Блакитна троянда

Дія друга

Леся Українка

1 | 2 | 3 | 4 | 5 | 6 | 7 | 8 | 9 | 10 | 11 | 12 | 13 | 14

Та сама хата, що у 1-й дії.

Вихід 1

Любов і Орест входять в двері, що праворуч; Любов попереду вбігає швидко в ротонді і в шапочці; в руках у неї червоний абажур. Вбігаючи, вона шпарко говорить, жвава, весела, очі горять.

Любов

Що ж з того, що дрібниця? Та все-таки виграла, а ви ні з чим вертаєтесь. Все-таки, значить, мене щастя не зрадило!

Орест

От велике щастя – абажур! Я навіть од вас не сподівався…

Любов

(кидає абажур на стіл, починає скидати раптово ротонду, не дивлячись, куди вона впала, потім рукавички і шапочку кидає без ваги на стіл, говорить палким, завзятим тоном)

Ах, ви знов своє: абажур! Та розумійте ж ви, що не тім сила, що виграти ! В лотереї, як і в усякій азартній грі, головне – риск і осягнення мети.

Орест

(сів на крісло)

Але якої мети?

Любов

(ходить раптово по хаті, часом спиняючись)

Кажу ж вам, се все одно. Та навіть і не се, просто самий риск, от що притягає до гри, от що примушує саму себе забувати. (Спиняється перед ним, просто). Тільки млява, боязка людина не любить і боїться риску.

Орест

(похилив голову, потім раптом підняв угору, метнувши очима, схопився з місця)

Правда ваша, правда! Я не про лотерею кажу, вона мене мало пориває; сей риск не захоплює мене. Але інший риск – риск життя, о, то інша річ! Сам я, може, й не піду на риск, не шукатиму його, у мене для сього замало енергії, але коли мене захопить яка стороння стихійна сила, тоді я трачу розум! Знаєте, як часом запливеш ненароком у морі далеко-далеко, чуєш, що хвиля тебе тягне, раптом прокинеться думка: а що, як не стане сили вернутися до берега? Проте пливеш все далі і далі, і так якось страшно і любо тоді! Підлітком я мав звичай, та що казати, я й тепер його не покинув, бігати на пожар і там орудувати укупі з пожарними, лізучи у найбільший вогонь. Роблю я се, ніде правди діти, не тільки з філантропії. Мені миліше тоді ставити на карту своє життя, ніж рятувати чуже. Я сам не знаю, що зо мною робиться, коли я бачу огнище пожежі, се щось стихійне, непереможне. Певне, метелик, летячи на вогонь, почуває те саме.

Любов

(п’є його слова, дивиться на нього радісними очима, немов у нестямі)

Я розумію вас, Оресте. Риск… та що, без нього все життя людське було б нудне, як осінній дощ. Боятись його – значить, боятись життя, в кожній кар’єрі, в славі, в коханні – скрізь риск. Навіть в приязні (глянула якось гостро на Ореста і змішалась) буває риск. Чи ж не риск бути другом такого непевного, химерного створіння, як, наприклад, я?

(Сміється нервовим сміхом.)

Орест

При щирості між людьми, при глибокій і міцній симпатії ніякий риск не страшний!

Любов подає йому руку, він стискає її, потім цілує.

Вихід 2

Ті ж і Милевський.

Милевський

(тихо)

Ого, друзі! (Голосно.) Здорові, Любов Олександрівно! А, і ви тут, Оресте Михайловичу! (Подає їм руку, вони при його вході розступаються.) Я бачив вас на лотереї, а потім ви раптом десь зникли. Ну, та й азартна ж ви, Любов Олександрівно? А що, хоч виграли що-небудь принаймні?

Любов

Аякже, он мій трофей! Що, гарний? Але що ж це я його так кинула без уваги. Треба ще тіточці похвалитись виграним. (Метушиться, щоб заховати збентеженість.) Ну, однак, я так все порозкидала, тіточка мені задасть!

