16.10.1902 р. До О. Ю. Кобилянської

Як мій хтось дорогий може думати, що хтось гнівається на нього? Сам – якийсь, та ще й гніватися мав би?! Хтось отримав обидві карточки від когось у Києві, та не відповів, бо саме збирається виїздити, то має клопоту багато і так якось час розірваний то людьми, то справами. Тепер однак, хоч до виїзду два дні лишилось, маю більше часу вільного, бо вже справ менше.

А як чиясь перша картка прийшла, то хтось був дуже розшарпаний, бо ще тоді Оксаночка була дома, та саме радилась з лікарями, що з нею робити, – її нерви за літо не дуже-то поправились і нам всім неможливо тяжко було витримати з її нервовими капризами. Отож ми з Лілею бігали до лікарів і вдома старалися все врядити, як вимагали лікарські приписи. Все те забирало часу й енергії багато, бо хтось собі здумати не може, що то за кара божа глядіти за істеричними та ще розпещеними людьми, ми обидві, я і Ліля, самі вже мало не дійшли до такого або й гіршого стану, як Оксана. Нарешті лікарі порадили їй змінити оточення і виїхати на село в якусь родину, де був би порядок і де сама хвора узнавала б чийсь авторитет. На щастя, її запросила до себе на село наша старша тітка, що, власне, дуже добрий порядок в домі провадить і має авторитет перед Оксаною. Се вже тиждень як Оксана там, і пишуть, що там їй ліпше і що поводиться вона далеко нормальніше. То й гаразд!

Хутко по Оксані виїхала Ліля до Петербурга. Бідна, дуже не хтіла їхати на північ! Мала охоту кудись до Австрії на університет вступити, та що ж, коли у Вас чужинок інакше як на госпітанток не приймають і докторату не дають, а без того Лілі не можна було б потім в Росії державні іспити складати. Отож забралося бідне та й поїхало в Петерб[ург], – досі вже там. Не стільки вона відпочила за літо, скільки намучилася, не знаю, чи стане сили й на добру науку та роботу… Се літо таки дорого нас всіх коштувало (не матеріально, звісно).

Я було думала раніш від сестер виїхати, але зосталася, щоб уже знати щось напевне, як буде, бо все-таки думала, що, може, візьму з собою Оксану (лікарі відрадили брати). А тепер уже випадкові причини затримали. Маю вже паспорта і все на дорогу, отже, в суботу (5 – 18.Х) виїду на Львів – Відень, знов до Сан-Ремо на всю зиму. Не почуваюся тепер слабою, а таки поїду, бо лікарі радять «для певності» ще й сю зиму перебути в Італії, бо таки мені там значно помогло. Сього року буде не так сумно на чужині жити, бо я вже настільки здорова, що можу працювати. Маю роботу і «для душі», і «для хліба».

Власне, «для хліба» писатиму статті у великий рос[ійський] журнал «Мир божий», статті такого характеру, як я до «Жизни» писала, і платитимуть мені за них по 80 рубл. від аркуша. Тільки писатиму не щомісяця, а може, на два місяці раз, бо воно і втомно було б, та й журнал той не має постійної рубрики критичної, але обіцяв «від часу до часу» охоче приймати мої статті.

От і всі новини про когось білого. А комусь чорненькому скажу, що його «За готар» хутко буде надруковане в «К[иевской] с[тарине]». Хтось те оповідання читав і дуже собі вподобав, а давано було комусь читати рукопис для того, щоб хтось пояснив деякі незрозумілі слова (гуцульські). Отож хтось чорненький має хутко отримати і гроші.

А тепер хтось когось щось просить. Чи не міг би любий хтось виїхати напроти когось днів на два до Львова? Може б, там родичі той час самі справились би. Хтось буде у Львові від неділі до середи, а там рушить до Відня і далі. Хтось би з охотою заїхав до Чернівець, та час і гроші не вистачають, бо треба ще буде у Відні та в Мілані забавити конечне для залагодження справ літературних (з огляду на нову роботу), а що вже й так виїжджаю не рано, то боюся, щоб знов така негода в дорозі не захопила, як торік, коли хтось ледве не застиг від студені у вагоні і приїхав до Сан-Ремо застуджений.

Чи хтось зможе приїхати? Як зможе, то нехай просто приїде і довідається про когось в Товаристві, а як ні, то нехай напише комусь до Товариства (Чарнецького, 26), щоб хтось даремне не ждав.

Комусь дуже прикро, що не може до Чернівець заїхати, але ж не може.

Хтось уже далі не пише, бо пора знов до роботи. Але хтось комусь буде в Італії часто-часто писати, хтось побачить.

І хтось когось любить і ніколи на когось не гнівається, і не гнівався, і не буде гніватись. Хтось кланяється св[ятій] Анні і всій шановній родині, а когось цілує і гладить і так, і так… і ще так…

Хтось

Чорненьку дитинку хтось цілує і дякує за пам’ять про когось.

Примітки

Подається за виданням: Леся Українка. Зібрання творів у 12 тт. – К.: Наукова думка, 1978 р., т. 11, с. 362 – 364.

Вперше надруковано у вид.: Леся Українка. Публікації, статті, дослідження, вип. 1, с. 143 – 145.

Подається за автографом (ф. 14, № 904).

Звірено з виданням: Косач-Кривинюк О. Леся Українка: хронологія життя і творчости. – Нью-Йорк: 1970 р., с. 635 – 636. Істотних різночитань з виданням 1978 р. нема.

наша старша тітка – О. А. Тесленко-Приходько, яка жила тоді у селі Запруддя поблизу Ковеля на Волині.

писатиму статті у великий рос[ійський] журнал «Мир божий» – Леся Українка написала для цього журналу статтю про М.Конопніцьку; стаття була відхилена (доля її невідома), і на цьому співробітництво припинилось.

«За готар» – нарис О. Ю. Кобилянської. Вперше надрукований 1903 р. в журналі «Киевская старина» (т. LXXX, кн. 1).

Товариство – Наукове товариство ім. Шевченка.