Логотип сайта «Леся Українка»
Лист на сайт
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)
Листи Лесі Українки / 1891 р. / 17.12.1891 р. До М. I. Павлика

До М. I. Павлика

5 (17) грудня 1891 р. Колодяжне

Високоповажний добродію!

Що се Ви ще заслабували на ту інфлюенцу? Невідь що видумали! Чи ще з Вас не досить? Але я сподіваюсь, що досі вже вона минула, бо, здається, та слабість не довго триває. У нас по селах теж вона ходить, тільки не дуже міцна. Та ще в нас на Волині людям не лихо жити, бо голоду нема, навпаки, ліпше маємось, ніж другі. Але слухаючи та читаючи, що робиться по інших краях, то дуже тяжко і страшно робиться.

Оце маю Вам подати одну сторінку з історії переселення на Сибір, може, цікаво, то надрукуєте. Не буде тут ніякого систематичного розповідку, але зате се правдиві слова людини, що бачила на свої очі все те лихо, а як се був приватний лист, то воно й щиріше вийшло. Се найбільше тим цікаво, що тепер у нас ходили поголоски, нібито уряд дуже хороше мав організувати переселенський рух, отже, й вона, та організація! Хоч звістка може здатись запізненою, се писано 1 жовтня ст. ст., але треба згадати, що листи з тих сторін не так-то хутко доходять. Власне, то був тоді самий гарячий час для переселенців, що після нещасливих жнив полетіли у вирій. Ось і розповідь:

«…Ось картини з нашого життя. Треба сказати, що голод в Росії ще побільшив наплив переселенців до Сибіру. Ті, що мали йти на тамту весну, пішли тепер. Як ми їхали в початку вересня з Росії в Сибір, то на пристанях, на двірцях були просто маси людей з дітьми. На нашому пароході їх було стільки, що не то лягти, а деякі не мали де й сісти, стояли на ногах увесь час або чередувались одні з другими. І всі вони нужденно вбрані, годуються сухарями з водою або, як наші українці, самою таранею. В Тюмені їх чекала звістка, подібна до засуду на повільну голодну смерть: через мілководдя пароход не йшов до Ієвлевої [Ієвлева – станція пароходна на р. Тоболі], отже, треба йти до неї пішки 130 верстов або…» [нема кінця дописі]

От що то діється на російському світі! Правду пише мені та людина, від котрої ся звістка, що при такій колосальній біді власне лихо здається якоюсь химерою. Та цур йому, власному лихові, я про нього давно гадку закинула! Одно тільки прикро буде, якщо писати прийдеться колись покинути, бо вже тоді іменно, що ніякої рації існування не зостанеться. Але то ще побачимо, чий чорт старше буде, чи мій, чи того туберкульозного бацила! Я не можу так сказати, як Ви, що мені аби тільки те а те покінчити, то вже й ad patres можна, бо мені такого-такого багато треба писати, що якби жила на три життя разом, то й то ще не знаю, чи вспіла б те все поробити. Та я бо ще вмирати не збираюся, а тільки якщо прийдеться бути «лишенною всех прав состояния», то се вже трагікомічно буде. Але знов-таки можна себе потішити, як той бубон на весіллі: «Ще побачим, як там буде!..» Здається, така потіха тепер для мене єдина під різними зглядами. А врешті – що? Поки буде в мене хоч одна моя права рука, то ще людина якось обійдеться. Тільки я тепер вже ні в чому не певна; так, щоб потім не журитись. Але не думайте, що от вже гину, – се тільки так – чого на світі не буває!.. А, коли б мені тільки яким чудом дядько видужав, то вже б і я була на людей похожа, а то-таки, далебі, я тепер ні до чого. Тут би не сидіти дарма, поки є час, а тут рука не здіймається якось на путню роботу. А моя робота така, що силою не візьмешся до неї. Журить мене, що від них нічого нема, ніякої звістки, от тільки, спасибі Вам, знаю, що не все загинуло. Певна річ, що краще лиха правда, ніж золота неправда, я ж бо ніколи інакше й не думала, але-бо інший раз хочеться, щоб та правда була якоюсь трохи іншою…

