Дія 1 (первісний варіант)
Леся Українка
Ліс Лович – старезний, густий, предковічний. Посеред нього простора галява з плакучими березами, з великим прастарим дубом. Галява помалу переходить в куп’я та очерети – то берег лісового озера Нечімного. Саме озеро видко в прориви межи очеретами й кущами, вода в ньому нерухома, вкрита ряскою, лататтям з жовтими квітками та білими водяними лілеями. На озері туман то встає густою білою пеленою, то хвилює од вітру, то розвивається і одкриває озеро.
Рання весна. Ніжна зелень. Дядько Лев і Лукаш (молоденький парубок) ідуть – Лев з сіткою на рибу, Лукаш з коновкою, за поясом ніж. Д[ядько] Лев упереджує Лукаша, щоб допізна не барився над Нечімним, бо може що лихе спіткати, та й удень самому не дуже-то безпечно. «Ходи зо мною, будеш лико драти, наловиш риби (кловнею) та раків, та, може, де качок наглянем»… Лук[аш] не хоче, бо з дядьком тра дуже помалу ходити, лика має й так досить, на рибу – не хоче – забродиться та нову одежу покаляє, мати гніватися будуть, а ліпше тута з берези соку наточить та сопілку виріже.
Д[ядько] Л[ев]
Та вже тих сопілок до лиха маєш.
Лук[аш]
Ну, скільки ж там? Калинова, вербова та липова – ото й усі! А треба ще й очеретяну собі зробити, та лепсько грає.
Д[ядько] Л[ев]
Та вже бався, бався,
на те бог свято дав. А завтра прийдем,
то будем хижку ставити десь тута
коло Нечімного. Дедалі час
до лісу бидло виганяти. Бачиш –
травиця вже пробилась межи рястом.
Лук[аш]
То в хижці будемо сидіти літом
лиш ви та я?
Д[ядько] Л[ев]
Авжеж – старе й мале.
Воно то, правда, ти вже не малий.
На той рік, як бог дасть, женити будем.
Та сього літа ще попастухуєш,
поки там менші підростуть.
Лук[аш]
А як же
казали-сьте, що тут непевне місце?
Д[ядько] Л[ев]
То як для кого. Я, небоже, знаю,
як з чим і коло чого обійтися,
де хрест покласти, де осику вбити,
де просто тричі плюнути, та й годі.
Посієм коло хижки мак-відюк,
терлич посадимо коло порога,
та й не приступиться ніяка сила.
Ну, я це йду, а ти собі як знаєш.
Розходяться, Лук[аш] іде до озера і криється в тумані.
Русалка
(водяна випливає на берег)
Дідусеньку! Дідусю! Ой, рятуйте!
Ліс[овик]
(малий, бородатий дідок, меткий рухами, поважний обличчям)
Чого тобі? Чого кричиш?
Pус[алка]
Там хлопець
на дудки ріже очерет.
Ліс[овик]
Ото ще, коби всії біди! Яка скупа. Ет, тут хижу думають ставити, то я й то нічого, бо на такі хижі доброго дерева вже ж не візьмуть, а я ж не жалую так кожного цурупалка, як ти кожної очеретини.
Р[усалка]
Хижку? Ой лелечко! То се тут люди будуть?
Ліс[овик]
Дарма, то дядько Лев. Ми з ним приятелі. Се він так собі нахваляється відюком та терличем. Ми з ним помиримось. Якби не він, сього дуба – окраси нашого лісу – давно не було б, уже приїздили німці міряти – 3 сажні навколо. «Поки живу, стоятиме», – сказав. Отой блазень Лукаш мені не до вподоби…
Р[усалка]
Я його залоскочу!
Ліс[овик]
Не смій! Я заприсяг, що ні йому, ні його родині не станеться лиха в моєму обладі. Мені защемило бороду в пень, а він визволив.
Р[усалка]
То нехай лісові його щадять – ми ж водяні. Залоскочу! Ух, весело буде!
Ліс[овик]
І не думай собі! Я очерети пов’ялю, і вільхи посушу, і верби потрощу, і буде твоє озеро голе стояти, поки висохне.
Р[усалка]
Ой дідусю, не буду!
«Той, що греблі рве» – буйна сила весняної води вривається до рус[алки], каламутить озеро, поринав з русалкою, гоготить, реготить, поки з озера старий Водяник не укоськує їх… і. д.
Ще не завершивши дію 1 у первісному варіанті, поетеса, очевидно, зразу ж переробляє написане: кілька аркушів відкладає, щоб пізніше, у переробленому вигляді, використати у подальшій роботі над твором, інші, старанно відредагувавши і замінивши прозовий текст поетичним, включає до прологу, яким тепер починається драма, окремі – відкидає зовсім. Не увійшла до остаточного тексту, наприклад, така сцена з дії І, що йшла після ремарки:
Надходить Лукаш з оберемком хмизу, кладе перед дядьком, виймає з-за пазухи кресало й губку й розпалює вогонь.
Лев
Е, хлопче, що ж так мало! Так я й не обсушуся. Іди-но ще принеси. А се добре, що запалив, я хоч люльку закурю, а то замокла губка, нема на неї… (уриває і б’є себе по роті) ото дурний, кляну все, а тая погань слухає та й суне з болота.
Лукаш
Яка, дядьку, погань?
Лев
Така. Не допитуйся. Бігай!
Лукаш знов іде в ліс, а Лев присувається до вогню, запалює люльку при кострищі, розкурює її, вона тріскає і прискає іскрами дідові в вічі.
