Християнський фанатизм

Леся Українка

Вже самий початок його всесвітньо-історичної аргументації вражає неясністю. Кому має імпонувати те, що й перші християни були загорілими фанатиками? Хіба тому, хто, як толстовці, марить про відродження примітивно-християнських ідеалів і практики. <А доказує? Зовсім таки нічого. Тільки такі ідеалісти і можуть журитись та розбивати собі голову над тим, як то і чому то біблійні та євангельські заповіді не здійснюються в реальному житті. А хто від такого ідеалізму вільний, той ще перед початком всяких «мирних конф[еренцій]» міг провидіти, чим то все скінчиться (що заповіді послужать тільки для високого стилю), чому воно так мусить вийти, бо такий неідеаліст добре тямить, що «царство боже на землі» ще не прийшло, а фарисеї змінили тільки одежу після новітньої моди і навчилися діалектики у «якобінців» євангельської і неєвангельської епохи.

Та що, власне, має доказувати нам те «якобінство» перших християн?> Перші християни, як і всі фанатики, коли вони думали і казали, що «нема правди й розуму, тільки в мені», так це було тільки «абсолютно» зарозуміло і само по собі нічиєї вільної душі вловити не могло. Хіба ж тільки й доріг людській думці, що загорілий фанатизм і «золота середина», на щастя є ще хоча б і тверде переконання, основане на критиці, і гаряча ненаситна жадоба пізнавання дальшої правди. І таки римські філософи були ближчі від християн до об’єктивної, конкретної правди, коли казали: errare humanum est, а тим самим піддавали під науковий сумнів всяку ортодоксію, всяку претензію одної людини чи партії на монополію правди і розуму.

<Невважаючи на диспути між римськими філософами а першими християнами, все-таки грецька неоплатонська філософія мала однаково великий вплив і на римських філософів і на християнських ідеологів (найбільше ж на автора Апокаліпсиса, того «якобінця» по термінології д. Ганкевича). Що філософи і «вговорювали» перших християн, то було зовсім натурально, між іншим і те, що таки ж римські учені не могли погодитись з філософським світоглядом іудейських недоуків.> А нарешті і перші християни і р[имськіl ф[ілософи] гинули не стілько від взаємної ідейної боротьби, скілько від тієї державно-економічної сили, що кидала фанатиків «непротивл[ення]» звірам на поталу, а філософів вірнопідданих примушувала гинути від штучної анемії.

<І фанатики і філософи були однаково винні в тому, що радили віддавати «кесареве кесареві», не задумуючись над тим, чи справді тому кесареві що-небудь від них належить? І «якобінці» християни і «енциклопедисти» римські (коли вже прикладати анахронічні назви) були однаково пасивними групами римського ancien régime та навіть «якобінці» далеко переважували «енциклопедистів» в принциповому «непротивленні»!> І ті і другі не були «заячесерді» перед мученицьким вінцем (філософи ж навіть сами собі жили перетинали по наказу цезаря), але дух Спартака в них не жив. Вони вижидали згори, а не здобували. Філософи сами не виробили нового «духа законів», а ті християнські якобінці не зруйнували ні одної Бастилії.

Д. Ганкевич каже, що християни з конечності корились цезарській державі, а сами ненавиділи їх, <але вони сами казали, що нікого ненавидіти не вільно і що погорда смертельний гріх.> Але яка то була конечність: психічна, ідейна чи конкретна? Чому язичники знаходили конкретну можливість і відвагу, напр. для <атентатів> політичних вбивств? Християни боролись виключно духом, але й убивали власне дух, тим вони вірно зберегли формулу, взяту від теократів жидівських (це ж тільки й розуму, як тільки в мені) і передали по правному спадку ідейним і неідейним тиранам всіх дальших віків.

