Логотип сайта «Леся Українка»
Лист на сайт
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)
Листи Лесі Українки / 1899 р. / 7.06.1899 р. До М. I. Павлика

До М. I. Павлика

26 травня (7 червня) 1899 р. Берлін Berlin, Johannesstrasse, 11,
7/VI 1899

Шановний друже!

Знов я замовкла, се найбільш через те, що коли подумаю про Вас, то згадую про ту роботу, яку мушу, а не можу тепер зробити, і зараз такий візьме жаль, що аж світ темним здається. Ви кажете диктувати: на жаль, не можу, не вмію сього абсолютно, куди й думки всі діваються! Я навіть не люблю, щоб хтось сидів коло мене, як пишу, а вголос думати можу тільки в гарячці.

Тут всі обставини настільки не сприяють писанню, що поки я тут – я не літератор і навіть не людина, а хірургічно-ортопедичний манекен. Ви бачили, який вид мають мої листи, переривані усякими медичними експериментами, – хіба ж то було писання, скажіть самі? Я, живучи остатні роки на більшу половину зовсім самотньо, присвоїла собі непрактичну звичайну, а власне, що можу займатись літературою тільки тоді, коли сама в хаті, і то головно ввечері і вночі. А тут день і ніч я вдвох, в 10-й, 11-й іду спати (такий режим), потім щовечора оті масажі, здіймання і (ранком) накладання апарата вибивають мене з настрою, бо занадто нагадують, що я «матеріал», а не людина.

Писати «як-небудь», аби не гаяти, я могла б, але не хочу, бо занадто люблю пам’ять М[иколи] В[асильовича] і говорити про нього прилюдно, не узброївшись тим хистом і таланом, на який тільки можу здобутись в нормальніших, ніж тепер, обставинах, не вважаю згідним ні з моєю любов’ю, ні з моєю літературною гордістю (признаюсь, що вона таки в мене є). Се робота більше белетристична, ніж компілятивно-біографічна, а белетристика мій фах, darum soll ich das beste leisten

З поводу німецької фрази згадала Кобилянську. Щодня хвалю сама себе, що познайомилася з нею, – вона, видно, розумна і хороша дівчина, по листах дуже мені подобається; я вже взяла з неї обітницю, що прибуде до мене в гості в серпні. Щодо німеччини, то я іншої гадки про се, ніж Ви і всі галичани. Не згубила, а вирятувала К[обилянськ]у німеччина, показала їй ширший європейський світ, навчила ідей, навчила стилю (не в значенні слів, лексики, але в значенні фрази, багатства форми), а розвивши їй розум, тим самим виховала для свідомої і розумної служби рідному краю. К[обилянськ]а вже не кинеться в вузький шовінізм, бо звикла до широкого лету думки, – гадаю, що й збочення до клерикальства для неї неможливі.

Найкращий спосіб втримати К[обилянськ]у при нашій літературі назавжди – се не дорікати їй щодня німеччиною, не називати чужою, екзотичною квіткою, а признати за нею те почесне місце в нашій літературі, на яке вона цілком заслуговує. Порівняйте писання (прости боже!) Коваленка, Катренка, Коваліва, – і як там ще вони звуться, ті патріоти-белетристи, що пишуть для патріотів-читачів, – з яким навіть найменше вдатним оповіданням К[обилянсько]ї, то зважите самі, хто більш екзотичний, – чи вона з своєю «німеччиною», чи вони з своїм «українством».

У Кобилянської, напр[иклад], в 1-й частині «Царівни», та й у всіх оповіданнях в збірці, скрізь живі буковинські люди, нехай хоч і в профіль, силуетами змальовані (напр[иклад], в оповіданні «Жебрачка», «Час», «У св. Івана» і т. п. – між іншим, яка «німеччина» в сих оповіданнях?), а в Коваленка і С° маріонетки з написами «писар», «становий» і т. і., ті маріонетки говорять таке, якого ні на Україні, ані деінде в світі ніхто не говорить. Найменш мені подобається її оповідання «Мужик», хоч воно найменш німецьке, і коли вона піде на сей шлях, то недалеко зайде.

