30.12.1902 р. До О. Ю. Кобилянської

Мій хтосічок дорогий що про мене думає? Нехай не думає нічого лихого. Хтось був дуже зайнятий, писав статтю до рос[ійського] журналу (для зарібку) про поезії М. Конопніцької, спішився, щоб не спізнитись, і не мав вільного часу на справжні листи. Потім був трошки хорий, маленький бронхіт вчепився, тепер вже минув, тільки хтось ще кашляє, але вже не болить і гарячки немає, то, отже, здоров. Поки не видужав, не хотів писати, бо неприємно під таким враженням. А до того мав трохи ділової та іншої наглої кореспонденції, що зібралась, як «проценти» на довг, за час писання статті (за 2½ тижні). Хтось же знає, як хтось листи хронічно пише, і все їх винен, і ніяк не одпишеться. І тепер, натурально, мав досить того писання в перспективі, але таки сьогодні комусь напише. Чорненькій дитинці хотів картку послати, але не мав картки, а до міста вже давно не ходив, – тут досить далеко від нас до склепів, – сусіди ж мої все люди або хорі, або зайняті коло хорих, то їм не дуже вигідно робити мої орудки. Але, може, сьогодні піду сама, тоді пошлю якесь «море».

До мене ніхто не писав про фотографію для карток, і то мені все-таки дивно, що вже моя «особа» десь в «збірці», а я про те й не знала б, якби хтось не написав. Се не дуже-то чічо з боку «збирачів», я тільки не знаю, хто вони такі, а то б дала їм догану, хоч воно вже тепер запізно для якихсь практичних наслідків.

Якось я читала в «Ділі» про депутацію чернівецьких русинів (в ній і наші спільні знайомі були) до о. Воробкевича з нагоди дарування йому цісарського ордера. Може, воно на австрійські звичаї інакше виходить, але нам, українцям а Росії, то дуже чудною і навіть прикрою здається така kaiserlich-koniglich-patriotisch-ruthenische Demonstration, бо в скільки-небудь ліберальній пресі у нас навіть не споминають про всякі офіціальні «поступки» писателів, та, правда, що у нас порядні писателі не дуже-то й отримують ордери. Та, здається мені, і австр[ійським] українцям нема чого так уже тішитись, аж до урочистого святкування, коли те правительство, що, властиве, за ніщо їх має, кине якийсь там ордерчик «з ласки на потіху». Нехай би ще старіші ходили з такими депутаціями, то ще розумію, бо вони все ж виховані в дусі c[esarsko]-k[rólewskim], a молодші, коли хотіли поздоровити і потішити старого і хорого поета, то могли знайти до того тисячу інших нагод, більше людських, а менше бюрократських. При нагоді хтось може чиюсь думку переказати Сімовичеві, що репрезентував «Молоду Україну» при тій урочистості. У всякім разі, молода Україна (не товариство, а покоління) по тім боці кордону не прилучилась би душею до такої урочистості, за се ручу.

Я не знаю, чи «К[иевская] старина» вже видрукувала чиєсь «За готар», – перед моїм виїздом обіцяли видрукувати в найближчім числі, але я тут «К[иевской] ст[арины]» не бачу, а з дому мені про те не написали. Чую, що в «К[иевской] ст[арине]» була «критика» на когось (чорненького), на Кримського і Хоткевича, яко на «декадентів». Мені обіцяють ту критику прислати сюди. Має бути щось не конче мудре. Моя мама збирається щось відповідати в чиюсь оборону, а може, і хтось (білий) щось напише.

Хтось пише тепер чимало всякого, бо йому позволено більше працювати, ніж торік, тільки все хтось жалує, що не має стільки сили, як нормальні люди, а то б хтось так нагострив перо, що аж! Хтось послав скілька поезій до «Вісника», а не знає, коли умістять. Чи хтось не пише до віденської «Zeit»? A хтось, може, буде там писати, бо вже запрошений, тільки комусь тяжко по-німецьки писати. Хтось, якби міг, розірвався б на кавалки, стільки йому треба на всі боки писати.

