Народні пісні до танцю в записах Лесі Українки
Тетяна Данилюк-Терещук
Діяльність Лесі Українки на ниві української фольклористики доволі відома [14]. Письменниця була добрим знавцем та носієм традиційної культури народу. Про це свідчать її власні фольклорні записи, тексти пісень та мелодій до них, записані з голосу Лесі Українки М. Лисенком і К. Квіткою, спільна робота подружжя Квіток і Ф. Колесси у справі збереження українських народних дум.
Немислима поза фольклорним контекстом і творчість Лесі Українки. Пісні, балади, думи, казки, прислів’я, почуті „від люду свого рідного” [11, 1] стали невід’ємним складником її поезії, прози, драматургії, епістолярію. В одному з листів письменниця зізнавалася, що має „щастя до етнографії” [15, 123], складовими частинами якого, безперечно, були наполеглива праця вдумливого дослідника, орієнтування на кращі для свого часу фольклористичні студії, вироблення власного наукового методу записування і подачі джерельного матеріалу.
Першим помітним результатом її етнографічних пошуків стала збірка „Купала на Волині”, що з’явилася друком в журналі „Житє і слово” 1894 року. За оцінкою І. Франка, Леся Українка уклала „, зібраних в одній околиці” [18, 473 – 474]. Цікаво й інше: підсумовуючи свою роботу у справі записування текстів купальських пісень, Лариса Косач наголошувала, що „се матеріал настільки цікавий, що варто б їх науково обробити” [14, 29]. На її думку, основні напрями такого дослідження включають: 1) фіксацію мелодії („записати пісню без мотиву – значить зробити тільки половину справи”); 2) записування текстів від безпосередніх носіїв фольклору („записувала я голоси пісень від селянок”); 3) збереження говіркових особливостей регіону („при записуванні пісень і мотивів я хотіла наблизитись як можна більше до фонографічної достойності, щоб удати якнайвірніше всі найдрібніші одміни вимови і всі модуляції мотиву, бо уважаю се ідеалом усякого збирача усних народних матеріалів” [14, 29]. Як бачимо, вже в першій оприлюдненій фольклористичній праці Леся Українка чітко сформулювала власну концепцію фіксації та подачі уснопоетичних зразків.
Про подальші її пошуки і постійний інтерес до народної творчості свідчать: „Колодяжненські пісні з рукописного зошита в записах Лесі Українки та Ольги Косач”; матеріали 1901 року з карпатських сіл Довгополе та Буркут; видання, підготовлені Лесею Українкою і Климентом Квіткою („Збірник українських пісень з нотами. Гармонізація Б. Яновського” (1902), „Дитячі гри, пісні й казки з Ковельщини, Луччини, Звягельщини на Волині. Зібрала Л. Косач. Голос записав К. Квітка” (1903), „Народні мелодії. З голосу Лесі Українки списав і упорядив Климент Квітка. Ч. І – II (1917 – 1918)”; „Збірка народних пісень в хоровому розкладі, пристосованих для учнів молодшого і підстаршого віку у школах народних”, упорядкована М. Лисенком у 1908 р., що містила 6 веснянок, які, найімовірніше, „записані з співу Лесі Українки” [6, 253]; збірка „Народні пісні до танцю (із нотами) з голосу Івана Франка та Лариси Косач – списав К. Квітка”, опублікована Ф. Колессою в 1946 р. у Львові.
У цій статті спробуємо простежити хронологію записування та історію публікації Лесею Українкою та Климентом Квіткою народних пісень до танцю.