(Бере шапочку і рукавиці, хоче взять ротонду, але Орест підіймає сам і несе ліворуч; Любов з шапочкою, рукавичками і абажуром виходить праворуч.)

Вихід 3

Ті ж без Любові.

Милевський

(дивиться на Ореста, усміхається і хитає головою)

Ох, Оресте Михайловичу, Оресте Михайловичу, стережіться!

Орест

(з прикрістю)

Чого се ви?

Милевський

Дівчина в двадцять п’ять літ найнебезпечніше створіння в світі, може, навіть гірше, ніж та прославлена femme de trente ans.

Орест

(тратить терпеливість)

А се уже против чого? Чи не собі самому ви читаєте мораль! Вам воно якраз такі афоризми тепер потрібні!

Милевський

(сміється, хоч трохи й збентежений)

От думав улучить у саме серце! Помилились, серденько, набій дарма пропав. Щоб ви знали, я й кажу се з власного досвіду, я сей афоризм не так давно експериментально провірив. Але ж мені що? Моє діло просте і залежить тільки від ступеня почуття і деяких подібних причин, тоді як ваше діло далеко складніше, тут потрібна тонка техніка. (Сміється.) Любов Олександрівна…

Орест

(здержано і серйозно)

Слухайте, Сергію Петровичу, я не розумію вашої розмови, а ваш тон ображає мене. Ви, здається, хочете стати якимсь посередником чи опікуном межи мною і Любов’ю Олександрівною. Ні я, ні вона не давали вам сього права.

Милевський

Заспокойтесь, я не маю претензії на роль резонера, се роль нудна і в житті, і на сцені. До того ж, я знаю, що ви лицар «без страху і догани».

Орест

(перебиває прикро)

У всякім разі не такий лицар a la mode, як інші…

Вихід 4

Ті ж і Любов входить і надіває абажур на лампу, він зостається до кінця, через що сцена весь час в червонястому світлі. Орест хутко бере книжку, що лежить на столі розгорнута, і вдає, ніби тільки що її читав.

Любов

Що се ви, панове, тут сваритесь?

Орест

Та так собі, літературне змагання.

Любов

Ви щось читаєте? (Підходить і дивиться.) А, Надсон! Ви, Сергію Петровичу, здається, не признаєте сього поета?

Милевський

Ні, дещо мені подобається, от, наприклад… (бере книжку) та от якраз воно (читає): «Только утро любви хорошо…»

Орест

(перебиває)

Ну, там далі цей вірш зовсім не гарний, не варт і читати. Та й взагалі се не з найкращих, мені тут інші далеко більше подобаються.

(Шукає в книжці.)

Любов

(до Милевського)

А знаєте, Сергію Петровичу, вам червоне світло дуже до лиця, ви навіть до Мефістофеля робитесь подібні!

Милевський

Ах, Любов Олександрівно, завжди у вас компліменти двусічні.

Любов

Так і треба.

Орест

(простягає до Любові книжку)

От мені сі вірші більш до вподоби, я навіть спробував їх перекласти.

Любов

Ви маєте при собі ваш переклад?

Орест

Та… я не дуже з нього загоджений…

Милевський

Скромність є покраса цноти!

Любов

Все-таки цікаво, як воно виходить. Прочитайте, Оресте, коли переклад при вас, я люблю, як ви читаєте вірші.

Орест

Я, може, якось так, напам’ять…

(Трохи задумується, мов пригадуючи, потім проказує.)

Про любов твою, друже, я марив не раз.

І від мрій отих серце так радісно билось,

Та прихильний твій погляд стрічав – і в той час

Так тривожно і сумно на серці робилось.

Я боявся, що порив хвилевий мине

І химерний прихильності сполох погасне,

І лишить сиротою подвійним мене

При тій мрії-мані про щось ясне та щасне.

Наче я що чуже, не питаючи, взяв,

Наче ся несподівана дружняя ласка

Тільки привид, що раптом свінув та й пропав,

Нетривкий, мов луна, неправдивий, мов казка.

