Початкова сторінка

Леся Українка

Енциклопедія життя і творчості

?

25 – 26.12.1897 р. До матері

25 – 26 грудня 1897 р. Ялта Ялта, Екат[ерининская],
д[ача] Лещинск[ого], кв. № 12,
13/12 1897

Люба мамочко!

Як се часто буває, листи наші розминулись. Нема що й казати, як я рада була твоєму «довжелезному» листові, але ж на такий лист теж «коли відписувать, то відписувать», от я і прозбиралась мало не тиждень. «Ділові справи» здаю тепер цілком на твої руки, бо щось я ніяк не можу тепер орієнтуватись у тих «трупах», «перельотах» etc., хоч мій сусід Руденко і просвіщає мене щодо сього в самих широких розмірах, бо він завзятий український театрал. З його слів тільки здається мені, що у Кропивницького нема ані примадонни, ані «примадона» і єсть тільки «чесні, коректні робітники»… Та й то ще, може, справді, їм моя п’єса не сподобається, яко написана «не в тому характері», що «Вій», «Пропаща грамота» et toute la boutique du diable. От, значиться, і пиши драми «нового напрямку».

Де тепер Зарницька? Ти писала якось, що посилаєш їй «Троянду», – чи се все одно, що послати Мирославському? Боюсь, Москва занадто привикла до «хохлацких коленцев», то їй, може, без «коленцев» і не врозумительно буде. Здається, я щодо моєї драматургії можу сказати: «Śpiewak jestem, niestety! Śpiewać nie mam komu!..» Щодо поезії було б невдячно казати се після недавнього вибуху de ma petite gloriole. Господи боже мій! Про мене читають люди «реферати»… Подякуй Людю за те, що вона так щиро і некористолюбно старається для заснування моєї слави, впрочем, я думаю написать їй сама.

«Примадонна»! Дотепний, але мало потішаючий Witz… І чого іменно я маю дебютувати в офіцерському клубі? Якось се трохи несподівано. Боюсь, що мені буде спорчений вихід в Києві, та вже нічого не поробиш. А може, врешті, воно і нічого собі вийде, щоб дуже добре, то не сподіваюсь. Справді великий курйоз, що ти читала про Кольцова! A propos, його українські вірші, здається, дуже погані? Як ти там їх читала? Скажи, як ти читала мій переклад з Ади Негрі? Аже то був не віршований, а підстрочний переклад. Чи ти його сама звіршувала? Якби я завчасу знала, я прислала б якийсь настоящий переклад.

Тепер про закордонну літературу. Дуже приємні були мені прислані новини, бо смутно якось було зоставатись без журналу. Проте, читаючи лист Франка, я не могла не подумати: «Прийшла коза до воза». Тим часом я відповіла йому в дуже гречному тоні, без жадних натяків на «козу», і послала два вірші. Властиве, я рада такому закінченню нашого «конфлікту», бо толку з нього не було жадного, а Франка, яко писателя і діяча, я ніколи не переставала поважати. Хоч в його листі до мене нема ніякого формального перепрошування, але я його вважаю за перший крок до згоди. Трохи «неприродний» склад нової редакції, і навряд чи він довго протримається в згоді, але дай йому боже! Ти добре зробила, що дала мого «Співця» в юбілейний збірник, якби я була дома, то й сама б його дала. Тільки, здається, я його колись посилала самому Франкові. Вороний казав, що Франко загубив той транспорт матеріалів, але якщо Франко тепер се знайде і помістить у «Віснику», то може вийти ніяково. Але навряд щоб знайшов.