Вперше про приспівки до танцю Леся Українка згадує в листі до М. Драгоманова від 2 січня 1892 р. з Колодяжного: „…Третя коротенька пісня співається до танцю, таких пісень в нашій стороні дуже багато, певне, не менше, ніж в Галичині коломийок” [15, 124]. Ці зауваги вказують, що Леся Українка вже мала чималий запас фактажу. Справжнім підтвердженням сказаного стали записи колодяженських пісень Лесі Українки та Ольги Косач. Рукописний збірник, що зберігається у Волинському краєзнавчому музеї, містить 156 пісенних текстів, 112 з них – записи Лесі Українки [Вперше записи Лесі Українки, вміщені у Колодяженському збірнику, були опубліковані в книзі: Народні пісні в записах Лесі Українки та з її співу / Упоряд. і приміт. О. І. Дея та С. Й. Грици.– К.: Музична Україна.– 1971.– 434 с.]. Упорядковані матеріали пронумеровані, згруповані за жанрово-тематичним принципом, а в окрему групу, всього 47 текстів, винесено коротенькі пісні, що співаються до танцю. Очевидно, що „Колодяженські пісні з рукописного зошита” стали точкою відліку в історії записування та дослідження Лесею Українкою волинських пісень до танцю.
Вдруге окреслена тема з’являється в листуванні Лесі Українки та Івана Франка. 28 листопада 1904 року з Тифліса письменниця повідомляє про задум
«видати маленький збірничок танцюристих пісень народних (бачте, як розвеселилась?) для народу ж. Мають туди увійти переважно волинські пісні, до яких мелодії я попросила записати п. Квітку, а се ще хочу просити Вас дозволити мені взяти до мого збірничка і ті 5 пісень до танцю, що колись, у Буркуті, записав від Вас п. Квітка. Мелодії у нього є і початкові слова (чи, властиве, окремі куплети). Але якщо дозволите мені умістити сей матеріал, то, може, будете ласкаві прислати по кілька (хоч 2-3) куплетів на кожну мелодію… Ваші пісні починаються так: 1) „Ой на горі льон поламався, а до мене дяк женихався”; 2) „Ой чи не ти то гребелькою йшла, ой чи не ти то хусточку знайшла”; 3) „На воді човен вихитується”; 4) „Ой на городі біла глина, ой-ой”; 5) „Сабадашка”» [15, 122–123].
Така доволі розлога цитата не лише інформує про видавничі плани Лесі Українки, а й певною мірою висвітлює коло фольклористичних зацікавлень К. Квітки та І. Франка. Відомо, що впродовж 1–5 серпня 1901 року К. Квітка записав від І. Франка 32 народні пісні та мелодії до танців [За спогадами В. Сімовича, К. Квітка записував мелодії „легким способом (числами)” (див.: Сімович В. Леся Українка на Буковині (Спомин) // Спогади про Лесю Українку.– К.: Дніпро, 1971.– С. 203.], які згодом, у 1922 р., опублікував у збірнику „Українські народні мелодії” під № 502–532 [4]. Лист письменниці задокументовує факт фіксації гуцульського фольклору, а якщо врахувати її давні міркування з приводу галичан, які „не записують мотивів своїх коломийок” [15, 123], то можемо припустити, що в карпатському товаристві І. Франка і В. Гнатюка проблема фіксації не тільки фольклорних текстів, а й мелодій до них була порушена саме Лесею Українкою.
Влітку 1901 року вона не лише власноруч зробила записи в селах Довгополе та Буркут, а й познайомила друзів-галичан з піснями свого рідного волинського краю. Спогади про ці події залишив В. Сімович:
«Зі свого боку Леся Українка співала поліських та інших українських у нас не знаних пісень, і Міцик (Харжевський) навчив нас із її голосу такої пісні:
Ой не шуми буйним листом,
Зелений катране,
Тяжко-важко на серденьку,
Як вечір настане…
Він розповів нам про майстерну гру на фортепіано Квітки та про той не знаний нам тоді незвичайно гарний спосіб виконувати народні пісні („з усіма викрутасами”, як ми казали), як це вміла Леся Українка» [12, 203].