А нема на тебе куцого!
Куць
(молоденький чортик, убраний паничиком, безхвостий, тільки по маленьких ріжках, що стримлять з-під шапчини, знати його природу. Меткий, хвірткий, ввічливий. Здіймає шапчину і вклоняється)
Добривечір, дідусю!
Лев
(зумівшись)
О! А ти чого?
Куць
Та ви ж бо кликали?
Лев
Коли?
Куць
Та оце саме жалували, що мене нема. (Лев плює.) Я думав, – може, вам бакуну забракло, та й виніс вам свіженького, а ви мені колись за те горілочки принесете.
Лев
А що ж! Тільки для тебе й носитиму. А сам з нехворощі не викуриш?
Куць
Ей де, дідусю! З нехворощі гірка!.. Та возьміте, возьміте бакуну!
Лев
Дзінькую пану, щоб ще якої чемериці дав.
Куць
Де ж таки, дідусю, я ж вас поважаю.
Лев
З вашою повагою!.. Он кум Музика водився з тобою, як з добрим, а куди ти його завів? Під місток у прірву. Знаю я ваших.
Куць
Та то ж, дідусю, в нас було весілля, так як же без музики, а що він вилізти не здолав, то се його молодята щиро частували, а він же, ви знаєте, не був непитущий…
Лев
Ти вже вибрешешся! Тебе й у ступі не влучиш… От ліпше, кажи навпростець, чого ти з мене хочеш, бо ти ж бездаремно з болота не вилізеш.
Куць
Дуже ви, дідусю, неймовірні стали, а я вас таки зроду люблю (Лев плює), я так утішився, як почув, що ви сюди на літне помешкання збираєтесь, – я вже казав своїм чортеняткам тут газони попідстригати, і ротонду під дубом гарненько позамітати, і стежечки вигладити, щоб вам було де на шпацір ходити.
Лев
(посміхаючись)
І вигадає ж бісова пара!
Куць
Може, хочете подивитися, як мої чортенятка хорошенько навчилися халяндри скакати? То я їх покличу – там такі втішні.
Лев
Ще чого хибує! Потрібні вони мені, цур їм!
Куць
Фе, такий чесний господар і такі негречні вирази вживає… На се літо ми врадили правдиву панську забаву – wyścigi, prosze pana – ніби по-простому гони. Отак, як стемніє, будуть спочатку розмаїтості: танці, співи, боротьба.
Лев
Битимитесь навкулачки, чи що?
Куць
Н-ну… Тепер се вже так не зветься… На озері будуть туманні картини, а потім тут на плацу почнуться перегінки, – і до того будемо просити вашої ласкавої помочі.
Лев
Чи ти здурів? Я маю з вами переганятись? А йди ти в болото!
Куць
Фе, такий чесний господар і таких нечемних виразів уживати! Та хіба ж я кажу, щоб ви свої старощі турбували? Ми лише важимо на ваші коненята – маєте коники ситенькі, добрі до перегінок…
Лев
Іще чого? А дзуськи не хочеш?
Куць
А таки не хочу, куштував, то не смачно. Та ви ж і сами знаєте звичай: як нема застави, то вже наше право до коней, се вже хоч і на суд ідім, то так буде. Ви чоловік справедливий, мусите признати – що право, то право.
Лев
(заклопотано)
Гм… ніби… та як же його… хіба теє… Слухайте, паничу, а може б якось…
Куць
(помахує бичиком, що мав в руках)
Я завжди радий зробити приємність, коли мене гречно просять, але ж тут розходиться о стан посідання і я, яко відпоручник цілої нашої громади, підлягаю карності…
Лев
Мені, паничу, якось невтямки ваша гутірка… Я чоловік темний, неписьменний, то вже вибачайте… А ніби я мав про заставу… Може б ви-те якось… то вже б ми… ви мені зробите ласку, а я вас у чому послухаю, то й, може, воно…
Куць
(недбало)
Про заставу можна поговорити. А яка ж би мала бути застава?
Лев
Та ніби кізлика можна б десь вишукати та привести, то для панича було б ліпше за коня, бо відомо, що кінь – то не цап і не дорівняти. Чи ж кінь збіжить за цапом? – ей, де-де! Та ще такі коні, як наші, мужицькі, – ні тобі клусом, ні тобі вчвал, одно знають – тюпки… А цап, як вогонь, – не тра й огира.
Куць
Одного цапа маєш дати?
Лев
Та ніби трудно більше, ви ж відаєте наші достатки…
Куць
Та які ж то перегінки з одним цапом?
Лев
А нащо вам, паничу, ті перегінки? За вами й так ніхто не збіжить, хіба от мої ярчуки…
Куць
(при слові «ярчуки» підскочив)
А цапа дасте чорного?
Лев
Та вже ж не як, я ж відаю, як тута треба. Можна ще ворону додати. Лукаш десь уполює.
Куць
Ніби трохи маленько… Та вже для вас… якось уже перед громадою вибрешуся… От нема чим могорич випити.
Лев
Нехай-но я на другий раз принесу.
Куць
Ей, чи ж принесете? Принесіть, принесіть та вип’ємо, а я покличу своїх чортеняток – там такі втішні – та потанцюємо халяндри.
(Дрібненько пританцьовує, приспівує.)
Тихцем, хильцем, вихилясом, скоком, боком, викрутасом – гоп!
(Стрибнув за купину і зник.)
Примітки
Подається за виданням: Леся Українка. Зібрання творів у 12 тт. – К. : Наукова думка, 1976 р., т. 5, с. 323 – 328.