Що ж це доказує? Хіба тільки те, що загорілий фанатизм не рятує ні від непротивлення, ні від тиранства. Тут же, властиве, треба завважити, що мучеництво і прозелітизм перших християн не можна вважати прикладами «партійної боротьби», бо перші християни ніякої політичної партії з себе ніде не творили і творити не бажали [Вони ж були «не от мира сего» [три рядки нерозбірливі] дальші покоління прийшли до грунту інших висновків з теорії «царства божого», то це вже сталось не стілько з вини християнських «якобінців», скілько з вини гуманістів часів відродження, що отрясли порох мертвеччини з творів класичної філософії і збудили заклятий в них живий дух. Вже більше вини фанатичних апостолів непротивлення було в тому, що всякий опортунізм політичний завжди міг прикритися цитатами і авторитетом християнської літератури.Л.У.], і їх прокльони і «громи» були платонічні, а «практичні» поради були такі: ударять тебе в одну щоку, підстав і другу, здеруть плащ, віддай і сорочку, віддай кесареве кесареві, а боже богові, хто працює, той вартий їжі, але як їжі не дають, то нема що про те дбати, бо господь дає їжу птахам, а одежу квітам, і завтрашній день сам звик дбати про нас, треба просити бога, щоб дав хліба тільки на сьогодні, а як не дасть, то воля божа.

Багаті і благочестиві прозеліти, що помагали убогим ради спасіння душі своєї, а вбогі від непрозелітів нічого не вимагали, казали, правда, що багач за те в царство небесне не ввійде, але язичники-багачі не дуже-то й бажали християнського царства божого, у всякому разі не вірили в нього.

«Якобінці» апокаліптичної фракції може й нетерпеливо, а все-таки вижидали, поки господь сам зробить революцію в Римі, як колись зробив в Содомі і Гоморі, а самі тим часом підставляли покірно то одну щоку, то другу під язичницький римський залізний кулак, а потім віддавали останню сорочку християнсько-візантійським благочестивим кесарям, що очевидно відступали великодушно царство боже [нерозбірливо] «малим цим», потім з обітом убожества монахи і обдерта паства віддавались в опіку завтрашньому дневі, аж «поки не вкучилось».

До того ж морал[істи]-ідеологи христ[иянства] далеко не сист[ематично] проповід[ували], перше монахам, а потім пастві, часто надовго захоплювались чисто теол[огією] і забували про мораль. І потроху дальші покоління почали приходити вже до більш енергічних висновків з теорії царства божого [кілька рядків нерозбірливо].

До того ж автор[итетна] християнська література зредагована людьми різного розумового цензу хаотично, переважно в афористичній формі, афоризми і парадокси сполучені межи собою часто зовсім механічно без жодної критики в виборі, тавматургія, фантастика, алегорія додали ще більше темноти, а фанатичний тон збив з пантелику читачів і надовго відстрашив їх від спасенної критики того апокаліптичного «якобінства», та ще й досі часто відстрашує.

Скілька вдатних афоризмів і високопоетичні образи та абсолютний тон Апокаліпсиса чарують і досі людей, навіть вільнодумних, так, що аж примушують бачити все, що хто хоче, навіть «якобінство» і «партійність» в покірних підданих римського цезаря, в «нищих духом» рабах божих. Тільки чому поклонники загорілого фанатизму перших християн не ставлять уже заодно і не менше загорілого фанатика «якобінця» Торквемади, він же, власне, для рятунку своїх противників і для оборони Res publica Dei, для щастя всього народу і всього роду людського допустився одваги незаконності із залізною енергією?

<Чому його тактика має зватись «варварством», а тактика якобінців кінця XVIII ст. має бути вільна від того епітету?.. Адже вони теж наперекір всім філософам кріпко держались думки, що «нема правди й розуму, як тільки в мені», і певне вже в уміркованні, половичності, нерішучості, заячесердії і сентиментальності були ще менше грішні, ніж перші християни, бо ті все ж до митарів і грішників були милосердніші і прихильніші, ніж святі монтаньяри до єретиків. Свята «Монтанія» не була «літня», о, ні! Чому ж не славить її приклонник загорілого фанатизму партійного д. Ганкевич?> Певно тому, що ні фанатичність, ні [уміркованість тактики] не може ще сама по собі служити критерієм <ідейних напрямів. Хіба що обернути її в абсолют і визволити від всякої критики.>

Та д. Ганкевич абсолютів і не хоче признавати, тільки релятиви, але з релятивами обходиться далеко не однаково. Він відмовляє віковічності і моральному релятивові «не убивай» (релятивної вартості етичної чей же не відмовляє д. Ганкевич цій заповіді?) через те тільки, що його нарушали інші реальні релятиви, незалежні від нього, напр., релігійні, політичні та економічні інтереси. Та хто ж коли сперечався, що ця заповідь конкретно нарушима? Інакше нащо б її «заповідувати»? Ніхто ж не заповідував, напр[иклад], «не живи безконечно».