В історії української фольклористики подорож Л. Косач і К. Квітки на Буковину пам’ятна ще одним фактом. Спільно зібраний ними фактаж склав основу збірника, що мав вийти шістьма випусками по 10 пісень. У 1902 р. з’явилася друком перша добірка, упорядкована К. Квіткою, – „Збірник українських пісень з нотами. Гармонізація Б. Яновського” (К., 1902). З-поміж опублікованих текстів – „Шумильце” від І. Франка та „Ой на горі пшениченька” від Лесі Українки. Згодом К. Квітка зауважував, що надрукована під № 6 пісня „Ой на горі пшениченька” „належала до найбільш улюблених Лесею Українкою…, і виявилась першою опублікованою піснею з репертуару” письменниці [5, 429]. У 1902 р. справа з виданням народних пісень завершилася появою лише одного випуску, проте з цього невеличкого збірника розпочалася публікація, а отже введення в науковий обіг текстів народних пісень із голосу Лесі Українки. Через 20 років після появи „Збірника українських пісень з нотами” К. Квітка в листах до Ф. Колесси обґрунтував свою точку зору на записи народних пісень і мелодій від І. Франка та Л. Косач, наголошуючи, що
„для науки, все-таки, краще, що, наприклад, збереглися старі назви Дніпрових порогів, хоч в неточній транскрипції грецькій, ніж якби вони не збереглися зовсім. А зміни, які можуть внести інтелігенти, без порівняння менші, ніж ті, що могли внести греки в фонетику. Розуміється, я був обережний і перебірливий на інтелігентів…” [8, 325].
Наступним проектом Лесі Українки та К. Квітки стало видання „Дитячі гри, пісні й казки. З Ковельщини, Луччини та Звягельщини на Волині. Зібрала Л. Косач. Голос записав К. Квітка”, що з’явилося в 1903 р. у Києві. В передмові упорядниця наголошувала, що всі подані матеріали
„зібрані серед народу на Волині, в Звягельському, Луцькому та Ковельському повітах; при записуванні задержана вимова, властива кожному з повітів…, а матеріали з Ковельщини мені трапилось не раз перевірити на місці пізніше… Вважаю собі за повинність застерегти, що всі мелодії, уміщені в сій збірці, д. Квітка записав з мого голосу. Отже, приймаю відповідальність виключно на себе. Все, сказане тут про текст, відноситься в рівній мірі і до мелодій” [14, 99].
Окрім зазначеного Ларисою Косач, доцільно звернути увагу на інші факти, що свідчать про науковий характер справи. По-перше, вибір укладачів скерований на найменш вивчений та зібраний на той час пласт духовного життя народу – дитячий фольклор; по-друге, об’єднавши в одній збірці різні за жанровими особливостями тексти (ігри, забавлянки, мирилки, лічилки, казки, танцювальну пісню), дослідники проілюстрували специфіку дитячого фольклору – поєднання словесного матеріалу з елементами гри, руху і музики; по-третє, до поданого фактажу зроблено детальні примітки та дібрано варіанти з авторитетних збірників Чубинського, Лисенка, Милорадовича, Кольберга, Іванова, Грінченка, Драгоманова, Куліша, Манжури та ін. Розуміючи, що для науки реальну вагу має лише опублікований матеріал, Леся Українка сподівалася, що „може, так споруджена, збірка ся і не задовольнить всіх вимог сучасної етнографії, та коли вона заохотить інших зробити щось ліпше, то праця, покладена на неї, не буде пропаща” [14, 99].
Усе сказане вище переконує, що Л. Косач і К. Квітка стали упорядниками першої збірки дитячого фольклору з Волині.