Читала я дядькову рецензію. Все то, все правда, та тільки, по-моєму, на такі «романи» то шкода й мови псувати. От щось мені не подобається, правду мовлячи, та українська допись: витяг чоловік якогось давньовічного Алексієва, що про нього і бог, і люди вже забули, та й возиться з ним, як кіт з салом; та й російське радикальство судить він не зовсім справедливо, бо не завжди воно було винне, що українці так поринали в ньому і тратили свою національність, се скоріше вина недомислія самих же укр[аїнців]. Між іншим говорячи, ще ж і мова у сього укр[аїнця] шорстка та рогата! Ні, ще, видно, не навчились ми публіцистики розводити! Ще, може, навчимося – нова річ для нас! А що наші люди лінюхи, то таки лінюхи, бачу я тепера добре! У нас-бо таки громадського виховання нема ніякого, а через те й громадського почуття бракує. Все приходиться тільки очі протирать, щоб світліше на світ подивитись, а деякі, як лінуються, то й очей не протирають, а просто сплять сном праведних, та сни їм золоті привиджуються. Та думаю, що то недовго триватиме, бо дедалі, то такі часи настають, що треба або так заснути, щоб і сни ніякі не снились, або вже прокинутись зовсім і про всякі сни забути.

Се все, здається, теж туманне, як сон, але вже так воно зостанеться.

Скажіть, якщо се, що тепер посилаю, в лад Вам, то колись іще пришлю щось подібного. Вражаючі такі речі, але ж нехай вони не ховаються. Цікаво, чи посилаєте свою часопись кому на Сибір? Пишіть мені, що вже там буде, по правді. Починаю вірити в свою натуру – досить витримлива! Бувайте здорові!

Л. К.

P. S. Сподіваюсь, що вже отримали посилку.


Примітки

Подається за виданням: Леся Українка. Зібрання творів у 12 тт. – К.: Наукова думка, 1978 р., т. 10, с. 120 – 122.

Вперше надруковано у вид.: Твори в 5-ти т., т. 5, с. 69 – 71.

Подається за автографом (ф. 101, № 314). В автографі відсутній середній аркуш, с. 3 – 4.

Звірено з виданням: Косач-Кривинюк О. Леся Українка: хронологія життя і творчости. – Нью-Йорк: 1970 р., с. 166 – 168. Істотних різночитань з виданням 1978 р. нема.

Датується за поштовим штемпелем на конверті.

Маю Вам подати одну сторінку з історії переселення на Сибір – Ця кореспонденція Лесі Українки повністю надрукована під назвою «Про переселенців у Росії» в журналі «Народ», 1892, № 1, с. 15. В ній Леся Українка наводить лист невідомого кореспондента, у якому детально описано жахливі поневіряння, на які царизм прирікав селян-переселенців.

Читала я дядькову рецензію – Йдеться про рецензію М. Драгоманова на повість І. Нечуя-Левицького «».

Мені не подобається… та українська допись – Леся Українка мала на увазі статтю М. В. Ковалевського «Русино-український націоналізм і радикали», надруковану в журналі «Народ» (1891, № 20 – 23) і підписану псевдонімом «Українець». Полемізуючи з статтею Алексеєва «Что такое украинофильство?» («Русское богатство», 1881, № 2), M. В. Ковалевський висловлював думки, які викликали осуд Лесі Українки. Підтримуючи журнал «Народ», схвалюючи його напрям, Леся Українка завжди висловлювалась проти друкування в ньому матеріалів, які йшли врозріз з його політичною лінією.

Попередній лист | Перелік листів | Наступний лист

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 2006 – 2019 М.І.Жарких (ідея, технологія, коментарі)

Передрук статей із сайту заохочується за умови
посилання (гіперпосилання) на цей сайт

Сайт живе на

Число завантажень : 2696

Модифіковано : 27.02.2013

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.