І немов ненавмисне спинивсь на мені

Довго так отой погляд блакитний лагідний, –

Се він мариться серцю у хворому сні – з неминучим

Світанням він зникне безслідний…

Так у спеку в пустелі мандрівці трудні

Хоч і бачать оазу – не вірять у тривок:

«Се десь марево млисте в ясній далині

Надить раєм облудним немов на спочинок».

Люба слухає, спустивши очі, часом підводить їх і з тривогою і страхом дивиться на Ореста; в кінці лице її приймає камінний вираз.

Вихід 5

Ті ж і Саня.

Саня

Боже, і тут літературний вечір! От моя доля сьогодні!

Всі вітаються з нею.

Милевський

А ви хіба вже були де на літературному вечорі?

Саня

Ах, була! В гімназії, знаєте, де я вчилась. Так якось вийшло, що не можна було не піти, а там така була нудота! Сі вечори тільки й цікаві для самих учасників. Насилу вирвалась! Після першого відділу сказала, що у мене мігрень… ха-ха-ха!

Любов

Шкода, через сей вечір ти пропустила лотерею-алегрі!

Саня

Ну, об сім я не жалкую!

Орест

Ви не любите лотерей?

Саня

Я люблю тільки таку гру, де я певна, що виграю.

Милевський

Вродлива панночка скрізь може бути певна, що виграє.

Саня

(ніби наївно)

Невже?

Милевський

(прикладає руку до грудей)

Вірте мені!

Саня

Вам? (Махає скільки раз рукою.) Вам я нічого, нічого не вірю!

Любов і Орест відходять трохи набік.

Орест

(тихо до Люби)

Он ваша товаришка не любить риску, не те що ми з вами!

Любов

Ба, у всякого свій шлях!

Встає і подається до дверей праворуч. Милевський і Саня сього не завважають.

Орест

(до Любові)

Куди ви, Любо? Кидаєте гостей?

Любов

Піду, познаходжу увесь прилад до малювання, згадала, що маю роботу; вибачайте, панове!

(Виходить, Орест за нею.)

Вихід 6

Ті ж без Ореста й Любові.

Милевський

(до Сані благаючим тоном)

За що така немилість?

Саня

Та не тільки вам самим; взагалі мужчинам не варто вірити, а вам надто. Вам он навіть любов уявляється в постаті якоїсь балерини.

Милевський

Олександро Вікторівно! Ви жорстокі! Я ж урочисто взяв назад свої слова!

Саня

Ах, та що! От навіть дрібниця, обіцяли ви мені білета добуть на завтра в концерт і навіть того не дотримали, а тепер, я читала, вже спродані усі білети…

Милевський

Не упереджуйте подій, Олександро Вікторівно. Я був у вас, не застав вас дома, – за се я образився б, якби взагалі смів на вас ображатись, – з горя пішов на лотерею, потім, не зустрівши вас і там, з горя забрів сюди.

Саня

Невже тільки з горя?

Милевський

(витягає білета і подає їй)

Чим маю вмилостивити розгніване божество?

Саня

(усміхається, бере білета)

Приймаю вашу паперову жертву, за неї вам належить надгорода! Якої надгороди бажаєте?

Милевський

Дозвольте провести вас на концерт і бути там вашим сусідом!

Саня

Се вже по-лицарськи. Ви, видно, хочете примусити мене змінити думку про вас. Ви ще не осягли мети, але… старайтесь і надалі. А за білета спасибі. (Подає йому руку, той цілує.) А не опізните мене! Глядіть, я не люблю опізнюватись!

Милевський

Олександро Вікторівно! Відколи ви дозволили мені бути вашим cavalier servant, я ще ні разу не схибив своєї служби, отже хіба б сталось щось надзвичайне.

Саня

Наприклад, нагальний візит до которої-небудь «дами серця».

Милевський

Олександро Вікторівно! Ви мене ображаєте! Ви добре знаєте, що у мене тепер одна-єдина дама серця.