Як же там мій хтосічок, мій чорненький живе? Чи не дуже він гризеться? Нехай не журиться, нехай не буде бідний. Хтось когось дуже хотів би забрати з собою на Україну, як буде вертати звідси. Хтось, певне, не буде тепер вертати морем, бо хоче на поворіт до Мюнхена і до Праги вступити і когось побачити як не в Чернівцях, то у Львові.

Хтось сього року дуже не хотів до Італії їхати, але тепер йому тут не зле, навіть легше жити, як торік, може, тому, що більше роботи має, а може, й тому, що хтось тут уже до людей і до хати звик за минулу зиму. Таки хтось, як приїхав до Сан-Ремо після подорожньої поневірки, то так, як би до родини. І таки море хтось любить. Коли б хтось бачив, що сьогодні діється на морі: хвилі так скачуть, що аж страшно дивитись, а гримають, як на баталії, тим часом сонце світить і гріє і вітру нема. Се воно так після вчорашньої зливи розсердилось. Ой, якби хтось бачив!..

То тільки зле, що так ся сторона далеко від всіх, кого хтось любить. Ще від когось чорненького найближче, а є в мене такі приятелі, що до них по 9 днів мої листи йдуть. От, напр[иклад], Квітка (хтось його пам’ятає?) заїхав аж на Кавказ на службу, а то зовсім півсвіту від Сан-Ремо. До Лілі теж у Петербург півсвіту в другім напрямі. Се так прикро. Але ще добре, що тим часом ні з ким нічого лихого не робиться, то ще далечінь не так лякає. Наша Оксана одужала, пише, що вже має добрий настрій і вибирається до мене в гості. То вже комусь один камінь з серця скотився. Ліля страшно працює і мало до когось пише, з дому теж рідко пишуть, але недавно мала звістку, що всі здорові.

Хтось би так хотів до когось часто-часто писати, а чому не пише? от так часом і сам не тямить чому, бо хтось… якийсь!

Хтось здоровить св[яту] Анну з родиною і бажає веселих свят. А комусь, комусь так […]

Хтось

Примітки

Подається за виданням: Леся Українка. Зібрання творів у 12 тт. – К.: Наукова думка, 1978 р., т. 11, с. 378 – 380.

Вперше надруковано скорочено в російському перекладі у вид.: Собр. соч. в 3-х т., т. 3, с. 259 – 260. Українською мовою повністю вперше опубліковано у вид.: Леся Українка. Публікації, статті, дослідження, вип. 1, с. 147 – 149.

Подається за автографом (ф. 14, № 406).

Звірено з виданням: Косач-Кривинюк О. Леся Українка: хронологія життя і творчости. – Нью-Йорк: 1970 р., с. 646 – 648. Істотних різночитань з виданням 1978 р. нема.

фотографію для карток – Видавництво Я. Оренштейна в Коломиї випустило фотографію Лесі Українки з Ольгою Кобилянською як поштову картку.

про депутацію чернівецьких русинів до о. Воробкевича – Група чернівецьких інтелігентів, серед яких були й письменники, привітала Воробкевича з нагородою – цісарським орденом.

у нас порядні писателі не дуже-то й отримують ордери – Можливо, натяк на те, що 1902 р. цар Микола II скасував ухвалу Російської академії наук про обрання M. Горького її почесним членом. На знак протесту А. Чехов і В. Короленко склали з себе звання почесних академіків.

в «К[иевской] ст[арине]» була «критика» – У кн. 10 – 12 цього журналу за 1902 р. була надрукована стаття С. Єфремова «В поисках новой красоты». Детальніше – у статті «Світла й тіні нової краси».

Єфремов Сергій Олександрович (1876 – 1939) – український громадсько-політичний діяч, літератор.

Хоткевич Гнат Мартинович (1877 – 1938) – український радянський письменник, критик, історик театру, композитор.

Моя мама збирається щось відповідати в чиюсь оборону – Такої відповіді на статтю Єфремова Олена Пчілка не написала.

Хтось послав скілька поезій до «Вісника» – цикл віршів «Осінні співи» (надруковано 1903 р. в «Літературно-науковому віснику», кн. 1, с. 1 – 3).

[…] – Тут опущено риски і хвилясті лінії, якими Леся Українка жартівливо зображувала гіпнотичні паси.