Оцінка нарису програми української партії соціалістичної
Леся Українка
Від того часу, як поступовці українські написали вперше на своїм прапорі «соціалізм», видана була вже не одна програма соціалістичної барви, але для України російської більшість таких програм або зоставалося на папері, або служила дуже недовгий час невеликому числу людей. Одна тільки Галицька програма радикальна набула і в нас значення програми партійної; тільки в той час, як радикали в Галичині провадили практичну роботу серед сільського люду, партійна праця українських радикалів ішла головно на так зване «утворення грунту», «заложення підвалин» серед інтелігенції та всяку поміч галицьким товаришам. Коли програма радикальна в Галичині перебувала конечні зміни та реформи, то це кожний раз викликало відгуки і в російській Україні і в формі «заяв», надсиланих з України до галицьких радикальних часописей. Заяви ті мали характер полемічно-програмовий і нагадували або «вотум довір’я» (та недовір’я) галицьким діячам, або «profession de foi».
Така залежність від галицьких обставин була цілком натуральна, бо Галичина, дякуючи деякій політичній волі, вела перед всеукраїнському політичному рухові, а на Україні ще досить трималася давня українофільська традиція безпрограмної політики та безполітичних програм, тим часом як найбільш опозиційні елементи серед українців тягли до російської (властиво до великоруської) соціальної демократії, впевняючи себе і других, що для соціалістичного руху з виразно українською барвою нема грунту серед українських сучасних обставин та що всякі сепаратисти, чи хоч би автономічні намагання тільки заважають чисто соціалістичній роботі.
Коли при дальшій еволюції радикальної партії в Галичині почав вирізнятися напрям соціально-демократичний, то на Україні він спочатку безпосередніх відгуків не дав, бо власне в той час постійні зносини межи українського і галицькою опозицією значно ослабли. На Україні з’явились, правда, цілком незалежно від галицьких впливів деякі соціально-демократичні видання критично-програмового змісту, дві-три відозви, але ці перші голоси українських соціальних демократів мусили хутко замовкнути «через незалежні обставини» на досить довгий час.
Однак незважаючи на лиху долю, що спіткала перші виступи української соціальної демократії, соціальна думка і праця таки не заглухла на Україні. Поруч з тим, як українські сили доповняли собою лави російських соціальних демократів, російських соціалістів-революціонерів і т. і., невелика тим часом, але все ж тривка течія направлялась таки й на користь автономного, спеціально українського соціалістичного руху. Цей незалежний від російських впливів напрям є значно незалежний, рівняючи до давніших часів, і від соціально галицьких практичних програм. Певна своєрідність із галицькою демократією виражається не стільки в формі вотумів довір’я галицьким діячам, скільки в спільності ідеалів та провідних думок, і вже тепер для українців не стоїть чудна альтернатива: чи бути меценатами для галичан, чи зовсім відцуратися їх і всього, що діється «по той бік політичної прірви».
Цілковите поєднання українських і галицьких соціальних демократів можливе не тільки на грунті спільних національних інтересів, скільки на грунті тих принципів, що єднають на великих соціалістичних конгресах різні, часто з давніх-давен роз’єднані національності, а ті спільні принципи знову ж поможуть прийти до згоди і щодо спеціальних галицько-українських проблем. Відколи в європейській соціальній демократії давнішній псевдо-космополітичний напрям почав зникати, національні намагання перестали вважатись зайвими, а через те і перестали гальмувати нормальний розвиток соціальної демократії серед недержавних, пригнічених національною неволею народів.
Правда, що в Галичині і на Україні соціально-демократичний рух ще ледве почався і, як то завжди буває при початках, багато ще є невиясненого в намаганнях молодої партії серед обох її галузей, української і галицької, але вже дедалі все більше виявляється становище їх, і ми сподіваємось, що хутко й зовсім зникне всяка неясність.
З такою сподіванкою і з певністю в тому, що критичне світло, як і всяке світло взагалі, завжди помагає скоріше обернути хаос в організований світ, ми, група українських соціальних демократів, зважилися оце вимовити нашу думку про останнє pronunciamento українських соціалістів, що вийшло під назвою «Нарис програми української партії соціалістичної».
