяжко було слухати співи п’яної «шпанки» (каторжних), що робила на пристані. Де, здавалося щось наче сатаниньске, – неначе бенкет під час чуми.

Тепер (в листопаді) «самоходів» уже мало йде. Остатні баржі одвозять в Тюмень. Вода прибула, та й морози теж прибули чималі. Зимової дороги ще нема, снігу мало.

Так от яка то організація «переселенческого движения»! Се ж іще далеко не кінець мандрівки «самоходів». Не списати, не злічити того лиха, що їм спіткається, поки прийдуть на ті «вільні землі». А на «вільних землях»… що буде, те буде!

Примітки

Подається за виданням: Народ, , № 1, с. 15, без підпису.

Стаття з невідомої причини не включена до 12-томного зібрання творів Лесі Українки 1970-х років, а також до 14-томового видання 2021 р.

Датується на підставі згадки у книзі О.Косач-Кривинюк «Леся Українка: хронологія життя і творчости».

Згадка про цю замітку є у листі Лесі Українки до М.І.Павлика від 17.12.1891 р.