Саня

Чи надовго?

Милевський

Назавжди!

Саня

Дозвольте спитати, скільком дамам і скільки раз ви вже казали се?

Милевський

Олександро Вікторівно, се безжалісно, я не жартую! Робіть зо мною, що хочете, тільки…

Саня

(зниженим голосом)

Гаразд, гаразд, тут не місце для таких розмов… (Голосно.) Ах, як я, одначе, запізнилась! А де ж ти, Любочко!

Любов

(за сценою)

Я зараз, вибачай! Я відшукую свої причандалля.

Вихід 7

Ті ж і Любов з Орестом. Любов несе в руках невелике пуделко і стирочку. Орест – гіпсову головку і дошку для малювання.

Любов

(до Ореста)

Поставте, будь ласка, тут; сю рослину можна прийняти.

(Показує на консолю з тропічною рослиною.)

Орест уміщує бюст під рослиною, а дошку ставить тим часом біля стіни.

Отак! (До Сані.) За тим театром та лотереями страх скільки часу змарнувалось; сором перед учителем. (До всіх.) Вибачайте, панове, що сяду при вас до роботи.

Сідає проти бюста на табуретці, що до піаніно, коло неї другий стілець, на ньому вона становить одкрите пуделко, звідки виймає олівця і т. ін. Орест помагає їй врихтуватись, Любов згодом починає малювати.

Милевський

Ах, будьте ласкаві!

Любов дивиться на двері, чутно дзвінок. Орест іде одчиняти, але стрічається з Олімпіадою Іванівною, що входить з лівих дверей.

Вихід 8

Ті ж і Олімпіада Іванівна.

Олімпіада Іванівна

(до Ореста)

Пождіть, пождіть, я сама, а, боже ж мій! я одчиню! (Зауважає Милевського і Саню.) А, добрий вечір, я й не бачу! Та куди ж ви, Оресте, я одчиню! Е, вже одчинено й без нас! Чи се ви, Яків Григорович!

Вихід 9

Ті ж і лікар.

Лікар

(входить в двері справа)

Вже ж не хто, Олімпіадо Іванівно! Добривечір вам! (Вітається з нею.) Добривечір, панове-товариство! (До Люби, що хоче встати йому назустріч.) Не турбуйтесь, сидіть, сидіть, а то «пункта» згубите. Малюйте, панночко мила, се похвально, і для панночки воно теє… показна річ. Усякій панночці слід малювати хоч трошки…

Саня

А що ж, коли хто, як я, не може й лінії вивести?

Лікар

Ну, у вас другий талан, музикальний. Хоч, грішний чоловік, як на мене, то малювати краще: тихенько собі, нікому не заважає. Я, простіть, вашої новітньої музики не розумію: крик, лемент якийсь, стогін, нестотно, як в операційній залі.

Любов

От ми з вами не сходимося в симпатіях; я, власне, найбільше люблю новітню школу!

Лікар

(до Люби)

І погано, дуже погано! От було за наших часів – Верді, Россіні…

Милевський

Ну, сі вже трохи пристарілись.

Лікар

Що ж з того? І ми з вами, Сергію Петровичу, не молодшаєм! Вже й нам, як то кажуть, не до Петра, а до різдва!

Олімпіада Іванівна

Ну, бог з вами, до різдва ще далеко!

Лікар

Та я так, до слова прийшлось. Що казати, таки вже «Gaudeamus igitur» тепер не заспіваємо. А колись співали, ого, ще як! Ще в мене був один товариш, чистий німецький бурш, той, було, як гукне (зводить на голос): «Gaudeamus igitur, juvenes dum sumus!». А що, Олександро Вікторівно, ви часом не граєте сього? Воно й на фортепіано лепсько виходить, а нуте лиш!

Саня

Ні, вибачайте, Якове Григоровичу, не тепер, мені вже додому пора.

