Початкова сторінка

Леся Українка

Енциклопедія життя і творчості

?

3.09.1891 р. До М. П. Драгоманова

3 вересня 1891 р. Шабо 22 августа

Любий дядьку!

Либонь, судилось нашим листам ганятись по світі скрізь, бо Ваш лист від 15/3 дійшов до мене тільки вчора. Простіть, що не в той же день одписую, але ж то все одно ні на що не придалося, бо сей лист однаково в той день не пішов би, – такі-то ще доісторичні тут пошти. З Вашим листом того так вийшло, що він не застав мене в Євпаторії, отже, він пішов перше до мами у Ковель, а зтамвідти вже сюди, у Бессарабію.

Я, бачте, виїхала з Євпаторії раніше, ніж думала, бо ще далеко до кінця купального сезону мене напав тиф, хоч і не дуже міцний, однак перебив мені цілу справу і я на який час переїхала в Бессарабію, щоб додому було ближче і щоб все-таки не бути серед поліських туманів осінніх. Багато мені спортив справи той дурний тиф, а все не стільки, як я думала, так що, сподіваюсь «вимащуся» хутко зовсім.

Отже, тепер я не над морем, хоч і під ясним небом, тепер я над лиманом дністровим біля города Аккермана у французькій колонії, в Шабі. Колонія ся заселена швейцарськими колоністами, що приїхали сюди в [18]20-х роках розводити виноград та оце розводять його і тепер. Жити тут нічого собі, тільки досить скучно, то вже нема що казати, але, врешті, не скучніше, ніж в Євпаторії. Краще б я хотіла тепер бути коло Вас, у ваших лісах, аніж отут «ходити понад лиманами»… Ба! Та що вже про се говорити! Нічого не поможеться.

Що се вже Ви, дядьку, здумали слабувати? Се не гаразд! Ви вже краще мені залишіть ті звичаї, а для Вас воно не йде. Та я сподіваюся, ще досі Вам голос вернувся, бо то мені мама писала, що Вам уже ліпше з горлом. Ще будете професорувати, ще й, може, я коли почую Ваші лекції.

Недарма Ви мене сварите за мій темний та безладний лист, бо, як собі пригадую, він справді вийшов у мене зовсім неподобний, а тому винен поспіх крайній та різні фантастичні плани, що мені крутилися в голові на той час. Тепер постараюсь писати інакше.

Що я тоді писала про вплив порівнюючого методу на релігіозних людей, то я собі пригадала на той час один приклад, який бачила на власні очі (щоправда, я й не один такий приклад бачила). Колись у мене в гостях було дві молодих дівчини, дуже релігіозних, і один молодий хлопець, зовсім не рел[ігійний], і одного разу вступили вони в дуже завзятий теологічний спор, при тому, як звичайно, ніхто нікого на свою сторону не склонив, а тільки роздрочилися всі троє до крайності, бо всі троє, спорячи, не добирали виразів. Я до того спору не втручалася, бо він мені не подобався, кола ж потім мої люди заспокоїлись і зайшла у вас спокійна розмова про різні обряди та звичаї рел[ігійні], то я почала порівнювати (наскільки тямила) наші обряди з чужими, наші вірування з «поганськими» – а при тему помагала мені Ваша брошурка, – то мої дівчата перше були дуже здивовані, бо деякі факти їм не були зовсім відомі, а другі хоч і відомі, та якось так раніше в око не впадали, а тепер теє все показалося їм у іншому світлі. Дедалі вони вже самі почали факти наводити і самі себе запевняти, що справді наші всі релігійнії звичаї та поняття не з неба впали; дедалі бесідниці дійшли самі до такого «вольнодумства», про яке ще за три години і згадувати не хотіли. При тому ми вже не спорились, а просто собі вели розмову, і якось вона нікому так-то дуже вуха не дерла. Подібні до сього приклади мені не раз потім траплялось бачити.

Щодо враження, яке робить Ваш юмор на деяких людей, то про се хіба не варт було й писати, але мені впали в око деякі юмористичні вирази в Вашому листі, а при тому я собі пригадала, яке враження зробила Ваша колишня стаття «Науковий метод в етнографії» на автора розправи, котру Ви розбирали в своїй статті. Був він дуже лютий, а навіть не міг сховати своєї лютості перед великим збором людей, надто ж він лютився, спогадуючи ті уступи, де Ви впадаєте в насмішливий тон (такі там були). Взагалі мені часто приходилось чути, як деякі люди (найбільше «старі») казали, що Ви, коле не можете де взяти логікою або фактами, там стараетесь взяти посміхом, – запевне се показує, що ті люди надто бояться посміху (навіть інший раз там, де його нема), а окрім того, у нас люди звикли, що наука та публіцистика мусять говорити мовою сухих, безстрасних мумій, а не живою мовою певної в своїх поглядах людини. А тепера більшість людей у нас боїться живої мови, бо вона не дає їм спати спокійно і нагадує, що час би вже розпочати жити, а не то що у сні бавитись якимись туманними мріями.