Цей «Нарис» ми вважаємо зовсім незалежним від перших виступів української соціально-демократичної літератури, і це ми зазначуємо тут виразно. «Нарис» не єсть ані дальшою еволюцією, ані епігоном української соціал-демократії, а тільки рівночасним і спорідненим їй об’явом соціалістичної думки на Україні. В заголовку його сказано просто, що це нарис партії соціалістичної, а не соціально-демократичної, хоч пункти програми, коли відрізнити їх від вступу і закінчення, зовсім сходяться з загальноприйнятою соціально-демократичними фракціями всіх народів. Ця частина «Нарису» цілком ясна і не потребує коментарів, та певне ж головно дякуючи їй, «Нарис» був прийнятий з щирим привітом і з виразом солідарності деякими польськими, великоруськими і німецькими соціалістичними виданнями. Правда, привіт і солідарність відносились теж і до першої умови програми, а власне до вимагання політичної незалежності України.
Звісно, щодо самого принципу незалежності України і до факту розширення національної, громадської і політичної свідомості, то ми, українські соціальні демократи, можемо більше, ніж сусіди-товариші, радіти за нашу країну, що в ній така свідомість починає розвиватись рівночасно та одностайно в різних її частинах, тільки ж власне через те, що нас ця справа ближче обходить, ніж наших сусідів, ми можемо і навіть повинні критичніше віднестись до тих форм, в яких виражається та свідомість.
Нам здається, що у впорядчиків «Нарису» та свідомість або ще не зовсім ясна сама, або може вона тільки убрана в надто неясний літературний стиль, отже, так чи інакше варто було б, щоб автори «Нарису» обізвались і роз’яснили наші сумніви самі.
А тих сумнівів «Нарис» будить таки чимало. Спочатку здається, що національної свідомості аж надто багато в «Нарисі», що вона вже вироджується в шовінізм: такі вирази, як «рука чужого деспота», ми звикли бачити по щиро-народовських, шовіністичних програмах, ніж по соціалістичних. Дорікання народовцям із боку людей інших переконань (між іншим і впорядників «Нарису») в то тому, ніби вони (народовці) хотіли б накинути народові своїх деспотів замість чужих, основані іменно на таких фразах, як тільки що наведена цитата із «Нарису», отже, власне слід би встерегтись таких стилістичних помилок там, де зараз же слідом має йти полемічний виступ проти народовського шовінізму.
Знов же далі, в кінці програми, гречні заяви симпатії до соціалістів тільки Польщі і Росії,так наче б у російській державі було тільки ще два народи, окрім українського, фатальна (правда, сливе неминуча при теперішньому стані нашої термінології) плутанина з термінами «великоруський» і «російський» зовсім збивають читача з пантелику. Чому читачі так багато сподіваються від з’єднання всіх розбитих кружків і організацій російських в одну «російську партію», тяжко зрозуміти. Нам здається, що таке з’єднання мало поможе нашій справі, а нам скоріш натурально бажати подекуди роз’єдинення, цебто розкладу на фракції, більш відповідного національним поділам російської держави. Тоді, певне, «российская партия» стратила б зовсім свою державно-централістичну барву і назву, поділилась би межи національними фракціями, а зосталась би «русская (великоруська) партия» вільна від централістичних, негідних вільнолюбної партії намагань, з якою і тепер ніщо не заважає українським соціалістам увійти «в порозуміння і ясно означений братерський союз», коли вона щиро тримається поглядів, вимовлених в привіті впорядчикам «Нарису» та галицько-українським соціальним демократам.
Сподіваємось, що українським соціалістам не повинно бути байдуже про соціалістичні організації інших народів російської держави, головно жидівські та литовські, виразно незалежні від великоруської чи польської гегемонії, братерський союз з такими автономними організаціями личить українцям більш, ніж іншому в російській державі.
Впорядчики «Нарису» докоряють програмам «всяких радикалів», що вони «не видержують критики», бо не відповідають усім вимогам сучасного життя і науки. Від таких суворих критиків кожний має право сподіватися тим більшої критичності при укладанні власних програм; тим часом уже в самому заголовку «Нарису» не все відповідає всім вимогам сучасного життя й науки, бо по тих вимогах мало назвати свою партію просто соціалістичною, а треба ще й означити її якимсь докладнішим терміном.
Соціалізм тепер поділився на скілька галузів, часто сперечних межи собою, що без виразної термінології свої своїх можуть не пізнати. Правда, як уже сказано, з пунктів програми можна догадуватись, що це либонь має бути партія соціально-демократична, ось чому б так просто й не сказати?
