Логотип сайта «Леся Українка»
Лист на сайт
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)
Вірші / Поза збірками / Полярна ніч

Поза збірками

Полярна ніч

Леся Українка

(Фантазія)

Сиділи ми при згаслому багатті

усі гуртом, – а гурт нас був чималий, –

дивилися, як вогники блакитні

тремтіли і конали, як між вуглям

вилися прудко золоті гадючки

і чезли, а за ними чорний вугіль

сивизною вкривався, наче старів.

Нам хата все тіснішою здавалась,

бо темрява з кутків давно вже вийшла

та й обступила нас, немов облога.

Остатня свічка наша догоріла,

і вже не видно стало ні стола,

ні плям з вина червоного на ньому,

ні чарочок порожніх та побитих,

ніяких решток з бенкету… той бенкет

немов останній був на сьому світі,

так сумно нам було тепер по ньому.

Один з нас обізвався: «Як погасне

се вугля – буде чорно, як у гробі».

«То принеси ще топлива», – хтось мовив.

«Принести? Звідки? Ти хіба не чуєш,

як хуртовина грає? Коли хочеш

позбутися життя, то вийди з хати», –

понуро перший відказав і змовк.

«Та що, посидьмо в темряві, братове, –

озвався наймолодший веселенько, –

припас для їжі є, живитись будем

навпомацки, а там настане день…»

«День? Кажеш, день? Ти звідки знаєш?» –

на його всі сердито загукали,

та не збентежився ні крихти хлопець:

«Відомо всім, що ніч бува по дневі,

А день по ночі!» Ще й зареготався.

«Ото сказав! – промовив злісно дід, –

Раденький, що дурненький! Ще й сміється.

«Відомо всім!» Либонь же, й те відомо,

що смерть, бува, і поночі приходить,

і до схід сонця»… – «Ба! Коли вмирати,

то день чи ніч надворі – все одно, –

для мертвого і сонце в небі чорне, –

перечився хлопчина невгамовний, –

ви б краще те подумали, дідусю:

як довга ніч, то й день же буде довгий,

полярний, вічний день!» – «Ніщо не вічне!» –

пробовкнув дід, – ніхто його не слухав,

бо хлопець розбудив надію нашу,

і всі його питали, мов пророка:

«Коли ж той день? Чи довго ще ся ніч?»

«Недовго, ні!» – «А ти ж по чому знаєш?..»

«Передсвітом буває найтемніше,

а темряви, як ся, ще не бувало!»

І в голосі озвалась перемога

у юнака. Хто мовив: «Правда, правда!»,

а хто почав прогадувати вголос,

чи вже давно ся ніч нас обгорнула,

один казав: «Два тижні!», другий: «Місяць!»,

ще інший: «Де! давніше!» – «Ні, недавно!» –

змагався ще якийсь. «Одно відомо, –

знов дід проворкотів понурим гласом, –

що всі ми й доби, й тижні погубили

в сій клятій тьмі, шкода їх і шукати!

Про найтемнішу ніч – ніхто не знає,

чи се вона остатня… Може, перша

з тих, що без просвіту». – «Та ну вже, діду,

хоч би мовчали. Справді, ви, мов пугач,

віщуєте лихе»… – Жіночий голос

бринів сльозами, теє промовлявши,

зате дитячий, мов злотиста стрілка,

з уст вирвався, аж темрява схитнулась:

«А я вже бачив день!» – «Коли?!» – «Не знаю».

«Який же він?» – «Хороший! Дуже славний!

Червоний, золотий – який ще, мамо?

Ти знаєш, ти тоді мені казала».

«Ет, – байдуже озвалася матуся, –

то був не день, то сполох був, та й годі».

«А ти ж казала!» – «То я помилилась».

Дитина вже заплакати збиралась,

коли замріли в хаті стіни й лави

і наш юнак покликнув: «Сонце сходить!

Бач, я казав!» Ми кинулись до вікон.

За сніжною пустинею далеко

Займалося півкругом сяйво. «Де ж там! –

сказала жінка, – се ж був знову сполох».

«У сніжні ночі сполохи не сяють, –

промовив дід. – Се просто місяць сходить».


Примітки

Подається за виданням: Леся Українка. Зібрання творів у 12 тт. – К. : Наукова думка, 1975 р., т. 1, с. 353 – 355.

Вперше надруковано в журн. «Червоний шлях», 1923, № 2, стор. 3 – 5.

Автограф – Інститут літератури ім. Т. Г. Шевченка НАНУ, ф. 2, № 698.

Датується орієнтовно 1908 р.

Подається за автографом.

Додаткові коментарі…

Стежки

Поза збірками

Попередній | Перелік віршів | Наступний

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 2006 – 2019 М.І.Жарких (ідея, технологія, коментарі)

Передрук статей із сайту заохочується за умови
посилання (гіперпосилання) на цей сайт

Сайт живе на

Число завантажень : 10388

Модифіковано : 30.03.2017

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.