Однак я знов починаю туманно виражатись, – простіть! Спогадувала я ще про метаморфозу, яку тепер добачаю де-не-де, то се було сказано більше про читателів «Народу». Я знаю людей (і з молодих), що перше з великим пієтизмом відносились до галицького народовства, до нашого українства, потім до угоди і цілої тої галицької біди, так званої нової ери, так навіть, що не допускали жадної критики на се все, казали, що нам ще рано критикувати старе, бо ми ще нового нічого не зробили, а от народовці – на них і світ держиться, повали їх, то й все завалиться. Тепер же сі люди – найбільше під впливом «» – стали якось критичніше задивлятись на справи та навіть бажають безпощадної критики на наше національство, критики що б там не було, хоч би їх самих та критика мала розбити. Не знаю, до чого веде той критичний напрямок, а тим часом не без цікавості дивлюсь і жду, що далі буде.

Докладно Вам сказати, що і як звертає на себе увагу в «Чудацьких думках», я тепер не можу, бо вже давно, як відбилась від всякого товариства, а в листах всього не допитаєшся. Знаю тільки, що про «Народ» і про Ваші статті в ньому говорять багато і говорять дуже різно: одні кажуть, що увесь «Народ» укупі з тими статтями слід би спалити, а вже ніяк не давати в руки молодим людям (ще, бачте, в нас інквізитори не перевелись!), бо то погибель і «образа божа», а другі кажуть, що то єдина можлива галицька часопись, треті ж не кажуть нічого, тільки як де запорвуть яке число, то зачитуються страх.

Може, тепер є який новий рух, тільки я через тиф та через переїзди запустила переписку, розминулася з листами і от нічого не знаю, що діється в світі. Мені дуже прикро, але я почуваю, що стою тепер якось на одшибі, по більшій часті мені все приходилось так стояти. І от, може, через те, що я бачу все немов у перспективі, може, через що інше, тільки мені часто різні наші громадські рухи, спори, толки, антагонізми та симпатії видаються бурями в шклянці води. А найгірше мені прикро, коли я бачу, як деякі мої товариші й товаришки замість того, щоб оглянутись навколо себе на живі справи, на живу роботу, звертають всю свою розумову силу на рішення філософських питаннів, не маючи самі ніякого філософського виховання, і через те їхні спори часто бувають похожі на спори «о безсмертії душі», «о причині причин», а часом іменно сі теми і служать їм до розмови. Тим часом при тому тратиться багато запалу і розумової праці, що, може би, здалося на що інше. Сі розмови і спори нагадують мені часи «гегеліанства» в Росії, і страшно мені, чи не посуваємось ми вже назад?

А врешті, хто його розбере тепер, куди ми посуваємось, коли більшість наших людей і сама того не знає, а так якось бреде навмання, куди біг дасть. Одно лиш мене тішить, що вже наші люди зачинають більше думати про власну освіту, а не вдовольняються самою казенною наукою, як то було ще недавно. Тільки все ж казенна обмежованість науки та крайній клерикалізм кладуть видиме клеймо на молодих людей, то й не диво, бо 8 – 10 літ quasi-научної лямки кого не змучать! Не тямлю добре, від чого, тільки між нами всіма повстає думка, що такий стан речей, який тепер скрізь у нас панує, не може довго тривати, а мусить якось перепинитись, бо вже надто темно, тісно і глухо у нас на світі. Ну, та то «побачим, як там буде».

Тим часом кожний робить, що хоче і що може. Я роблю, що можу, хоч можу я дуже небагато, бо от навіть з великим трудом дописую сей лист – нога не дає, нагадує, що мушу її слухати передо всім іншим. А я з нею і так вже нестерпимо панькаюсь сього року. Як вона мені обридла – хоч би вже вона зовсім пропала разом зо мною, а то стане ліпше, ліпше, а там знов якийсь тиф чи подібна дурниця, і знов починай спочатку. Поки ж там що, а час іде, а робота стоїть, чекає слушного часу, коли-то він буде. Не так то, щоб я зовсім нічого не робила, але все ж дуже се мало, що я роблю, і я думаю, що навряд чи я скінчу коли хоч половину того, що маю на мислі, а се погано, коли людина, починаючи, не сподівається кінця.

Однак, справді, годі вже мені, таки треба кінчати се писання. Прошу тільки, не думайте, що я тепер вже справді ні до чого, і якщо хочете, щоб я коли яку роботу зробила, то пишіть, а я постараюся зробити, і то якнайскоріше, бо по Вашій раді мені й робота легше йде.

