18.11.1897 р. До Л. М. Драгоманової

Люба моя дядино!

Не буду вже і вибачення просить, бо все одно я його не варта. Я вже раз починала писати Вам листа, але початок порвала і стала ждать слушного часу, себто, коли здоров’я і настрій поправляться трохи, а то противно було писать єреміади.

Тут, було, раптом упала зима, було до – 3°, се вже для Криму багато, нога мені почала боліти, а тут ще прилучились моральні злидні, що довели було мене до справжнього «умопомрачения», отже, писать, правду кажучи, не ставало одваги. Тепер, принаймні, зима зникла, а се вже дає можливість жити. На горах сніг розтав, море знов засиніло, дами знов понадівали demi-saison, y хаті в мене вітер не гуляє (між іншим ще і через те, що я перебралась в кращу хату), я примусила себе взятись за роботу вечорами – се у мене remède suprême, a вдень стараюсь як можна більше бути на вулиці, ну, от воно якось і живеться.

З поворотом «весни» нога моя знов поправилась і бігає досить швидко, тільки я не можу нічого тяжкого надівати, і на гору, хоч би і невеличку, йти мені дуже трудно, зараз задихаюсь – се все наслідок довгого лежання. За сей тиждень зими я зовсім допевнилась, що київська зима була б мені дуже трудна, бо там уже тепер – 8°, отже, в легкій одежі і не думай гуляти, а серед ноября весни там не сподівайся! Отож в Київ мені нема воріття, аж поки справжня весна не прийде.

Страшенно жалую, що не можу приїхати до Вас, – Софія мені була б далеко меншою чужиною, ніж Ялта, чужіше від неї трудно собі здумати місце. З усіх причин, через які я не могла приїхати до Вас, я сама признаю тільки одну, а власне ту, що мені було б нелегко відбути тепер таку далеку подоріж, бо сила у мене тепер не та, що була два роки тому назад і, певне, ще прийдеться довго ждати, поки вона вернеться. Що ж, почекаємо! Досадно тільки, що мушу тратить на чекання той час і ті літа, які люди звичайно вживають на роботу…

От ще одна, правда неважна, причина мого мовчання: я хотіла, раніш, ніж писать Вам, побачити Токмакову. Довго я не могла зібратись, нарешті зібралась до неї в Олеїз (се верст 12 від Ялти) – і не застала її дома, застала тільки її чоловіка, але сей російський landlord зробив на мене не саме краще враження. П[ані] Т[окмако]ва обіцяла в листі бути у мене «на днях», я навіть по її просьбі визначила їй години, коли вона може застати мене, сиділа в ті години дома, але «дні» минули, а п. Т[окмако]вої мені не прийшлось бачити. Чому – не знаю. Може landlady просто забула про мене…

Тепер маю Вам написати про одне діло, наперед думаючи, що з сього нічого не вийде. Одна панна, курсистка-фельдшериця, просила мене спитати кого з живших в Женеві або Парижі, чи не можна б їй устроїтись за очі (a priori, ще не приїжджаючи) в якій сім’ї руській чи французькій, себто, щоб вона (панна) могла просто з Росії приїхати на готову квартиру і в відому їй по листах обстановку, щоб тільки та обстановка була сімейна, а не пансіонна і не готельна. Панна ся молода дівчина (20 л.), великороска, на курси попала, здається, більше згарячу, ніж «по призванию», виховання досить дворянського і мае в натурі певну дозу російської «безалаберности», впрочім, добродушна, з добрими замірами; хоче походити за границею в університет і «присмотреться к жизни»… Не бідна, але далеко не щедра. Ми з нею місяць жили тут в одній хаті, і вищесказане єсть результат моїх безпосередніх спостережень над нею.

Я їй казала одразу, що мені трохи ніяково морочити Вам голову такою невиразною просьбою: помістити в сім’ю Ваших «друзей» зовсім не відому Вам особу (окрім Вас, мені нікого просить). Вона відповіла: «Ваша тьотя, певне, не відмовить Вам, коли Ви її попросите, бо сказано: «Les amis des nos amis sont nos amis». Я поставила три objections: 1) ми з нею не друзі, а тільки знайомі; 2) Ви можете не признавати сеї приказки; 3) Вашим знайомим прийшлось би уважити сю панну яко l’amie de l’amie de nôtre amie… Але все-таки я обіцяла написати Вам.

Я думаю, практичний вихід такий: спитайте, будьте ласкаві, кого з Ваших паризьких чи жен[евських] знайомих, чи хотіли б вони взагалі прийняти до себе en pension молоду росіянку, якщо вони в принципі нічого не мають против, то дати їх адресу сій панні і нехай вона списується з ними сама про всякі матеріальні і моральні умови життя. Я просила б Вас все-таки, коли Ви берете на себе спитати яких Ваших знайомих, спитати їх скоріше і, не гаючись, відповісти мені про такий чи інший скуток Вашого запитання. Я знаю, що я не заслужила скорої відповіді від Вас, але сподіваюсь, що Ви мені готові простить «не тільки сім раз, а і 77» – по-євангельськи.

Ся панна, певне, і так мене лає там у Москві, що я затягла її справу так довго!

А тепер бувайте здорові, іду спать, пізно вернулась з уроку і порядком втомилась. Завтра пишу Раді, а може, і Ліді, коли буде час і голова служитиме.

Як Ваші діла? Як наші шанси побачитись з Вами на Україні?

Цілую Вас міцно-міцно і прошу… ні, я знаю, що Ви вже і так пересердились.

Ваша Леся

Примітки

Подається за виданням: Леся Українка. Зібрання творів у 12 тт. – К.: Наукова думка, 1978 р., т. 10, с. 393 – 395.

Вперше надруковано у вид.: Леся Українка. Публікації, статті, дослідження, вип. 2, с. 188 – 190.

Подається за рукописною копією (ф. 2, № 1548). Автограф не відомий.

Звірено з виданням: Косач-Кривинюк О. Леся Українка: хронологія життя і творчости. – Нью-Йорк: 1970 р., с. 406 – 408. Істотних різночитань з виданням 1978 р. нема.