Ще одним підтвердженням того, що зацікавлення народною творчістю „коханого волинського краю” не було для Лесі Українки випадковим, а мало певну дослідницьку систему, є вже цитований нами лист до І. Франка, в якому чітко окреслено мету – видати збірник „танцюристих” волинських пісень. У 1904 р. Леся Українка та К. Квітка розпочали роботу над третім спільним проектом з робочою назвою „Пісні до танцю”. Підготовлена до друку збірка була передана М. Ф. Комарову в Одесу. Проте там її видання забарилося, і в грудні 1907 р. Леся Українка просить повернути їй рукопис:
«Пришліть, будьте ласкаві, нам ті „Пісні до танцю”, що колись Клим лишив у Вас для проектованого видання в Одесі. Тепер він змінив свій замір видавати сі пісні окремо, а хоче прилучити їх до більшого збірника, куди увійдуть всі пісні, які він записав від мене. Хто буде видавцем сього збірника – може, котре з наших товариств, поки що невідомо, але ми тепер дуже зайняті ним, щоб викінчити, поки ми обоє маємо на се час, тож і будемо Вам дуже вдячні, коли Ви надішлете нам тепер і ту збірочку» [16, 220].
„Більший збірником”, а отже найповнішим документом музично-фольклористичної діяльності письменниці є „Народні мелодії. З голосу Лесі Українки списав і упорядив Климент Квітка” (К., 1917–1918). До видання увійшло 225 пісень, систематизованих за розділами: 1) „Веснянки, весняні гри і танки”; 2) „На Купала”; 3) „Пісні жниварські”; 4) „Колядки”; 5) „Щедрівки”; 6) „Різдвяна гра”; 7) „На Колодку”; 8) „Весільні”; 9) „На хрестини”; 10) „Пісні історичні, козацькі, рекрутські”; 11) „Балади”; 12) „Пісні ліричні і побутові”; 13) „Пісні жартовні”; 14) „Пісні до танцю”; 15) „Колискові”; 16) „Дитячі пісні”; 17) „Мелодії до казок”.
Імовірно, К. Квітка, групуючи матеріали, об’єднав деякі тексти за тематичною спорідненістю, бо, скажімо, у розділі „Пісні до танцю” кількісно нараховуємо 50 текстів, а у змісті зазначено лише 29, стільки ж і мелодій.
Доля рукопису збірки „танцюристих пісень”, підготовлених Лесею Українкою в 1904 році, довгий час була не відома дослідникам фольклористичної спадщини письменниці. З цього приводу в 1938 році у статті „Народна пісня в житті та творчості Лесі Українки” М. Деркач пише: „Про цей збірник не маємо дальших вісток. Він, мабуть, і не появився друком” [1, 56].
„Habent sua fata libelli”. Ця стародавня мудрість видається ілюстрацією до історії друку „Пісень до танцю” Лесі Українки. Підготовлена 1904 року збірка „Народні пісні до танцю (із нотами) з голосу Івана Франка та Лариси Косач – списав К. Квітка” лише 1946 року побачила світ у збірнику „Леся Українка. До 75-річчя з дня народження”. Її публікує відомий музикознавець Ф. Колесса. У передмові вчений пояснює, що
„цей збірничок зберігається в рукописному відділі бібліотеки АН УРСР у Львові серед рукописів Лесі Українки, які передала бібліотеці б. Наукового товариства ім. Шевченка сестра письменниці – Олена Косач-Кривинюк, виїжджаючи в 1913 р. до Праги. На цей рукопис звернула мою увагу др. Марія Д. Деркач, як на дуже цінний матеріал, який запропонувала видати у зв’язку з 75-річним ювілеєм з дня народження Лесі Українки… Додержуємося порядку пісень, визначеного самою Лесею Українкою при кінці збірки, і її ж правопису” [8, 15].
Деякі зазначені дослідником факти потребують уточнення. Насамперед, не Олена, а Ольга Косач-Кривинюк, і не 1913-го, а 1943 р. Саме впродовж 1943–1944 рр. сестра Лесі Українки Ольга Косач-Кривинюк передає на зберігання до бібліотеки Наукового товариства імені Т. Шевченка у Львові рукописи і родинні реліквії письменниці. Її помічницею у цій справі стає М. Д. Фуртак-Деркач, яка через багато років по тому, в листі до А. Костенка напише: «Не знаю, чи пожалувала вона (О. Косач-Кривинюк.– Т. Д.) коли, що оставила архів у Львові, але я її в цьому переконала, що архів не повинен їхати „за границю”, і вона, крім фотографій, все залишила» [10, 19].