Найбільш же неясним здаються нам ті уступи коментарів програми, де говориться про незалежність України. Хоч автори кажуть: «З нашої програми випливає і наша тактика», але ж ніяк не можна виразно зрозуміти, що то за тактика має бути. Видно, що в основі програми лежить тенденція сепаратизму політичного (там говориться про республіку українську), але яка дорога до тієї сепарації, невідомо. «Як утиск наш є трикратний: економічний, політичний та національний, стоїть у програмі,так само і наше визволення мусить бути повне», далі з пунктів програми неначе видно, що економічне та політичне визволення має відбуватися одночасно, але щодо національного, то часом виходить, ніби воно має настати перш усього, а часом після всього, як вінець усякого іншого визволення.
Однак же для тактики треба б конче встановити, що має бути насамперед осягнено, чи відокремлення України від Росії, чи соціально-політична реформа в границях теперішньої російської держави? В одному уступі говориться: «Одинако програма, що, зреалізувавшись, запевнить щастя нашому людові, це програма соціалістична», далі ще«беручи силу з мас народних… здавимо в братерському союзі зі соціалістичним партіями Польщі і Росії сю чудовищну змору… коли здавимо царат, тоді матимемо спромогу завести реформи», отже, здавалося би, що перше приходиться боротись за політичну волю тим часом у границях російської держави, а потім уже сепаруватись (хоч властиве ще невідомо, чи схоче то «братерський союз» згодитись на такий Sonderbund; в історії є приклади, що не тільки від царату тяжко буває відокремитись незвиклим до державної самостійності народам).
Коли Україні прийдеться ждати сепарації аж до того часу, поки всі соціалістичні партії Польщі і Росії погодяться, то можливо, що вільна, незалежна, республіканська українська держава настане ще не хутко. Тоді чи не практичніше прийняти програму федералістичну [Та, може, ліричний вираз «братерський союз» має значити те саме, що прозаїчно-науковий «федерація».Л.У.] з метою знищення самодержавця, а сепаративну полишити на розмисл тим, що діждуть години визволення, воно тоді видніше буде, чи слід зоставатись і далі в федерації (може ж вигідніше буде, ніж Sonderbund), чи варто заложити свою «хату скраю», покинувши «братерський союз», коли він покаже себе не дуже братерським.
Але ж говориться знов у програмі: «всяка залежність України від Росії є руїною для розвою нашого життя», отже, либонь і для політичного розвитку, потрібного для реформ. Коли так, то, значить, сепарація потрібна перш усього. Це значно зміняє тактику. На мирну сепарацію нема чого й надіятись, це признають і самі автори «Нарису»; а про збройне «посполите рушення» при теперішніх наших обставинах, гадаємо, ніхто не може думати серйозно. Остається, отже, шлях педагогічний, виховання в народі (і вже не в одному, а у всіх його класах) національної свідомості з метою найшвидшої сепарації; або ще шлях компромісів з іншими політичними партіями, або, як кажуть у Галичині, «консолідація», бо інакше навряд чи можливе українське Risorgimento.
Але із консолідованого Risorgimento соціалізмові либонь прийде якраз стільки користі, скільки прийшло її італійському демосові з визволеної Італії, треба наперед бути приготованими, що після таких повстань на кермі спільними силами врятованого корабля зостаються звичайно не Гарібальді, але Кавури або навіть Кріспі… Ми гадаємо, що для соціалістів (надто соціальних демократів) відповідніше і практичніше була б федеративна програма, причім політичну та економічну боротьбу партія б проводила на власну руку, не входячи в жадні консолідації, та педагогічну роботу (конечну при всякій програмі) над національним усвідомленням народних мас могла б робити спільно з іншими партіями, або, краще сказати, спільно з усіма українськими людьми честі і доброї волі без різниці партійних відмін.
Можливо, що все сказане не перечить зовсім і переконанням впорядчиків «Нарису», тоді їм зостається тільки виразно про це сказати.
Щодо способів боротьби взагалі, то «Нарис» не признає, щоб вони могли бути мирними; однак же не вказує, які мають бути ті немирні способи; спогадує тільки пропаганду думок і боротьбу (просто, без жадних пояснень) за економічні, політичні та національні інтереси. Але ж така пропаганда і боротьба може бути до певної міри мирною, у всякім разі безоружною, для соціаліста-федераліста безоружна боротьба більш натуральна, для соціаліста-сепаратиста менш натуральна, а для прихильника якнайшвидшого, за всяку ціну, повстання і зовсім ненатуральна. Теперішні обставини російської держави такі, що вимагають від кожного опозиціоніста виразного принципіального становища в цій справі.
