2.01.1892 р. До М. П. Драгоманова

Любий дядьку!

Оце, не чекаючи Вашого листа, пишу сама. Та вже ж нам не подоба рахуватись листами, наче ті великі пани візитами. Давно хотіла я до Вас писати, але от ніяк не могла зловити сих пісень, що тепер посилаю, я ж Вам їх давно обіцяла, і хоч, може, вона Вам і не дуже потрібні, однак слово завжди треба тримати. Пісні ті справді трудно було дістати, бо вони мало співаються і то більше межи старими людьми, я ж не в стані ходити по селі, отже, мусила чекати, аж моя знайома дівчина поспитається старих людей та сама навчиться. Від сії дівчини я сливе всі тутешні пісні записую, і мене навіть дивує, як я досі не обридла їй з своїм записуванням.

Я взагалі маю щастя до етнографії – не тільки не стрічаю недовір’я собі або неохоти, а, навпаки, сама інший раз мушу покладати кінець етнографічним студіям. Досить того, що за чотири місяці маю півтораста обрядових пісень зібраних! Певна річ, що не все там цікаве і нове, але ж мене дуже займають оригінальні мотиви сих пісень, їх же – я знаю добре – ще ніхто не записував. Тепер, наломившись на записуванні нот, ся робота не видається вже мені дуже тяжкою, одна тільки біда, що не вмію просто з голосу писати, без помочі інструмента. А вже збірників пісень без голосів я тепер не признаю, отже, через те і сі три пісні посилаю Вам з голосами.

Перша пісня («Ой у полі корчомка») має типічний волинський (чи взагалі правобережний) мотив: без фіоритур, мелодія просто починається і кінчається тією самою низькою нотою. Мотив другої пісні (надто var[iante]) зовсім подібний до московських, власне, до солдатських пісень, які пішли в моду скрізь по селах після турецької війни. Та й про саму пісню мені моя дівчина каже, що то «московська пісня»; чи то ж вона зроду «московською» була, про те вже я не беруся розважати. Третя коротенька пісня співається до танцю, таких пісень в нашій стороні дуже багато, певно, не менше, ніж в Галичині коломийок. Я не можу вибачити галичанам, що вони не записують мотивів своїх коломийок або роблять з них якісь неможливі airs brillants і надають їм такі ультра-глупі назви, як, наприклад, «Вітрогони». Ну, та вже й українським пісням часом не краще приходиться, се вже я мала нагоду побачити, програваючи Лідині ноти, т. є., що послані Вам заказною бандеролею – пожаль ти ся, боже, на наші вуха! Що мене надто мучить, то се варіації «sur des airs favorits de l’Ukraine», і взагалі хотіла б я знати, яка то шельма впровадила моду на варіації?! Та цур їм врешті, і варіаціям, і лихим композиторам!

Я тепер не стільки музикою, скільки літературою займаюся, тільки вже мені тепер ніяк про неї писати, бо я вже і так багато незаслужених компліментів дістала від Ліди та від швагра. Одного я боюся, щоб Ваня не похопився судити о моїй вдачі по тому несвітському портрету, що папа Вам послав. Я була дуже розсерджена, довідавшись, що ті нещасливі групи послані Вам, але мама розповіла мені, що Ви збираєте (або колись збирали) колекцію «монстрів і раритетів», отже, в такім разі маєте цікаві екземпляри тепер.

Але, може, я тепер справді уявляю собою монстра чи раритета з тим своїм настовбурченим коротким волоссям, що після тифу почало надто «фантазійним» способом рости, та все-таки я хочу здійнятись така, як єсть, чей же таки, не гірша вийду, ніж на групі. Тепер ми чекаємо портрета Маусика, а ніхто так, як його мала «тітка» Дора, вона тепер ні про що говорити не може, не приплутавши Маусика, все збирається їхати по нього сама, то знов мене виправляє (вона вже звикла, що я вічно в яку далеку дорогу вибираюся!). А я б і справді з дорогою душею зараз би до Вас вибралася, дарма, що тепер північ і надворі негода, яку тільки можна собі змислити. Бігме, не знаю, де я більше живу, – чи в Колодяжному, чи в Софії?..

Для мене ж Ви і вся Ваша родина зовсім не «міф». Може, трудно буде Вам повірити, коли скажу, що я добре пам’ятаю Вас, і дядину, і Ліду, дарма, що я мала всього шість літ, коли Вас бачила, – я маю надзвичайну пам’ять на обличчя та місцевості, які бачила в дитячих літах. До того ж, я не вмію думати без образів, і коли думаю про кого, то мушу з’явити собі того у всій його обстанові, от як Вас тепер бачу. Не знаю, на щастя чи на недолю маю таку Einbildungskraft, бо, напр[иклад], коли я довго від любої людини не маю листів, ані жадних звісток, то моя фантазія дуже прикро мені прислужується, і тоді я б хотіла краще не мати її зовсім.

