Толстовство
Леся Українка
З погляду політ[ика] соціал[істаl зовсім етично і логічно виступати проти безполітичного анархізму Толстого. Тільки як же не бачити, що Толстой дух од духа того «якобінця», що так очарував своїм геніальним Апокаліпсисом д. Ганкевича. Толстой квієтист в політиці, але в моралі він великий «душолов» і навіть загорілий фанатик. Толстой завзято кидає громи [обличає всі] на всі нові Вавілони, бачить візії Смерті, Голоду, Війни і Пожежі, проповідує царство боже і сподівається воскресенія мертвих.
При тім Толстой зробив рішучий крок наперед проти всіх єв[ангельських] «якобінців»: він не тільки в новому Єрусалимі, але ще й в теперішньому Вавілоні не радить віддавати кесареві того, що по всіх Вавілонах загально вважається «кесаревим», напр[иклад], «податку крові», він виразніше окреслює своє розуміння страшних візій і своє відношення до них. Царство боже він проповідує для живих в цьому віці, а не для мертвих в будучому і сподівається воскресення живих мерців, а не померших душ.
А за тим, він так само, як і ті «якобінці», противиться злу і навіть злим людям виключно словом (портрети російських бюрократів в романі «Воскресенье») і безоружним [мирним] ділом (школа в Ясній Поляні, поміч духоборам і т. і.), стережучись тільки всякого насильства, окрім насильства над текстами св. письма (так само і ті «якобінці» насильствували над «законом і пророками» старого тест[аменту]). Він так само вижидає, поки господь коли не гнівом, то благодатею своєю змінить вавілонців у єрусалимців, або якось помалу вигасить їх рід.
Коли російська революція часом користає з імення, пророчих візій і деяких афоризмів «великого писателя земли русской», то це така сама «іронія історії», як і та, що політик соціаліст бере собі motto у безполітичного анархіста з часів перших християн, та ще й називає того «непротивленця» [«толстовця»] «якобінцем». Наскілько історія нав’язала нов[ітній] рух рев[олюційний] в Росії до імені Толстого, то трудно зважити сучасникам тієї історії, відомо тільки, що сами російські революціонери так само мало нав’язують свій рух до імені Толстого, як і до імен всіх йому подібних «якобінців».
Толстовщина стоїть в такому самому відношенні до рев[олюції] рос[ійської], як духоборство, штунда, мальованці і все мирне релігійно-моральне дисидентство в Росії. Рос[ійська] рев[олюція], підтримуючи деколи і в дечому те дисидентство, бореться не за його догми і практику, а проти догми і практики російської релігійно-державної ортодоксії. Отже, не за «правду і розум» сектярів, а за право кождого рішати самостійно, власним розумом «пілатове питання» «что есть истина».
Адже в римській Іудеї самаряни, всякі [митарі] і християни могли в певні хвилини і в певних обставинах солідаризуватись межи собою і навіть приймати «митарів» до компанії для протесту проти фарисеїв і синедріону, забуваючи навіть на той час кожний своє фанатичне «нема правди й розуму, як тільки в мені». А як фарисеї і синедріон втратять своє значення, то імовірно і самаряни, християни і митарі повернуться «кождий во свояси» і почнеться нова боротьба. Та єсть вона і тепер, тільки «під сурдиною». Та й тепер не раз чується з маси консолід[ованих] опоз[иціонерів] крик «розпни його», коли який загонистий пророк не хоче міститись на консолідованому прокрустовому ложі…
Щось подібного робиться тепер і в Росії. Що ж до форм імен, то сами російські новітні революціонери нав’язують свій рух передовсім до імені Маркса і Енгельса, а за тим хто до Лаврова, хто до Плеханова, хто до інших новітніх «апостолів нового християнства», а хто зовсім «сектантской клички» не хоче, тільки вже ніяк не до Толстого. До нього признається тільки невеличка і зовсім невпливова купка революціонерів (крайня лівиця [чертковської] новодухоборської «партії») та й раз у раз «усовіщує» свого учителя так само, як і він її, і навряд чи довго потривають такі натягнені відносини між рухом і іменем.
Примітки
Коли російська революція часом користає з імення, пророчих візій і деяких афоризмів «великого писателя земли русской», то це така така сама «іронія історії», як і та, що політик соціаліст бере собі motto у безполітичного анархіста з часів перших християн… мається на увазі епіграф статті Ганкевича з Євангелія: «Ищите прежде царствия божия, и си вся приложатся вам». Леся Українка вказує на багато проявів такої «іронії історії»: революціонери, які виправдовують терор, апелюють до Льва Толстого, проповідника непротивлення злу насиллям. Підмічена Лесею Українкою іронія історії особливо проявить себе під час більшовицької революції, коли войовничі атеїсти, які нищили церкву і церковників, теж охоче користалися гаслами, взятими з християнських віровчень, так приблизно, як це робить соціаліст Ганкевич.
…російські новітні революціонери нав’язують свій рух передовсім до імені Маркса і Енгельса, а за тим хто до Лаврова, хто до Плеханова… перелік цих прізвищ ще одне свідчення того, що Леся Українка добре орієнтувалася в політичних рухах свого часу. Лавров і Плеханов це на теренах Російської імперії найбільш впливові на початку XX ст. імена в середовищі соціалістів, озброєних ідеями Маркса і Енгельса для політичної боротьби
Лавров Петро Лаврович (18231900) теоретик російського революційного народництва, публіцист. З 1862 р. член організації «Земля і воля», 1866 р. був арештований, згодом емігрував. У Лондоні познайомився з К. Марксом і Ф. Енгельсом, видавав журнал і газету «Вперед!», яку таємно ввозили в Росію і поширювали для агітації.
Плеханов Георгій Валентинович (18561918) теоретик і пропагандист марксизму, автор книг «Соціалізм і політична боротьба», «Наші розбіжності», «М. Г. Чернишевський» та ін. Активний організатор російської соціал-демократичної партії, політичний емігрант. Підтримував Леніна, але обрав фракцію меншовиків. Повернувся в Росію після лютневої революції, але в новій ситуації ні його ідеї, ні він сам вже не знадобилися.
…крайня лівиця [чертковської] новодухоборської «партії»… мається на увазі відома в Росії секта духоборів та її ідеолог Чертков Володимир Григорович (18541936). Офіцер, який залишив армію з релігійних переконань, у 1897 р. протестував проти гоніння на духоборів, був змушений емігрувати до Лондона. У Лондоні Чертков став активним видавцем і пропагандистом так званого «духовного християнства» (протиставленого офіційній церкві сектантства різних спрямувань), зокрема, видавав праці Льва Толстого
Леся Українка критик толстовства і релігійного сектантства, зовсім не випадково в статті про партійну етику розгортає дві паралельні теми історія французької революції та історія християнських віровчень, від початків до сучасного сектантства, адже Ганкевич, вибудовуючи партійну етику, часто звинувачує християн у непослідовності (мовляв, завжди порушували заповідь «не убий»). Леся Українка доводить, що жодна партія чи релігійна спільнота не може мати етику, поставлену над загальнолюдською, а саме це й властиве для ідеології багатьох партій і релігійних об’єднань, особливо сект.