Щодо пропаганди думок, то варто б вияснити, серед якого околу має вона переважно провадитись, чи серед міських робітників, чи може, з огляду на те, що Україна переважно хліборобська сторона – головно серед робітників по економіях, сільських наймитів та дрібних селян. Відносини різних соціалістів (надто в Росії), напр[иклад], до дрібного селянства такі неоднакові, що вже для кожної нової групи обов’язково встановити такий чи інший погляд на цю категорію. Надто на Україні обминути це питання ніяк неможливо, бо власне з дрібного селянства складається той грунт нації, на який досі рахували всі українські політичні партії і групи.
В програмових пунктах «Нарису» стоїть: «Мужикам облегшить перехід до спільної громадської господарки», – чи має то статись через пропаганду, чи просто колись через видання відповідних законів? Інші пункти, здається, обраховані на безземельних рільничих робітників, а не на дрібних власників землі. Тим часом, коли серед міських робітників, поруч із соціалістичною пропагандою, власне тепер найбільш потрібна, і дуже нелегка, пропаганда національної свідомості, аби вони не стали чужинцями у рідній стороні та й супротив своїх же братів, сільських робітників, то серед сільського пролетаріату (ми залічуємо до нього і тих маючих землю селян, що не вживають до роботи наймитів) потрібна не стільки національна пропаганда, бо там винародовлення поступає все ж [не] швидко, скільки власне соціалістична, аби межи міським і сільським пролетаріатом не повстала та «культурна прірва», на яку вже давно нарікає та інтелігенція, що й хоче та не вміє приступитись до «народу» і через те почуває себе засудженою на безгрунтовність.
Хоч при теперішніх умовах така пропаганда серед селян здається нам і тяжкою і менш продуктивною, ніж пропаганда серед міських робітників, що вже самими обставинами життя краще приготовані до прийняття соціалізму, та все ж ми думаємо, що і тепер занедбувати цілком роботу серед селян не слід, як тільки де тому хоч трохи сприяють обставини. Признаючи таку роботу потрібною і корисною, ми тільки не поділяємо оптимізму впорядників «Нарису», ніби «огромна більшість нашого народу легко піддається під соціалістичну пропаганду»; навпаки, не можемо й не хочемо закривати очей на всю трудність такої праці.
Нарешті, висловивши оце всі наші сумніви з проханням вияснити непорозуміння, ми кінчаємо нашу оцінку [висловом] симпатії та заохоти тому гуртові товаришів, що видав цей «Нарис програми». Коли він привітав із радістю заснування української партії соціально-демократичної, призначаючи до певної солідарності з постановою брюннського з’їзду, то ми можемо вважати, що цей грунт дружній нам, і сподіваємось, що він стане під один прапор із нами.
Щирий привіт новим товаришам! Хай щастить їм на труднім шляху!
Примітки
Подається за виданням: Леся Українка. Зібрання творів у 14 тт. Луцьк: 2021 р., т. 7, с. 497 505 (текст); с. 666 669 (примітки). Коментар Марії Моклиці, Надії Колошук, Терези Левчук. В нашому е-перевиданні мова наближена до сучасної літературної мови.
Про статтю «Оцінка нарису програми української партії соціалістичної» під гаслом «Надруковано» (1901) згадує О. Косач-Кривинюк у книзі «Леся Українка. Хронологія життя і творчості». Стаття вийшла 1901 р. у Львові окремою брошурою (Оцінка нарису програми української партії соціалістичної Львів: Друкарня уділова, 1901. 15 с.), з ініціалами С. Д. замість імені автора. Рукопису не знайдено, тому існує проблема не цілком встановленого авторства.
Окрім цієї брошури, з тим самим зашифрованим авторством, у роки 19011903 рр., зусиллями головно М. Кривинюка, були видані брошури «Хто з чого жиє» Дікштейна, «Німецька революція в марті 1848 р.» (Женева, 1902), «Царі, пани а люди» (Женева, 1903).
У підготовці цих брошур активну участь брала Леся Українка, про що свідчить їхнє листування.
З листа до І. Франка від 7 (20) вересня 1901 p.:
«Як приїде Ганкевич, скажіть йому, що я гірко жалую об тій хвилині, коли передала йому ті злополучні рукописи, але вже “сталося”, отже вимагаю тепер від нього, щоб він зробив відбитку окрему переклада Дікштейна “Хто з чого жиє”, надрукованого в “Волі”; нехай скаже, що коштуватиме відбитка, а гроші йому будуть вислані зараз. Я думаю, имя його ще так мало відоме рос[ійським] “властям предержащим”, що можна гроші просто на його адресу слати. Решту перекладів (Лабріоля, Енгельс, “Маніфест Комуніст[ичний]”, коли він ще не почав друкувати, то нехай і не друкує, а віддасть Вам.