Дивним дивом д. Ганкевич спогадує всі можливі факти нарушання заповіді «не убий» і хрестові походи, і релігійні війни, і св. інквізицію з їх наслідками, тільки при тому ані словом не спогадує того морального рел[ятиву], що зв’язаний безпосередньо з тими фактами загорілого фанатизму релігійного, національного, державного і класового. Адже і папа, і місіонери, і шовіністи французькі і німецькі, і джингоїсти англійські, всі вони то словом то ділом показували, що вони міцно і непохитно тримаються думки «нема правди й розуму, як тільки в мені».

Отим-то так легко релятив «не убивай» провалився в прірву релятива «убий»нестотно як «божа копієчка в чортову дірочку» … Психологія християн і перших, і середніх, і остатніх завжди основувалась на двох супротивних релятивах: гуманізмі (не убивай), що казав «людська крівця не водиця», і фанатизмі, що консеквентно мусив казати «убий», бо інакше твоя правда і розум [не] будуть фактично єдиними в світі. Боротьба сих двох протиріч (взятих абсолютно) в психології окремої людини і в партійному житті мусить бути трагічною там, де вона виразна і щира, а де вона затемнена несвідомістю або лицемірством, там вона трагікомічна, а часом і просто комічна.

<З того філософ і моралізатори не дуже винні, бо та боротьба і трагедії і трагікомедії сильніші вони від них. При тому «закони моральні» можуть собі стояти кожний на свій лад, певно, ясно, безоглядно і неоспоримо, від того може тільки збільшитись власне трагедія їх взаємної боротьби в психології окремої людини і в історії людськості.>

Коли ж їх нарушить релятивізм, консеквентно мусить зменшитись і трагічність боротьби, переходить не в комедію, а скорше в епопею. Бо коли хто думає, що все в світі релятивно, не абсолютно, то як же він може запевнити себе і других, що вся правда і розум може бути в чомусь та ще й в комусь одному? То ж значило б признати те одне абсолютом і, таким способом, зректись свого релятивізму, або винайти якусь «золоту середину», що погодила б якось два протилежні світогляди.

Примітки

…але дух Спартака в них не жив… до імені Спартака Леся Українка апелює в статті кілька разів, протиставляючи його героям французької революції, яких Ганкевич, слідом за Енгельсом, вважає зразком для наслідування. Спартак був лідером повстання рабів під час Третьої Рабської війни в Римській імперії (7473 рр. до н. е.). Будучи простим гладіатором, Спартак зумів зібрати потужне військо, яке перемагало регулярне римське військо, в одному з вирішальних боїв героїчно загинув.

Постать Спартака як справжнього народного героя була міфологізована у XIX ст. в середовищі соціалістів, а потім підхоплена як естафета радянськими ідеологами. Леся Українка у всі відомі номінації вкладає своє, дещо відмінне значення. Протягом всієї статті вона намагається групувати приклади з історії, які засвідчують можливість застосування загальнолюдських етичних норм у партійний чи класовій боротьбі.

«Якобінці» апокаліптичної фракції може й нетерпеливо, а все-таки вижидали, поки господь сам зробить революцію в Римі, як колись зробив в Содомі і Гоморі… Леся Українка цитує тези статті Ганкевича, який називає перших християн «якобінцями», бо вони вірили, що Апокаліпсис невдовзі настане, за його логікою, вони так само не шкодували людства, як і якобінці французької революції не шкодували нищити ворогів революції. Леся Українка наголошує принципову різницю ті «якобінці» не нищили люд самі, а сподівались на гнів Господній, за зразком покарання Содому і Гоморри (Кн. Буття). Мешканці цих міст жили в родючій долині Йордану у великій розкоші, затим впали у гріх гордині, ненажерливості і безжурного ледарства. Бог послав на ці 656 міста дощ із сірки і вогню. Лякати занепалий в моралі народ Апокаліпсисом і реально вбивати гільйотиною, як якобінці, різні речі, війна і терор різні речі.

Торквемада Томас (бл. 14201498) домініканський монах, керівник іспанської інквізиції. Відзначався надзвичайною жорстокістю, засудив до спалення понад вісім тисяч «невірних» та єретиків.

Свята «Монтанія»… ймовірно, мається на увазі штат Монтана в США, колонізація якого, ускладнена відкриттям покладів золота, вирізнялась особливо жорстким придушенням автохтонного населення. [Здається, це непрозора форма назви партії монтаньярів (партії гори) у Франції в часи Великої революції. М. Ж.]