Переконані, що і Ф. Колесса, і М. Деркач знали справжні імена та дати: очевидно, не обійшлося без політики. Важливо, що зауваги вченого встановлюють не лише факт зберігання рукопису „Пісень до танцю” Лесі Українки в архіві її сестри, а й фіксують для наступних поколінь дослідників ім’я справжньої берегині автографів письменниці – Марії Дем’янівни Фуртак-Деркач. Оприлюднений цілісний текст „Народних пісень до танцю (із нотами) з голосу Івана Франка та Лариси Косач – списав К. Квітка” представляє розмаїті зразки волинського і галицького фольклору. До збірника увійшло 54 тексти, з яких чотири („На городі біла глина…”, „Ой на горі лен поламався…”, „На воді човен вихитується…”, „Сабадашка”) записані від І. Франка, решта – „з села Колодяжного (коло Ковеля, на Волині), списані з голосу Лариси Косач (Л. У.)” [11, 19]. Упорядники, Леся Українка і К. Квітка, спробували систематизувати матеріал, розподіливши його на дві групи: 1) пісні, що підходять під одну мелодію і мають коломийковий розмір (4+4+6); 2) козачки, або шумки, що визначаються віршованим розміром (4+4) на зміну (4+3). До деяких текстів подано коментарі, як-от: „…Всі пісні від № 8 до № 17 можна співати однаково, або на той голос, що „Коло гаю походжаю”, або на той голос, що „Ой рикнула коровиця”, або на той, що „Чиї пчоли по діброві” [11, 21]. Окрім рекомендацій щодо виконання пісень, додаються 32 мелодії та літературні відповідники до невеликої кількості діалектних слів (бардзо – дуже, шудратий – кучерявий, ґали – ноги, вісінь – осінь і т. ін.).
Коли порівняти записи пісень до танцю з рукописного зошита Лесі Українки та Ольги Косач, публікацію „Народних пісень. З голосу Лесі Українки” К. Квітки та збірку „Народні пісні до танцю (із нотами)”, оприлюднену Ф. Колессою, то можна виразно побачити, що дві останні фактично однакові, з незначними варіативними відмінностями деяких текстів та різницею у їх нумерації, а от рукописна збірка зберегла інші тексти: 1) „Ой, грай, музиченько”; 2) „Нащо мені музики”; 3) „Ой грай, коли граєш”; 4) „Дивилася кроз стіну”; 5) „Ой з-за гори вискочила”; 6) „Посилала мене мати”; 7) „Ой ти, гарний Семене”; 8) „Ой горе, моя мати”; 9) „Ой хоць мене, мамцю бий”; 10) „А я хату мету”; 11) „Ой мати, зотни шию”; 12) „Ой мамуню моя рідна”; 13) „Точу горох, ще й точиться”; 14) „Ой не ходи, куди я ходжу”; 15) „Ой танець – не робота”; 16) „Ой сама я сама”; 17) „Ой казали люди”; 18) „Чи бачиш ти, чоловіче”; 19) „Козаченку Мельку”; 20) „На татарській горі – там татарочки”; 21) „На татарській горі кури кудкудачуть”; 22) „Ку-ку-ріку, півнику, на току”; 23) „Чи я тобі не казала”; 24) „Ой наш ячмінь зеленейкий”; 25) „На бережку ножки мила”; 26) „Паничику, паничику”; 27) „Коли любиш, люби дуже”; 28) „Ой тупну я непомалу”; 29) „Ой вийду я з-за гори – там телята заревли”; 30) „Ой вийду я з-за гори – там телята пасуться”; 31) „Чи бачиш ти, Наталко”; 32) „Сороки, ворони”; 33) „У Павлуся чорні штани”; 34) „Ой то мені догодило”; 35) „Чи ти бачив, чи ти чув”; 36) „Катерина винна”; 37) „Ой шуміла ліщинойка”; 38) „Ой на горі, на горі”; 39) „А вже в мене ребер нема”; 40) „Ой ти, тату, рубай дрова” [9, 69–77]. Такий перелік кількісно доповнює доробок Лесі Українки у справі записування танцювальних пісень, отже, можемо говорити про 90 текстів і мелодій до них лише з Колодяжного. А разом з весільними та купальськими приспівками до танцю їх число в запису Лесі Українки наближається до 160 одиниць.