Любов

(шпарко)

Е, куди ж ти, Санечко, ще рано, зостанься… я так рада, що ти прийшла…

Саня

(усміхаючись лукаво)

Що я прийшла? Та ми ж так часто бачимось!

Любов

Сьогодні ми всі зібрались, можна було б славно час провести, я сподівалась, що ти згодишся мені пригравати!

Саня

Ні, там уже, певно, мама вернулась і думає, куди се я поділась, та ще й (сміється) з мігренню! Добраніч, Олімпіадо Іванівно. (Прощається з нею і з лікарем, потім подає руку Орестові.) Бувайте здорові. (Одчиняє середні двері.) Ух, як темно, я боятимусь!

Любов

Може б, ви, Оресте, провели Саню?

Орест повагом з видимою неохотою повертається до дверей.

Милевський

Я вас проведу, Олександро Вікторівно, коли позволите!

Саня

Ах, спасибі, та нам з вами, здається, по дорозі; добраніч, панове!

Милевський робить загальний поклін і кидається за Санею помогти їй одягтись. Обоє виходять. Орест зачиняє за ними.

Вихід 10

Ті ж без Сані і Милевського.

Орест сідає біля Люби на тому стільці, де стояло пуделко, тепер він тримає пуделко в руках. Лікар з Олімпіадою Іванівною за столом на протилежному кінці. Обидві пари розмовляють кожна окремо, але одночасно.

Лікар

(вслід)

А як же не по дорозі! Тепер скрізь буде по дорозі!

Олімпіада Іванівна

Нащо ви, Якове Григоровичу, дратуєте Милевського старістю, він сього не любить.

Лікар

Ба, не любить! А нащо сказано: пізнай самого себе! Та се я, не вам кажучи, з заздрощів – бачу, що чоловік от-от ожениться, то я йому навздогін: на тобі, коли так! Така вже наша старокавалерська натура!

Олімпіада Іванівна

А ви почім знаєте, що він от-от ожениться?

Лікар

Вже я таку прикмету маю. Ви зауважили, що він блищить немов насвіжо полакований? А як тільки людина почина вилискуватись, то вже кепська справа!

Орест

Дивно мені, Любо, як такі по всьому різні люди, як ви з Олександрою Вікторівною, можуть товаришувати. Як воно у вас вийшло?

Любов

Та я не можу сказати, щоб вона була мені дуже близька. Сю ілюзію робить більше звичай говорити на «ти», затриманий з дитячих літ.

Орест

(нахиляється до неї трохи)

Любо, чому б не встановити між нами сей звичай? Адже ж ми з вами ближчі друзі, ніж ви з Олександрою Вікторівною?

Любов

Се дитячий звичай, а ми з вами вже не діти. (Встає і відходить до вікна.) Ах, я й забула, що треба віднести Галі її концерт, вона просила конче сьогодні віддати їй. Піду лиш, воно ще не пізно. Ви мені вибачайте!

Орест

Ви мені позволите провести вас?

Любов

Не турбуйтесь, я не боюсь сама йти.

Орест

Ні, все-таки вже пізно, як же ж так самій?

Любов

(не відповідає йому. До тітки)

Тіточко, я піду на хвилинку до Галі; я хутко вернусь!

(Виходить в праві двері. Орест за нею.)

Вихід 11

Олімпіада Іванівна і лікар.

Лікар

Як вам здається, Олімпіадо Іванівно, чи не почина вже і Орест Михайлович вилискуватись?

Олімпіада Іванівна

З якої ж би причини?

Лікар

Та я не знаю. Мені здається, що се вже Любов Олександрівна могла б нам краще роз’яснити. Врешті, тепер, по-модному, ніяких роз’яснень родичам не полатається, тільки в один прекрасний день прийде панночка і скаже: «Подивіться, тіточко, чи гарно на мені шлюбна сукня лежить? Мені се треба знати, бо завтра моє вінчання».

