13.10.1891 р. До М. I. Павлика
Колодяжне | Колодяжне, 1/X.1891 |
Високоповажний добродію!
Чому Ви ані самі не озиваєтесь до мене, ані часописів не шлете? Адже я Вам писала з Шаби і адресу подала, та не отримала на те нічого – чи мій лист Вас не дійшов, чи вдома не застав? Мене в Одесі було настрашили, ніби «Народ» перестав виходити, але потім там при мені люди отримували його, тільки я чомусь не отримала. Остатнє число я отримала те, де мій переклад, і то в Євпаторії. А я б уже рада знати, що там на вашому світі діється, бо з «Зорі» та «Буковини» не так-то багато чогось довідаєшся.
Бачила я ще літом «Правду», але Ви знаєте, як я до неї відношусь, – заледве що тільки читати можу і то з великою прикрістю. Мені здається, що «Правда» недовго проживе, бо щось вона вже надто розумна робиться. Прихильників у неї дуже мало на Україні, не знаю, як в Галичині, але здається, що і там не гурт. В Одесі її хоч дехто читає, але мало хто похваляє, єсть дехто, що думає, нібито вона справді орган всеї України-Русі, отже й не насмілиться її гудити, а так тільки мовчить. Треба сказати, що у нас таки люди звикли здавна непевні справи мовчанням збувати.
Про «Народ» ідуть змагання, і ради, й наради, але тим часом не знаю ще, що то з того всього буде, може, і нічого, бо там такі люди, що люблять чимало говорити, а мало робити. Не знаю, чи отримуєте Ви які-небудь обіцяні дописи з України. Я декому нагадувала про се і радила взагалі не мовчати так по-риб’ячому, але ж непевна, чи маю я який-небудь вплив, здається, що невеликий, бо, правду мовлячи, я не вмію орудувати моральним налигачем, навіть і тоді, коли діло йде о справі, для мене цікавій.
Щодо мене самої, то я не можу справляти такої роботи задля многих причин, які я Вам колись розповідала, та вже я краще буду що іншого робити. Але є люди, що дуже багато люблять просторікувати о різних справах і таки тямлять дещо, але уголос говорити не вміють чи, може, не хочуть. Всі в нас кажуть, що зле жити у нашому світі, а як же воно має бути ліпше, коли всі задовольняються констатуванням того факту, і то тільки в приватних розмовах, хоч би принаймні люди знали, як, власне, зле і чому. Се я не раз і не одному казала, та от не знаю, чи що буде з того.
Жаль мені, що я мушу таким відлюдком жити, що з мене нема користі ні людям, ні собі, але ж то біда мене так тримає. Краще б уже було, коли мені природа не дає ніякої волі, щоб я не могла і не хотіла нічого робити, а то тільки жаль, краще б та охота і той невеличкий талан достались кому іншому, людянішому. Я тепер маюся наче трохи ліпше, але знаю добре, що ненадовго, бо вже пропасниця знову чепилася, а вона в мене вірніша всякої дружини – хутко не покине. Для письмовця, надто для поета, се дуже погана слабість, бо вона, власне, тоді найбільше мучить, коли людина увійде в поетичний настрій, принаймні у мене так воно є. Але то дарма, я таки не покладаю рук, а лагоджу дещо. Дуже хочу одну річ для вас дописати (якщо приймете ще), що почала сього року, але нічого не обіцяю, як хутко, бо я за себе нічого ручити не можу.
Мені тепер ще одна дуже велика біда – починає від часу до часу друга нога боліти, а се тримаю від всіх наших у великому секреті, бо то нічого не поможе, як хтось там буде надо мною розпадатись, але мені се дуже тяжить на душі. Як писатимете дядькові, то сього не кажіть, бо я не хочу. Так то я тільки Вам кажу, щоб Ви не думали, що я даремні жалі розводжу, аби вимовитися за своє безділля. А мені справді сором так жити, бо інші люди, як, напр[иклад], дядько, не піддаються ніякій слабості, а роблять своє діло при всяких обставинах, чому ж я так не роблю? І я то змагаюся, але що то! Колись я ліпша була, як тепер! Я надіюся, що то в мене ще після тифу не вся енергія вернулась, я з місяць умисне нічогісінько не робила, бо почувала, що у мене якось памороки забиті, і, певне, якби я що й написала, то, окрім дурниці, нічого б не вийшло. Але тепер вже інша річ, я вернулася до пам’ятку і розумнішою хіба вже не буду, отже, годі панських звичаїв!