Хоча Лариса Косач не залишила жодних теоретичних міркувань щодо характеристики цього жанрового різновиду народного мелосу, проте її матеріали переконують про певний критерій добору текстів. Помітно, що до „танцюристих” вона відносила короткі, жартівливі приспівки до танцю, що генетично пов’язані з родинно-обрядовою поезією. Виконувалися вони здебільшого на масових гуляннях, весіллях, найчастіше у супроводі скрипки, решета, бубна.
На особливу увагу в цьому контексті заслуговує творчість письменниці. Уважне прочитання „Одинака” (1894), „Приязні (оповідання з життя Волинського Полісся)” (1905), „Боярині” (1910) дозволяє аж до окремих подробиць актуалізувати тексти і мелодії „танцюристих волинських пісень”. Їх використання засвідчує мистецькі форми спілкування автора з фольклором. Наприклад, в оповіданні „Одинак”, пісня поглиблює драматизм ситуації, в якій опинився головний герой – Корній Удовин. Рекрутські пісні та приспівки до танцю служать вступом до його роздумів про власне минуле й майбутнє. До того ж, письменниця відображає найрізноманітніші сфери народного життя, мораль і звичаї поліського села. Показовою є сцена „гуляння у корчмі на музиках”, адже тут звучить приспівка, проілюстрована описом парубочого танцю: «Відтанцювавши „крутяха” з дівками, хлопці почали сами без дівок „Коло гаю походжаю”: тихо, повагом проходжувались вони по двоє, похитуючись в лад пісні, і співали:
Коло гаю походжаю, в гаю не буваю,
А я свою дівчинойку по голосу знаю.
Дівчата стояли, дивилися, інші пересміхувались, інші стояли смутні. Були й такі, що сами зачіпали хлопців жартами та приспівували їм:
Погоріли болота, зосталися купи,
Женітеся, парубойки, аби не рекрути.
Ся пісня не сподобалася парубкам, вони покинули „походжати” і почали брати дівок до „крутяха”» [7, 120].
Примітно, що в рукописному зошиті колодяженських пісень Лесі Українки і Ольги Косач під № 29 і № 43 зустрічаємо фольклорні відповідники до пісень, згаданих в оповіданні „Одинак”:
№ 29 Коло гаю походжаю,
В гаю не буваю,
А я свою дівчинойку
По голосу знаю.
Ой як вона заговорить,
Як у дзвін задзвонить,
Ой як вона заспіває,
Село розлягає,
Ой як вона засміється,
Душа радується [9, 73].
№ 43 Погоріли болота,
Зосталися купи,
Женітеся, парубойки,
Аби не рекрути.
Женітеся, парубойки,
Слава богу буде,
Беріть сестри за жінки,
Густіша кров буде. [9, 76].