Ви ж, будьте ласкаві, відішліть їх Василеві Сімовичеві (Чернівці, ул. Руська, ч. 12), і більш нічого. Коли ж Ганк[евич] “паче чаянія” почав їх друкувати, то нехай назове “Видання групи укр[аїнських] соц[іал]-демокр[атів]” і скаже скілько коштуватиме видання їх всіх, кождого нарізно, причім, коли писати мені поштою (я вже прошу, cher Maître, напишіть Ви мені се таки сами, а Г[анкевич] нехай тілько Вам на словах скаже, що треба, бо інакше не діждусь), то нехай “Хто з чого жиє” зветься відбиткою “Над морем[”], Лабріоля – Атта Тролем, Маніфест – Раткліфом, Енгельса розправа – Баладами, аби здавалось, що я трактую про свою власну справу з редакцією Вісника. Пишіть просто мені: Кіев, Маріинско-Благовѣщенская, 97. Як вишлете перекл[ад] Сімовичеві, то напишіть: Ваші вірші віддав ред[акції] Буковини» (Леся Українка. Листи: 1898 – 1902. С. 320321).
З листа до М. В. Кривинюка від 23. IX (6. Х) 1901:
«Я думаю дати аполог Просвіті, як люди радять, а ініціали автора (У)країнець (С)вого (Д)ому можуть все таки стояти під заголовком своїм порядком, а як Просв[іта] має гроші на видання, to i owszem [то й усе (пол.).Ред.], бо мої на доріжці не валяються» (Листи: 18981902. С. 327328).
«Питання про авторство статті “Оцінка нарису програми української партії соціалістичної”, – вважає М. О. Мороз, – ще не вивчене. Першим вказав на Лесю Українку як на автора В. Сімович у кн. “Листування Лесі Українки з Й. Маковеєм” (Львів, 1938. C. 74).
Свої погляди він обгрунтував спогадами про розмови з Лесею Українкою у 1901 р. Радянські дослідники дотепер мало вивчали це питання. М. Д. Деркач вважає, що стаття таки належить Лесі Українці (див. Деркач М. Д. Публіцистика Лесі Українки // Радянське літературознавство. 1947. № 7. 8. С. 101-105). Проти авторства Лесі Українки виступив Л. М. Новиченко у статті «Про одну шкідливу легенду (Літературна газета. 1953. 26 березн.). Погляди Л. М. Новиченка необгрунтовані і в цілому невірні, стаття писана без знання матеріалу і вивчення проблеми. К. Кухалашвілі у кн. “Леся Українка – публіцист” (Київ, 1965) стверджує авторство Лесі Українки (див. С. 20 – 21, 114 – 155 та ін.). Текст статті “Оцінка нарису програми Української партії соціалістичної” передрукований у ж. “Слово і час” (1990. № 5. С. 6 – 10)» (Мороз М. О. Літопис життя та творчості Лесі Українки. Київ: Наук. думка, 1992. С. 560 – 561).
Зваживши на те, що більшість авторитетних дослідників творчості Лесі Українки схиляються до думки про авторство Лесі Українки, редакція пропонує текст статті за версією ж. «Слово і час» (1990, № 5. С. 6 – 10). Прийняти остаточне рішення про авторство допоможе лише рукопис (ймовірність, що він десь зберігся, досить велика).
Разом з тим пропозиція публікаторів «Оцінки нарису…» в «Слові і часі» розшифровувати С. Д. як скорочення від абревіатури УСД (Українець Свого Дому) здається дискусійною. Вислів було вигадано з конспіративною метою і зумисне підібрано так, щоб, у разі конфіскації, УСД можна було розшифрувати, для виправдання, якось інакше. Але чи У.С. Д., чи С. Д.широка читацька публіка асоціювала ці літери саме й діяльністю соціал-демократичної партії. У скороченому варіанті С. Д. як абревіатура вислову «Українець Свого Дому» позбавляється сенсу (Свого Дому? Свій Дім?).
Крім того, підпис під текстом у повному вигляді такий «Видання С. Д.», тобто не автор як такий, а певна організація пропонує своє видання. Втім, апеляція до ще одного варіанту псевдоніма, під яким могла друкуватися Леся Українка, цілком слушна, адже не всі написані письменницею тексти політичного спрямування ще ідентифіковані чи знайдені. Вказаний публікаторами лист таки вагома підстава для аргументації авторства.