Олімпіада Іванівна

(усміхається)

Так, се на Любу похоже… Та тільки я думаю, що сього прекрасного дня ніколи не буде. Може, я й справді сих новітніх звичаїв не розумію, тільки я ніяк не збагну, що собі моя Люба думає. Воно, звісно, нехай би вона собі як хоче жила, та я он не можу дивитись, як її здоров’я руйнується. Я завжди казала, що ті книжки її до добра не доведуть. Якось у неї все разом: книжки, романси, гулянки, залицяння, приязнь… нічого не розберу!..

Лікар

Та, вибачайте, і я щось нічого не можу розібрати. Романси, гулянки? Що ж тут лихого?

Олімпіада Іванівна

Ах, якби тільки се! А то разом з тим мені казала: «Якби я була релігіозна, я пішла б в монастир, а то для таких, як я, навіть монастирів нема». Про монастирі говорить, а сама… Ну, та що там, перед вами я можу говорити щиро, ви все одно що родич. Се ж не тільки я, а й чужі люди бачать, що Орест мов прив’язаний до нашого дому. Вона все з ним «друже мій, друже мій», а тим часом тепер чогось почала одбивати його від себе, а сама сохне, блідне, не спить по ночах.

Лікар

Єсть чого журитись, Олімпіадо Іванівно! Хто не бував молодим? Молодість без драматургії не може!

Олімпіада Іванівна

Не тішить мене така драматургія. (Хитає головою; понижа голос.) Тут ще, знаєте, біда – вона про матір думає! Вчора питала, скільки літ було матері, як та заслабла? Все читає книжки! Он вчора купила оту товсту! (Показує на скляну шафу.) Виписки з неї робить. А коли я почну за те свариться, вона каже: «Якби люди більш таких книжок читали, менше б було на світі злочинства». Як я казала одразу братові: «Дай мені Любу, я її завезу так, щоб вона і не чула про матір». Не послухав, а тепер бог зна що з того буде. Занапастить дівчина свою долю ні за що, просто жаль дивитись на неї.

(Притуляє хустку до очей.)

Лікар

Та не журіться, Олімпіадо Іванівно, побачите, що все гаразд буде.

Олімпіада Іванівна

Та звідки має бути гаразд? Хоч би ви поговорили я нею! Ви чоловік учений, а я що ж! Мене вона й слухати не хоче: «Вам, каже, хочеться пристроїти мене скоріш!» – а що ж тут лихого, якби й так? Всякий своєму рідному добра бажає.

Лікар

Я й сам уже про те думав. Правда, до нашої панночки не легко приступитись. Та я теж не в тім’я битий, либонь, і ми в свій час книжки читали, та ще такі, про які панночкам і не снилось. Ex, панночки, панночки! Бідовий народ! Прочитає останнє слово науки і думає, що вже всю мудрість глинула. По-моєму, чим менше панночка книжок читає, тим краще, їй же богу!

Олімпіада Іванівна

(слухала його неуважно)

Так ви поговорите з нею?

Лікар

Та вже ж, та вже ж, побачимо, чий чорт старший…

Олімпіада Іванівна

Знаєте, Якове Григоровичу, як дивлюсь я на оті книжки, то, здається, так би їх і шпурнула в піч!

Лікар

А знаєте, Олімпіадо Іванівно, як дивлюсь я на оті книжки, то, здається, вони і без нас у піч полетять, а на їх місце стане тоненький збірник творів Ореста Михайловича Груїча. Ex, то, знаєте, теперішні паничі плохі, а за наших часів така панночка не гуляла б на волі до двадцять п’ятого року. Та й то, я думаю, що Любові Олександрівні не прийдеться слухати моєї лекції.

Олімпіада Іванівна

Чому так?

Лікар

Тому, що їй в церкві іншу прочитають: «А жена да убоится своего мужа». Найкраща наука для жінки, далебі!

Олімпіада Іванівна хитає головою.

Лікар

Ну, Олімпіадо Іванівно, так не можна: «Отчаяние есть смертный грех». Я вам скажу, що Орест Михайлович і Любов Олександрівна недарма вкупі глиняних болванів так пильно малюють; я в сих речах ніколи не помиляюсь. Е! ви щось такі суворі! Я собі втікаю. (Встає.) Бувайте здорові!

