15.03.1892 р. До Л. М. Драгоманової-Шишманової
та І. Д. Шишманова
Колодяжне |
Незнайома та люба родино, Ліда та Ваня!
От пробиваю лід! Тепер вже весна, то легше всякий лід пробивається. Насамперед стоїть фатальне «язикове питання», якою мовою провадить нам розмову? Та я так гадаю: по-болгарськи не вмію, по-французьки не звикла, по-московськи не хочу (бо теж не звикла), отже, як почала, так вже і кінчатиму. А відповідь пишіть якою хочете з сих чотирьох мов, або і всіма чотирма заразом, то я вже прочитаю, аби лиш написали.
Може, розсердитесь, що так до обох разом пишу? Але простіть, не можу інакше, «es hat seine Gründe». Я таки трохи боюся писати до вас – Ваня, здається, висказував надію, що мої листи мусять бути інтересні, а тут якраз спостигне гірке розчарування, таке ж, як і після мого «личика», коли воно з’явиться у вас у Болгарії. Бо те «личико» мало чим краще (проте все ж краще!), ніж одне з тих «монстрів і раритетів», що папа Вам прислав «на позорище».
Шкода, що Маусиковий портрет погано вийшов, давнішній був краще, а тут вийшло, «так, щось чорненьке». Тільки очки гарненькі, бистрі. Щось не віриться, аби то він був у вас таким благонравним, як ви хвалитесь, не на те його очі показують. А якщо правда, то вам його розбалую, приїхавши, ось побачите! Ось я тепер зосталась з дітьми, бо мама в Києві, але я ще їм нікому жадної покути не завдала. Тільки тут цікавий феномен: наші малі слухають мене далеко краще, ніж було при мамі, і навіть куди краще, ніж самої мами, – я сама не знаю, чому се так. Я думаю, що наші діти буйніші від Зорьки, бо Зорька на портреті такий філософський вираз має. Я боюсь, коли б Зорі не забрали на літо в Париж, то я його мало бачитиму.
Я таки маю справжній проект їхати літом до вас. Коли дядькові не впору, щоб мене бачити, то я виберусь на іюль, а зачекаю поки він вернеться, тоді вже, може, і він мене не прожене. Ви мені порадьте по правді, як його краще зробити? Я ж собі думала так, щоб мені на літо вибратись десь в Болгарські гори чи над море та запросити Зорю і Раду тримати мені компанію, то ми б собі гляділися навзаєм і, певне, нам скучно не було б. Врешті, куди б ви поїхали, туди і я. Та ще б я хтіла знати, як-то краще випадає їхати, чи на Бургас, чи на Ізмаїл, а там «краєм Дунаєм», а коли Дунаєм, то до якого пункту? Ви вже, може, і не вірите моїм зборам, але ж на сей раз то хіба тільки яка диявольська сила мене затримає, коли я не дійду свого. Ще от що: не пошкодило б, якби я мала хоч поганенький болгарсько-який-небудь словар, то, може, б там у мене де-не-де слово маячило, так щоб для першої знайомості з Маусиком був сякий-такий репертуар слів. Бо хоч я з цілої нашої сім’ї найбільше розумію по-болгарськи, але се ще не показує великих моїх познаній. Я навіть і читати не зовсім тямлю, от не знаю, як треба «ять» читати (чи є, чи я?), як «г» (чи h, чи g). Трудно мені розібрати, де власне і як треба вживати praepositiones і як то обходитись без infinitiv-a. Не розумію інших звичайних слів, як напр[иклад], «ильадь». Се вже подібне до того, як один кацап казав: «Я все понимаю по-малорусски, только не знаю, что это такое «мов» (мов дурний, напр[иклад])». Однак на перший раз чи не годі?
Занадто вже інтересний лист виходить, а хорошого, знаєте, потрошку! Лід пробитий! Цілую вас, і чорненького Маусика, і Радозоріє.
Ваша Леся
Примітки
Подається за виданням: Леся Українка. Зібрання творів у 12 тт. – К.: Наукова думка, 1978 р., т. 10, с. 127 – 128.
Друкується за рукописною копією (ф. 2, № 1548).
Лист вперше надруковано у книзі: Косач-Кривинюк О. Леся Українка: хронологія життя і творчости. – Нью-Йорк: 1970 р., с. 177 – 178, з рукопису Г.Лазаревського. Істотних різночитань з виданням 1978 р. нема.