Вартий підтримки висновок публікаторів:
«У нас немає сумніву, що праця “Оцінка нарису української партії соціалістичної” належить саме Лесі Українці. Ми бачимо тут характерний для письменниці спосіб діалектичного мислення з його багатовимірністю, альтернативністю, неоднозначністю. За всієї дохідливості викладу, популярності (цей постулат публіцистичного стилю вона обстоювала в листах), авторка-ерудит не втримується, щоб де-не-де не вжити виразів іноземними мовами французькою (profession de foi – символ віри), німецькою (Sonderbund – особливий союз), італійською (pronunciamento – проголошення; Risorgimento – Відродження).
Ми бачимо тут ті ж самі реалії, що й у її статті “Державний лад”. Одночасно майже писалися таки роботи, як “Додаток від впорядчика до українського перекладу книжечки Хто з чого жиє” та “Оцінка нарису української партії соціалістичної”, і природно, що тут і там вживається слово “впорядчик”, “впорядчики”таке характерне саме для Лесі. Ми подибуємо такі її улюблені слова, як оте поширене на Волині “хутко” і на Східній Україні “либонь”, “власне” у галицькому чи польському значенні, а не “саме”, а це теж атрибут Лесиного стилю. Як і вислів “гречні заяви”, “політична воля” і т. д. Врешті, немає тут нічого такого, що б суперечило стильовій палітрі Лесі Українки, її високолетному рівню публіцистики, її іронії, нахилу до афористичності вислову» (Борисюк Т. , Денисюк І. Невідома брошура Лесі Українки // Слово і час, 1990, № 5. С. 6).
«Польсько-українська угода [1890 р.Ред.] прискорила структуризацію українського життя. Невдоволена «новоерівськими» компромісами група народовців зблизилась з крилом радикальної партії, яке, у свою чергу, все більше відмовлялося від соціалістичної ідеології на користь національної ідеї. Промотором цього зближення став Михайло Грушевський, до котрого прихильно ставилися обидва середовища. Разом з Іваном Франком та декількома колишніми молодими радикалами вони підготували створення 1899 р. Української національної демократичної партії. УНДП стала найчисленнішою політичною партією, яка за своєю побудовою нагадувала широкий політичний рух» (Я. Грицак. Нариси історії України: формування української модерної нації 19 – 20 ст. Київ: Генеза, 1996. С. 7778).
…після таких повстань на кермі спільними силами врятованого корабля зостаються звичайно не Гарібальді, але Кавури або навіть Кріспі… – Леся Українка згадує діячів італійських визвольних воєн XIX ст. Метафора корабля – алюзія на те, що уславлений народний герой Джузеппе Гарібальді (1807 – 1882) був моряком і капітаном корабля. З 1833 Гарібальді – член таємної організації «Молода Італія», яка прагнула звільнити П’ємонт від влади Австрії і приєднати його до Італії, за цю діяльність був засуджений до страти, емігрував. У 1848 р., коли почалися анти-австрійські виступи, повернувся в Італію з кількома десятками соратників, згодом зібрав і очолив велике військо. Гарібальді у вирішальні моменти визвольної війни очолював боротьбу і досягав перемоги. Гарібальді зіграв важливу роль в процесах об’єднання Італії, завдяки широкій підтримці народу мав можливість обіймати високі посади, але відходив від політики одразу, коли починалися політичні компроміси.
Натомість його соратник по боротьбі Камілло Кавур, прем’єр-міністр П’ємонту, віддав Франції Савойю і Ніццу в обмін на підтримку Франції у боротьбі з Австрією.
Франческо Кріспі, ще один активний учасник визвольної війни, на всіх її етапах обіймав високі посади, зокрема, був двічі прем’єр-міністром Італії, а зрештою став монархістом. Йдеться про певну закономірність (більш глибоко і детально Леся Українка розглядає її в статті «Ціна поступу»): користаються плодами революцій, здійснених героями, зовсім інші люди, далеко не такі високоморальні.
…призначаючи до певної солідарності з постановою брюннського з’їзду… – йдеться про з’їзд Соціал-демократичної робітничої партії Австрії 24 – 29 вересня 1899 в м. Брюнн (тепер Брно), в якому брали участь також делегати від Української соціалістичної партії Галичини як автономної секції СДРПА.