Олімпіада Іванівна

Ні, куди ж ви? От зараз і Любочка прийде!

Лікар

Тільки Любочці й розмови, що з старим лікарем! Олімпіадо Іванівно, я люблю бути першою, а не третьою особою! (Сміється.) Моліться богу та лягайте спать, і все гаразд буде!

(Подає руку.)

Олімпіада Іванівна

Добраніч. Тільки ви й розважаєте мене.

Лікар виходить.

Вихід 12

Олімпіада Іванівна сама; порядкує, закриває піаніно, складає ноти, гасить світло біля гіпсової голови, потім хоче взяти її, але лишає, промовивши: «Цур тобі, чиста мара!» – і виносить в другу хату дошку з малюнком і скриньку з олівцями, а потім виходить з другої хати з розрахунковою книжкою в руках, сідає в крісло біля великого стола, де горить лампа з червоний абажуром.

Олімпіада Іванівна

Ну, порахую (пише): свічки – 25 к., сірники – 5 к., цукор – 60 к., марка Любочці – 7 к. (Говорить далі невиразно слова, цифри трохи виразніше; по голосу чутно, що її сон клонить.) …12 …15 …8. Що там ще? (Задумується, сонно кивнувши головою, спиняється, далі знов. Трохи голосніше.) Кава – 45 і цикорію – 6. Ну, тепер порахуємо: 25 та 5 – 30, та 66 – 90, та 7 – 97, та 12, та 12… (Знов замовкла, кивнувши сонно головою вперед, і прокинулась.) Що це я? 97 та 12, то буде руб… так, руб та 9 коп., руб і 9 та 15… 15… ото втомилась я, та 16, та 19…

Одкидає голову на спинку крісла і засипає. Згодом чутно, як тричі дзвонять, далі згодом входять.

Вихід 13

Любов і Орест вертаються. Олімпіада Іванівна спить у кріслі.

Любов

Чого ми так хутко вернулись?

Орест

Мені здавалось, що вам холодно, у вас аж руки тремтять.

Любов

То не від холоду… А втім, не знаю, може. (Завважає Олімпіаду Іванівну.) А, тіточка спить?

(Підходить, дивиться на неї.)

Олімпіада Іванівна

(прокидається)

Га, що тут? Ах, се ти, Любочко? Ну, як се я заснула?

Любов

Ідіть, тіточко, та ляжте як слід, я тут сама зачиню за Орестом.

Олімпіада Іванівна

Добре, я іду. Добраніч, голубочко. (Цілує її.) Та не сидіть довго, бо знаєш, тобі шкодить.

Любов

Знаю, знаю, добраніч !

Олімпіада Іванівна

(відходячи)

Та не забудь же зачинити двері!

Любов

Гаразд, гаразд.

Олімпіада Іванівна виходить.

Вихід 14

Любов і Орест.

Любов

Добраніч.

(Подає руку.)

Орест

Ви проганяєте мене? Але ж я не можу так піти. Мені треба поговорити з вами про те, що точить мене увесь сей вечір. Тепер, як ми з вами йшли туди й назад, ви до мене й десяти слів не промовили… Любо, перше між нами не було так.

Любов

Багато такого, що перше було, тепер мусить бути зовсім, зовсім інакше…

Орест

Любо, як ви се сказали? Нащо ви се говорите?

Пауза.

Ви якось чудно поводитесь зі мною останнього часу. Ви немов умисне втікаєте від мене; як тільки я прийду, ви зараз знаходите діло на місті або посилаєте по Олександру Вікторівну, щоб грати в чотири руки. І сьогодні ви недарма так гаряче просили її зостатись. Часом я цілий день стараюсь почути од вас хоч одно ласкаве слово, жду того слова, як старець милостині, і часто даремне… Сьогодні оце ввечері, здавалося мені, ви повернулись до давнього дружнього тону, а тепер знов…

Люба сидить, спустивши очі, мовчазна, нерухома.