Значно ширша картина народного гуляння представлена письменницею в оповіданні „Приязнь”. Життя селян з Волинського Полісся відображене авторкою у побутових деталях, говіркових особливостях, традиціях, зрештою, і в зафіксованих назвах народних танців („Крутяха”, „Козак”, „Чумак”, „Валець”, „Гречка”, „Краков’як”) і в заувагах, що селянські танці супроводжувала скрипка і решето, а в панів – інша музика:
«Поки люди „йшли козака”, поки поважно, по троє против одного, водили „чумака”, Дарки не було видко. Вона трохи потопталася в „вальці” та й знов відстала. Але раптом музика врізала „гречки”; увесь попередній ряд людей, найближчий до круга, захвилював колом, побравшися за руки, і зараз посеред кола замайоріла Дарчина голова, кружачи в парі то з парубоцькою шапкою, то з дівоцькою хусткою. Коло важко притупувало в лад музиці, раз по раз чоловічі голоси, розбиваючи жіночий дрібний спів на рівні частки, вигукували „сам п’ю, сам гуляю…”, але кінець тої приспівки губився в швидкому диханні гурту, в тупанні кількох десятків ніг та в несамовитому гуркоті решітки. Коло розкривалось, випускало одних людей, приймало других і знов оберталось живим колесом; пари єднались, розлучались, двоїлись, число їх росло в очах, вони кружляли і в колі, і поза колом, танець викочувався геть за ворота клуні і викидав деякі пари на двір, на вільне місце, і там вони літали, як буйні поли, що відбились на простір з тісного рою. Танець докотився до кутків, де кружляла дітвора, і до призьби коло пекарні, де сиділа стариня; тут музика запалювала гострим огнем невинні дитячі очиці і дратувала безсилі старечі ноги своєю непереможною, дикою силою. „Сам п’ю!.. Сам п’ю!..” – бухало уривчасто, мов важкі гупання збунтованої крові в жилах» [13, 250].
Процитований уривок, аби нічого не опускати і не додавати, образно наснажує текст і віддзеркалює фольклорно-етнографічні спостереження Лесі Українки. Принагідно зауважимо, що в збірці „Народні пісні до танцю (із нотами) з голосу Івана Франка та Лариси Косач – списав К. Квітка” подано словесний супровід народного танцю „Гречка”:
Ой посіяв козак гречку
на дубові на вершечку.
Сам п’ю, сам гуляю,
сам стелюся, сам лягаю.
Схватилася шура-бура,
козакові гречку здула.
Сам п’ю, сам гуляю,
сам стелюся, сам лягаю [11, 26].
Отже, авторка „Приязні” звертається до пісні та танцю як до функції виявлення емоцій, настроїв, навіть вікової характеристики героїв. В оповіданні Лесі Українки „музика запалювала гострим огнем дитячі очиці і дратувала безсилі старечі ноги”, а зафіксована письменницею „танцюриста пісня” жартівливо натякає:
Ви, музики, грайте,
а ви, люде, чуйте –
старі – мах по домах!
Молоді – танцюйте! [11, 19].
Навіть наведених прикладів достатньо для того, аби переконатися, що Леся Українка на глибинному рівні залишається носієм народної культури та національного світогляду.
Поетичне слово народу було джерелом і для її драматичних творів. Пісня поглиблює трагізм долі головної героїні драми „Бояриня”. „Ваша пані (Оксана.– Т. Д.) занудилась по ріднім краю – се є також слабість” [17, 551] – ці слова стають своєрідним ключем до розв’язки теми „вільної неволі” у драмі, а весела запальна „танцюриста” пісня, завершуючи IV дію, посилює внутрішню трагедію героїні. До того ж, Леся Українка коментує спів Оксани ремаркою:
«Співає дуже голосно, по сільському; вискакує на ослін; крутить Ганну навколо себе, приспівуючи:
„Гуляй, гуляй, господине,
нехай наша журба згине!
Ой чи згине, чи не згине,
Гуляй, гуляй, господине!”
Що ж ти, Степане? Помагай співати! (Залягається сміхом, що згодом переходить у кашель. Степан тривожно кидається до неї)» [17, 548].