Я Вас багато не розпитуюсь про Ваше здоров’я, бо, може, Вам подібні питання обридли, знаю по собі, що інший раз ніщо не може так сприкритись, як питання про здоров’я. Я буду тільки просити Ліди та дядини, щоб вони не забували про нас, коли Вам не буде часу або охоти писати. Я дуже рада, що Ви поправляєтесь, а все-таки часто згадую ті легенди, де то одна людина приймає на себе чужу біду і слабість, і жаль мені, що се можливо тільки в казці! Хороші є казки на світі, і в них лежить часом хоч «заржавлена», а все-таки правда (знаєте, як говориться часто про казки: «Була колись правда, та заржавіла!»)…

Тим часом я сама тепер в досить доброму здоров’ї: не тільки інфлюенци, а навіть пропасниці настоящої не маю і дуже тішуся, що не прийшлось мені бути сії зими на засланні в Криму. Почуваю себе «як не може бути» (себто – як слід) в своїй новій маленькій рожевій хатинці з білими меандрами (ся хатка має підтримувати в мені оптимістичний настрій). Тож треба вже штучних способів добирати! Врешті, я тепер в зимовому, робочому настрої і не маю часу на песимізм. Загадайте мені ще яку роботу – мені краще іде робота по Вашому слову.

Порадьте мені: оце хочу собі купити Біблію, та не знаю, яку краще: чи грецьку, чи слов’янську, – думаю, грецьку краще. Звісно, жидівська була б найкраща, та що ж, коли не знаю по-жидівськи. В Біблії, окрім всього іншого, маса дикої грандіозної поезії, і мені скучно, коли я довго її не читаю. Я таки не можу не дивитись на народну поезію «літературним» поглядом, і, може, через те я так люблю наші ліричні пісні. Я шукала в болгарському «Сборнику» ліричних пісень, але надаремне, і дуже то мені шкода, бо мені завжди здається, що коли де можна добачити вдачу народу, то се скоріше в ліричних піснях та в коломийках (не знаю, як іще зветься такий род поезії народної), ніж в баладах та піснях історичних. Ще теж було б мені почути мотиви болгарських колядок – по словах та по розмірі вони дуже нагадують щедрівки наші. Та вже колись приїду, то до всього допитаюся!

Таки, видно, інакше не буде, а то що з того, що я розвалю листа, наче Велику хартію, – однаково ні до чого толком не допитаюсь, бракує «епістолярного таланту»! Однак, якщо Вам мої хартії справляють яку приємність, то писатиму частіше. Тим часом бувайте мені здорові. Скажіть Вані, що я незмірно очарована його портретом, і ще от що: «excelsior» – се справді моє слово.

Вас, і дядину, і всіх щиро цілую і кажу: «Святий вечір, добрий вечір!», бо досі вже у Вас святки.

Ваша Леся

Примітки

Подається за виданням: Леся Українка. Зібрання творів у 12 тт. – К.: Наукова думка, 1978 р., т. 10, с. 123 – 128.

Вперше надруковано у вид.: Твори в 5-ти т., т. 5, с. 71 – 74.

Подається за рукописною копією (ф. 2, № 1205, 1548).

Звірено з виданням: Косач-Кривинюк О. Леся Українка: хронологія життя і творчости. – Нью-Йорк: 1970 р., с. 168 – 171. Істотних різночитань з виданням 1978 р. нема.

Моя знайома дівчина – Мова йде про Варвару Йосипівну Дмитрук (1872 – 1964), селянку з Колодяжного, яка ще дівчиною-підлітком здружилася з Лесею Українкою, доглядала її під час хвороби, співала їй народні пісні.

власне, до солдатських пісень – Лесина мати зробила в листі примітку: «Не можна змішувати моск[овські] й солдатські пісні в одну купу. Солдатські бувають підмосковлені, але по змісту і формі зовсім наші.» (Зауваження О.Косач-Кривинюк.)

після турецької війни – російсько-турецької війни 1877 – 1878 рр.

«Вітрогони» – тут: жартівлива назва композиції коломийок, яку ввів композитор Остап Нижанківський.

Ваня – зять М. Драгоманова Іван Шишманов.

я мала всього шість літ, коли Вас бачила – О.Косач-Кривинюк проти цього зауважила, що в 1876 році, про який згадує тут Леся, їй було тільки п’ять років.

в рожевій хатинці з білими меандрами – Лесина мати зробила в листі примітку: «по проекту моєму». (Зауваження О.Косач-Кривинюк.)

Шукала в болгарському «Сборнику» ліричних пісень – Мова йде про болгарське періодичне видання «Сборник за народни умотворения, наука и книжина, издавай от Министерството на народною просвещение», що виходило в той час у Софії.

Велика хартія – Велика хартія вольностей, яка була дана королем Англії в 1215 p.; обмежувала владу короля на користь феодалів, вважається конституційною основою прав англійців.