Тепер я вдома, і се добре, бо хоч тут мене таки з’їсть колись пропасниця, але мені нігде так не добре, як вдома, і робота тут найліпше робиться. Та ще ж тут і окрім писання є живе діло і милі для мене люди, тут не почуваю себе зайвою на світі. От тільки від товариства далеко, ну, та воно обійдеться без мене краще, ніж я без його. Ще є тут одна річ: мій столик до писання, що я без нього була на чужині все одно як без рук і без пера. Якось-то воно, може, ще й гаразд буде сеї зими, аби тільки та друга халепа не опанувала мене, бо тоді вже, далебі, не хочу ні коруватись, нічого – як буде, то так буде.
Як же Ви маєтесь? Я чула, що Ви виїздили на село, може, там поправились? Пишіте-но мені, не гайтеся, а то вже й не гаразд так, як Ви робите. Я знаю, що Вам не тільки роботи, що мені листи писати, але все ж при охоті час можна знайти. Я попрошу Вас, аби-сьте мені написали адресу п. Колесси і адресу Акад[емічного] братства. Ще чи не знаєте Ви, чи вже «січовики» повертались з своїх подорожей до Відня, чи ще ні? Я оце все читала про їхні співецькі тріумфи. Розспівались тепер наші русини на цілий світ! Бодай би так наша доля співала. Ей, чия співатиме, а моя нехай би вже хоч мовчала. Моя годинойко! Тепер мене люди зачинають хвалити, як-от п. Франко, а я якраз і зледащіла, – сором приймати незаслужені компліменти. Як там справа того жіночого журналу, що то писав п. Франко? І як ваші справи взагалі? Бувайте здорові і не забувайте так за нас. Вітаю п. Франка і його пані, мені шкода, що я не застала її у нас. Жичу Вам кращого здоров’я, ніж собі.
Л. К.
P. S. Моя адреса: Ковель, Волынской губ., с. Колодяжне.
Примітки
Подається за виданням: Леся Українка. Зібрання творів у 12 тт. – К.: Наукова думка, 1978 р., т. 10, с. 115 – 118.
Вперше надруковано у вид.: Твори в 5-ти т., т. 5, с. 66 – 68.
Подається за автографом (ф. 101, № 312).
Звірено з виданням: Косач-Кривинюк О. Леся Українка: хронологія життя і творчости. – Нью-Йорк: 1970 р., с. 161 – 163. Істотних різночитань з виданням 1978 р. нема.
Останнє число я отримала те, де мій переклад – Мова йде про № 10 – 12 журналу «Народ», у якому надруковано переклад поеми В. Гюго «Бідні люди» під назвою «Сірома».
Дуже хочу одну річ для вас дописати – можливо, йдеться про поезії «Питання» і «Відповідь». Див. мій коментар до наступного листа.
Тут і окрім писання є живе діло і милі для мене люди – У Колодяжному та в околишніх селах – Любитові, Скулині – Леся Українка мала багато знайомих і друзів із селян, від яких записувала народні пісні й легенди, читала їм художню і політичну літературу, всіляко допомагала їм. Це було те «живе діло», про яке вона пише М. Павликові (див. про це спогади Варвари Дмитрук «Молодість Лесі» та нарис В. Покальчука «Слідами Лесі Українки» у кн.: «Спогади про Лесю Українку»).
А би-сьте мені написали адресу п. Колесси – Мова йде, очевидно, про Олександра Михайловича Колессу.
«Академічне братство» – студентське товариство, засноване 1882 p. y Львові. Ставило собі за мету бути осередком наукового і громадського життя українських студентів.
Тепер мене люди зачинають хвалити – І. Франко в статті «Говоримо на вовка – скажімо і за вовка» («Зоря», 1891, № 18) характеризує Лесю Українку як талановитого, роботящого поета.
Жіночого журналу, що то писав п. Франко – У листі до Олени Пчілки від 30 вересня 1891 р. І. Франко писав:
«Пані Олеся Озаркевич (Бажанська) під впливом дискусій стрийського жіночого віча задумала розпочати з Новим роком видання раз у місяць невеличкої жіночої часописі. Вона, певно, швидко удасться до Вас з просьбою запомагати її видання Вашою цінною працею літературною. Я не сумніваюся, що Ви не відмовите їй своєї запомоги і заохоти» (див.: Франко І. Твори в 20-ти т., т. 20. К., Держлітвидав України, 1956, с. 431).
Журнал, що мав зватися «Рівність», не виходив.