Що з вами? Ви мовчазні? Ви навіть дивитись на мене не хочете? Чи я маю йти собі геть від вас?

Любов

(глухим голосом, повагом)

Як уважаєте!

Орест

Любо, се для мене просто…

(Поривається до неї, але спиняється, одвертає лице і одступає.)

Любов

(раптово встала, схопила його за руку обома руками)

Оресте, простіть! Я не знаю… Мені вас так шкода, так жаль!..

(Пускає його руку, падає на коліна, припадає до крісла й ридає.)

Орест

(кидається до неї)

Люба! моя Люба, моя дорога! Чого ти? Що з тобою?

Любов

(встає, говорить між риданням)

Не зовіть мене своєю; я не хочу бути вашим злим духом, вампіром.

Орест

Доле моя, що ти кажеш? Не злим духом, не вампіром будеш ти, а будеш моєю зорею, моїм коханням !

Любов

(закриває лице руками, немов від жаху)

Ох, нащо се слово? Тепер все пропало! Я так хтіла бути вашим другом, вірте мені, більш ніким я не хочу, не можу і не повинна бути… (Знов ридає.) Тепер і се пропало.

Орест

(докірливо)

Любо, сором, сором не мати одваги перед своєю власною душею. Де ж твої горді речі? Пам’ятаєш, як ти казала, що будеш завжди вільна й одважна? Чи се та одвага? Чи вона в тім, щоб топтати своє серце, губити своє і чуже щастя? Сумна ж твоя одвага!..

Любов

Мені страшно за тебе, тільки за тебе! Чи стане у нас сили для такого непевного кохання? Що, коли наша блакитна квітка – мрія? Скільки горя, скільки муки тоді?

Орест

Чого жахатись мого слова? Я кохатиму тебе так, як ти того схочеш. Наше кохання буде чисте, як та чарівна троянда. Ти можеш мені одібрати моє життя, моє світло, але мого кохання не можеш одібрати, його вже ніхто не вирве з мого серця, навіть ти. Пізно вже рятувати мене, та й не хочу я такого рятунку.

Любов стоїть мовчки, опустивши голову і руки.

Орест

(підходить до неї ближче)

Любо, що ти казала: тільки млява і полохлива людина не любить і боїться риску?

Любов

(пройшла по хаті разів зо два, з раптовими жестами, далі спинилась біля консолі проти Ореста)

Оресте, ти дорікав мені, що в мене бракує одваги, що я боюсь сама собі сказати правду в вічі… я тепер нічого не боюсь, нічого… Слухай! Я люблю тебе, давно люблю, над життя, над щастя, над усе на світі. Люби мене, я щастя хочу!

Орест

Люба, кохана!

(Обійма її.)

Любов

(цілує його, мов у нестямі, потім одхиляється і дивиться йому проникливо в вічі)

Ти не пожалкуєш об сім? Ти не будеш мені дорікати, не злякаєшся мене? Будеш любити мене завжди, завжди?

Орест

(не слухає її слів, палко цілує)

Нащо слова, нащо присяги? Не треба їх! Я тебе люблю і більш нічого не знаю!

Завіса

Примітки

Надсон Семен Якович (1862 – 1887) – російський поет.

«Только утро любви хорошо…» – Вірш С.Я.Надсона.

«Про любов твою, друже, я марив не раз…» – Вірш С. Я. Надсона в перекладі Лесі Українки. Зберігся чорновий автограф перекладу (ІЛІШ, ф. 2, № 892) без назви, підпису і дати. У 12-томному видання творів Лесі Українки цей вірш надруковано двічі : у т. 2 як самостійний переклад (це, на мій погляд, неправильно) і в т. 3 – у складі «Блакитної троянди», на його властивому місці. В моєму перевиданні він уміщується тільки в контексті п’єси.

Попередній розділ | Зміст | Наступний розділ