Мені здається, що на Зорин розвиток мало фатальний вплив життя в «безалаберній» і безтолковій сім’ї Гольдштейнів, що невідомо чим привабили до себе дядька, кажу, «невідомо чим», бо з розповідів самого дядька ця родина, а надто сама пані Гольштейн, здавалась мені зовсім не вартою уваги і симпатії. Але ідея тримання Зорі там належала, нігде правди діти, власне, дядькові, а не Людмилі Михайлівні. Взагалі в вихованні їх дітей було багато такого, до чого вони відносились без симпатії і навіть з жалем, але якось вкупі з тим пасивно, вважаючи се неминучим прокляттям свого ненормального вигнанського життя. Я думаю, що у Зорі се все може ще вивітритись і забутись, а оте бришкання проти книжок і науки здається мені більше гаменячим шиком, ніж справжньою вдачею. «C’est rien que pour embêter les collégiens», ходяче mot de chic паризьких і женевських школярів, вони його вживають при всякій вірній і невірній оказії, чи річ іде про verbes irréguliers, чи про «Антігону» Софокла – все одно! Єсть одна дуже негарна квітка паризької культури, зветься вона la blague parisienne, отож, Зоря, по жвавості своєї натури, перейняв її хутко і в широкім розмірі, але, я думаю, він має час забути про неї. Починати йому з 43 помилок на сторінку не першина, може, се й зноровило його до «літер» взагалі – було йому так, коли він перейшов з болгарської школи до французької… Якось-то наломиться. Треба буде літом помогти йому, я все-таки знаю і російську, і французьку викладову мову, то зроблю се, може, краще, ніж людина, знаюча тільки одну з сих мов.

Про мій проект подорожі до Одеси я не писала через те, що він стояв і досі стоїть дуже невиразно передо мною. Поїхати, скажу правду, я хотіла б – перспектива страшенної нудоти в Ялті на свята лякає не тільки мене, але навіть моїх немногих знайомих за мене, їм, бачиш ти, «вчуже» сумно. Та все це залежить від погоди, від стану здоров’я і т. п. причин. Я не придаю великого значення «святам», але давно замітила, що під час них буває ще скучніше, ніж в будні (себто коли взагалі не нудно), бо роботи стає менше, а вид людей в празниковому настрої наводить не то сум, не то заздрощі. Врешті, невважаючи на се, може, й тут прийдеться просвяткувати. Якщо поїду, то виїду звідси 21 декабря, а сюди вернусь 4 января, не пізніше.

Мій погляд на теперішню Маргариту не такий різкий, як твій, але є в ньому подібні елементи, тебе вони можуть тільки сердить, мене ж скоріше смутить. Але все-таки Маргарита – людина, до мене дуже прихильна, інакше що, властиве, могло б заставити її, при її лінощах до писання, запрошувати мене до себе трьома листами і всіма можливими аргументами? Після дуже, виключно тяжко проведеного часу за сі остатні півтора місяця (коли не лічити остатніх уже порядніших півтора тижня) мене, може, не так буде шокірувать і буржуазна хатність: занадто вже пролетаріатськи-одиноко провела я сей час, для якого відповідний термін буде хіба – Hundesleben (і термін, як навмисне, пролетаріатський!)… Врешті, годі, се тема не для листів, а скоріш для усних розмов, бо дуже вона складна.

Пакость, яку зробили мені «історичні» люди, справді велика пакость, тільки нема в ній нічого «історичного» (люди сі «видов» на мене не мали), а вся вона з початку до кінця чисто бабська – от не люблю сього терміна, але тут ніякий інший не підходить. Позволь мені не писати про неї більше – бридко! Мені здається, ти несправедлива до Тучапського, я певна, що я для нього не «паршива вівця», інакше, вір мені, не бачив би він від мене ні шерстини, впрочем, і так не багато він від мене мав. Не знаю, нащо був потрібний йому мій адрес, бо листа від нього я не мала.

Мушу сказати, що «свої люди» часом поступають мало чим краще від «історичних». Наприклад, мої сусіди, свідомі українці, дуже гречно приймали мене у себе, пан господар навіть все на путь істини наставляв, до мене ж все «ніяк не могли зібратись», хоч живем ми буквально в п’яти шагах. Ну та се буває, що й близько, та зібратись трудно, але ось коли добродієві треба було моєї помочі для надписування заграничного листа (подумаєш – грамота!), то миттю зібрався, знов же, коли я якось чотири дні не виходила з хати через інфлуенцу (і мої сусіди се добре знали), то «свої люди» не поінтересувались навіть через служанку – коли самі вже боялись зарази, – чи не пропала там часом «молода українська сила». Рятували ж сю «молоду українську силу» тільки німці, кацапи та ляхи, і, спасибі їм, добре рятували. Все оце дурниця й дрібниця, але пишу тобі про неї ради ілюстрації моєї думки, що, мовляв, «не знаєш, де знайдеш, де загубиш», і що між людьми всякої категорії є свині і навіть «посвині», виражаючись à la bulgare. Та, слава богу, мені тепер нічиєї помочі не треба – здоров’я до мене вернулось, і я сама собі дам раду.