Очевидно, що такий художній прийом передає моральний стан героїні, і разом з тим характеризує її як представницю українського етносу, а тому дозволяє авторці „Боярині” сказати не стільки про ностальгію за рідним краєм, скільки про «психологію людей, що жили після розгрому, „на руїнах”» [2, 95]. Леся Українка, упорядковуючи збірник „танцюристих пісень волинських”, подає і такий текст:
бо не хутко трапиться,
погуляймо, господине,
нехай наша журба згине.
Ой чи згине, чи не згине,
погуляймо, господине,
погуляймо раз і два,
недалеко до Різдва [11, 32].
Звичайно, з відстані століття можна лише пожалкувати, що народні пісні до танцю у записах і з голосу Лесі Українки не з’явилися друком за її життя. Гадаємо, що добірка „танцюристих, переважно волинських пісень” зайняла б достойне місце поряд із записами коломийок І. Франка, В. Гнатюка, Ф. Колесси, С. Людкевича, О. Роздольського та ін. Важливо, що записане залишається.
Література
1. Деркач М. Народні пісні в житті та творчості Лесі Українки // Піснею народною натхнені (Творча співпраця Лесі Українки та Климента Квітки): Матеріали. Статті. Дослідження.– Луцьк: Волин. обл. друк., 2006.– С. 52–58.
2. Драй-Хмара М. Бояриня // Українка Леся. Твори: У 12 т.– Х.-К.: Книгоспілка, 1929.– Т. 8.– С. 93–102.
3. Квітка К. Народні мелодії. З голосу Лесі Українки. Записав і упорядив Климент Квітка.– К., 1917 – 1918.– Ч. 1-2.– 229 с.
4. Квітка К. Українські народні мелодії // Етнографічний збірник.– К.: Слово, 1922.– Т. II.– С. XII.
5. Квітка К. Музично-фольклористична спадщина Лесі Українки (Огляд) // Леся Українка. Публікації. Статті. Дослідження.– К.: Вид-во АН УРСР, 1956.– Т. II.– С. 429–446.
6. Квітка К. Музично-фольклористична спадщина Лесі Українки // Спогади про Лесю Українку.– К.: Дніпро, 1971.– С. 247–256.
7. Квітка К. Лист до Ф. Колесси від 30 липня 1922 р. // Записки Наукового товариства імені Т. Шевченка (Праці секції етнографії та фольклористики).– Л., 1992.– Т. 223. – С. 309–416.
8. Колесса Ф. Леся Українка і музичний фольклор // Леся Українка. До 75-річчя з дня народження.– Л., 1946.– С. 59–74.
9. Колодяженські пісні з рукописного зошита в записах Лесі Українки та Ольги Косач / Факсимільне видання рукопису та відтворення тексту.– Луцьк: Волин. обл. друк., 2006.– 154 с.
10. Мірошниченко Л. Над рукописами Лесі Українки: Нариси з психології творчості та текстології.– К., 2001.– 263 с.
11. Народні пісні до танцю (із нотами) з голосу Івана Франка та Лариси Косач – списав К. Квітка // Леся Українка. До 75-річчя з дня народження.– Л., 1946.– С. 19–42.
12. Сімович В. Леся Українка на Буковині (Спомин) // Спогади про Лесю Українку.– К.: Дніпро, 1971.– С. 187–210.
13. Українка Леся. Зібр. тв.: У 12 т.– К.: Наук. думка, 1976.– Т. 7.– 566 с.
14. Українка Леся. Зібр. тв.: У 12 т.– К.: Наук. думка, 1977.– Т. 9.– 430 с.
15. Українка Леся. Зібр. тв.: У 12 т.– К.: Наук. думка, 1978.– Т. 10.– 541 с.
16. Українка Леся. Зібр. тв.: У 12 т.– К.: Наук. думка, 1979.– Т. 12.– 696 с.
17. Українка Леся. Драматичні твори.– К.: Дніпро, 1989.– 761 с.
18. Франко І. Я. Зібр. тв.: У 50 т.– К.: Наук. думка, 1986.– Т. 49.– 809 с.
Квітень 2012 р.