Шматок «Єзекіїла» тепер посилаю, хоч, властиве, я не розібрала, чи Ви хотіли, щоб я його переклала, чи тільки щоб переписала, але думаю, що переклад не шкодить. Перекладала з французької Біблії, бо іншої тут не могла дістати. З баладами зроблю по Вашій раді. Хотіла б я одну річ видати, се, власне, узори татарські, що я в Криму зібрала, єсть їх чимало і дуже хороші, ще й надто подібні до українських, найчастіше стрічаються фігури:

Татарські узори з Криму

і такі подібні.

Еге, от ще Ви про «Боротьбу» питаєте. Про неї так як і нічого не говорять, бо «Правди» ніхто не бачить, не знаю, для кого її видавці ховають. Єдина людина, що її отримує (з тих, що я знаю), казала мені, що в сьому романі змальовані (краще сказати «змазані») всі молоді і старі українці. Автора Ви угадали, та й видно коня по поході. А щодо мене, то мені навіть бридко говорити про такий роман – цур йому! Бога ради, не судіть нас по романах Нечуя, бо прийдеться засудить нас навіки безневинно. Принаймні я не знаю ні одної розумної людини в Нечуєвих романах, якби вірити йому, то вся Україна здалась би дурною. У нас тільки сміються з того «Чорного моря», а прочитавши його, можна тільки подумати, чи не час би вже Нечуєві залишити писати романи, бо вже як такі романи писати, то краще пір’я дерти. А пожалься боже того пера й чорнила! Мені тільки жаль, що наша бідна українська література отак поневіряється через різних Нечуїв, Кониських, Чайченків і т. п. «корифеїв», а то, про мене, хоч би їхніми творами греблі гачено.

«Зорі» я давненько не бачила і взагалі нічого галицького, окрім «Народа». Чи правда, мені казали, що «Народ» перестав виходити? Я не дуже вірю, бо слух іде від К[ониськ]ого, а се для мене ще не досить. Думаю, що я досі знала б уже про се.

Прошу Вас, не відтягайтеся довго з листом, то, може, ще застанете мене тута, бо я ще тут пробуду до 8 сентября ст. ст., потім виїду знов у Крим вже на цілу зиму, якщо який щасливий случая не вибавить мене від сього заслання. О, то не так-то весело пробути цілий рік самій, хоч би й під ясним небом та над синім морем! Пишіть до мене, будемо один одного розважати хоч словами. Здається, Ви трошки нагнівались на мене за мій безладний лист, та вже, може, тепер ліпше я поправилась. За мене не журіться – що я кілька сумних слів написала, то то якось перо так розбіглося, по давньому звичаю. Будьте-но мені здорові! Вас, дядину та малих cousin і cousine цілую щиренько.

Ваша Леся

Моя адреса до 8 сентября: г. Аккерман, Бессарабия, селение Шаба, дом Елизаветы Ивановны Тардан.

Л. К.


Примітки

Подається за виданням: Леся Українка. Зібрання творів у 12 тт. – К.: Наукова думка, 1978 р., т. 10, с. 109 – 114.

Вперше надруковано у вид.: Твори в 5-ти т., т. 5, с. 60 – 64.

Подається за автографом (ф. 2, № 1204).

Звірено з виданням: Косач-Кривинюк О. Леся Українка: хронологія життя і творчости. – Нью-Йорк: 1970 р., с. 152 – 156. Істотних різночитань з виданням 1978 р. нема.

помагала мені Ваша брошуркаяка саме, не можу здогадатись.

«Науковий метод в етнографії» – стаття М. Драгоманова, спрямована проти брошури О. Кониського «Етнографія слов’янщини. Написав О. Стодольський» («Товариш», Львів, 1888, № 1).

«Чудацькі думки про українську національну справу» – . Друкувалася в журналі «Народ», 1891, № 7 – 14, 17, 18, 20 – 24.

Шматок «Єзекіїла» тепер посилаю – Йдеться про уривок перекладу Біблії (з книги пророка Єзекіїла). Текст перекладу не знайдено.

«Боротьба» – роман, надрукований у львівському журналі «Правда» за 1890 – 1891 рр. без підпису. Автор – Олександр Якович Кониський (1836 – 1900) – український письменник, громадський діяч і педагог.

Сміються з того «Чорного моря» – Йдеться про повість І. Нечуя-Левицького «». Пізніше М. Драгоманов у рецензії «Над Чорним морем». Повість Івана Левицького. Видана у Львові в 1891 р.» («Народ», 1891, № 22, с. 302 – 304), критикуючи цей твір, наводить слова з листа Лесі Українки («Бога ради, не судіть нас по романах Нечуя…») без вказівки на автора як думку прогресивної української молоді.

Чайченко Василь – псевдонім Б. Д. Грінченка.