У нас оці два дні – зима. Дуже чудно і навіть якось смішно дивитись, як на лаврах та кипарисах лежать білі платочки снігу, так і здається, що се хтось понакладав на них вати, граючи «в зиму». Не менше смішно і те, що над морем, незамерзлим і ясним, люди їздять по набережній на санках та ще й нащось-то з дзвінками, певне, для більшого сміху, їздити, властиве, зовсім нема по чому, бо снігу того ледве притрушено, але тут, так само як в Софії, люди чіпляються до кожної приключки, щоб показати санки і хоч хвостик якого-небудь поганенького хутра, – «man zeigt am wenigsten was man ist». Надворі не холодно, так, може, 2° морозу, або й того не буде, але ялтинські хати «дачного» типу показалися перед нами всіма дуже зрадливо – ніхто не може здійняти в себе в хаті температури вище 13° (pas trop, n’est ce pas?), y мене і в моєї найближчої сусідки зрання буває 10°, у одної пані на сусідній дачі всього 7°, кажуть, буває у людей і гірше. Крайові люди потішають нас, що се буде недовго, що з половини января знов вернеться весна, – справді, вона б зробила добре, якби вернулась! Ми тут до неї вже привикли за цілий ноябрь.

Однак мій лист!.. Пора його й скінчити. До свят ще напишу. Цілую міцно тебе і всіх Geschwister. Ta не дуже мною журися: по правді кажу (інакше мовчала б), що я тепер вже здорова і нога мені не болить, а все інше колись, може, «приложиться». Кланяйся моїм «цінителям і ревнителям».

Твоя Леся

14-го. Сьогодні рано отримала другий твій лист, де ти пишеш, що будеш у мене до свят, чи се напевне? Бо коли я і в Одесу не поїду (се само собою тепер розуміється), і тебе на свята не діждусь, то буде кепський інтерес…


Примітки

Подається за виданням: Леся Українка. Зібрання творів у 12 тт. – К.: Наукова думка, 1978 р., т. 10, с. 412 – 417.

Вперше надруковано у вид.: Твори в 5-ти т., т. 5, с. 211 – 214.

Подається за автографом (ф. 2, № 177).

Звірено з виданням: Косач-Кривинюк О. Леся Українка: хронологія життя і творчости. – Нью-Йорк: 1970 р., с. 415 – 419. Істотних різночитань з виданням 1978 р. нема.

«Ділові справи» – переговори з трупою М. Кропивницького про постановку драми «Блакитна троянда».

Руденко Іоїл Мефодійович – український актор-комік, антрепренер (трупи М. Старицького), організатор аматорського театру в Чернігові.

«Вій», «Пропаща грамота»повісті М.В.Гоголя: «» (1835) із циклу «Миргород», «» (1831) – із циклу «Вечори на хуторі біля Диканьки».

Зарницька (Азгуріді) Єфросинія Пилипівна (1867 – 1936) – відома українська драматична артистка, грала в трупі М. Кропивницького та ін.

Мирославський (Винников) Костянтин Павлович (? – 1907) – український актор, антрепренер, писав короткі російські водевілі, вистави яких ішли як додаток до українських п’єс.

«Śpiewak jestem niestety! Śpiewać nie mam komu!» («Я співець, на жаль! Співати не маю кому!») – цитата з твору А. Міцкевича «Конрад Валенрод».

ти читала мій переклад з Ади НегріЛеся Українка переклала два вірші Ади Негрі: «Кінець страйку», «Смутної провесни, серед травиці…». Я думаю, підрядковий переклад, згаданий в листі – це початок роботи над одним із цих віршів.

Дала мого «Співця» в юбілейний збірник – Мова йде про збірник «Привіт д-ру Івану Франку в 25-літній ювілей літературної його діяльності складають українсько-руські письменника» (Львів, 1898). Тут вперше надруковані дві поезії Лесі Українки – «Поет під пас облоги» (в листі названо «Співець») і «Товаришці на спомин».

Ти несправедлива до Тучапського – Йдеться про участь Лесі Українки в соціал-демократичному робітничому русі. П. Л. Тучапський та інші зв’язківці передавали їй конспіративні доручення від соціал-демократичних гуртків, які вона виконувала.