Тепер лайте мене. Я не тільки не відучу К[обилянсько]ї від нім[ецької] мови, але попрошу її зредагувати один мій нім[ецький] переклад мого оповідання для нім[ецького] берлінського видання укр[аїнських] оповідань, куди мене люди, дякуючи К[обилянські]й, запрошують. К[обилянськ]у збираюсь «втравить» ще й в рос[ійську] літературу, бо, видно, вона її з третіх рук знає, а по-моєму таки, напр[иклад], Тургенева і С° варто з перших рук приймати. Лайте ще раз або похваліть.

Можу Вас повіншувати, друже? Остатнє ч[исло] «Гром[адського] голосу» сповіщає про перемогу радикалів. Мені шкода молодих соц[іал]-дем[ократів] русинів, коли їх з’їсть Польща, але зовсім з’їсти соц[іал]-демократію руську вона не може, сей напрямок таки прокинеться, згодом вільний від решток національно-духовної неволі, від якої ще не визволився Яросевич і тов[ариші], се занадто універсальний рух для того, щоб могла українська нація обійтись без нього. Коли б я була публіцистом (тепер, більш ніж коли, жалію, що нема в мене пуб[ліцистичного] талану), то звернула б якнайсерйознішу увагу на соціал-демократичний рух і на те, яке місце має займати в ньому елемент національний, т[о] є[сть] як мають, напр[иклад], укр[аїнські], польські і великоруські соціал-демократи відноситись межи собою. Се була б нова «Історична Польща». Але писати про такі речі без публіцистичного талану – пожалься боже! маю досить досвіду для того, аби знати, що публіцистика не мої ризи. Хотілось би знайти якого талановитого публіциста на Україні і «втравити» його в се. Я думаю… але знов-таки – «не кажи гоп, поки не вискочиш».

Мені здається трохи чудним, що на з’їзді постановлено «ніколи більше не здіймати питання» про соц[іал]-дем[ократію]. Як можна постановляти щось за інших людей? Адже, може, через скілька років більшість в партії буде зовсім інша, тоді що? Тоді ся «постанова» буде мертвою буквою, запевне.

Познайомилась недавно (листами) з Кузьмою. Треба постаратись щось порадити йому, тільки для сього мого власного бажання трохи мало, – я сама подібна до героя моєї «Давньої казки», – що то тільки й мав талан до віршів не позичений, а власний. Бувають часи, коли мені хотілось би стати капіталісткою, такий час, між іншим, тепер. Що ж, коли належу до народу, у якого літератори мусять бути безсеребрениками або шукати іншої роботи чи – іншого народу!

Простіть, пишу знов нерозбірно і погано, се я знов лежу. Зробили мені на ногу машину, та от все роблять в ній реформи, а я тим часом мушу лежати, бо вільною ногою не можна на землю ступати. Через тиждень, кажуть, пустять додому, але се залежить від реформ, а скільки їх ще треба буде, покаже практика. Бачите, яка практична політика, чи пак медицина.

Шановний друже, присилайте мені в Гадяч (як торік) «Гром[адський] голос» і що буде цікавого з виступів рус[ької] соц[іал]-дем[ократії], хоч би й на польській мові (коли не важитиме багато в пакеті) – все оце, звичайно, на мій кошт. Я думаю, що туди буде доходити; коли буде доходити, то шліть і потім восени і взимі, там у мене тепер завжди зв’язки з Гадячем є. Туди ж пошліть і поп[улярні] вид[ання] дядька. Може, згодом дам і ще яку адресу, а се тепер даю на всякий случай, щоб не переписуватись про такі речі з Укр[аїни]. Досада, що тепер не можу везти нічогісінько, тож мушу тепер читати так, як індики глитають, не пережувавши, аби швидше. «Спілка», спасибі їй, прислала ще книжечку Мопассана – вибір і переклад порядні. Далебі, такий лінивий робітник, як я, не вартий стільки дарунків.

Пишіть, що і кому маю від Вас сказати на Укр[аїні], може, маєте діло, я вивчу напам’ять і скажу. Ви давно щось писали, та тоді я ще була дуже запаморочена наркозом, то й забула. Тепер я «в здравом уме и твердой памяти». Заїхати у Львів ніяк не можу, бо ледве соваюсь по світі, не знаю, як ще додому дістанусь. Приїду, але заїду в Галичину і на Буковину, як буду вільніше розпоряджувати собою.

Писатиму Вам ще звідси, а потім з Гадяча. В Росії тепер якийсь хаос, незгірше австрійського, цікаво, як він зблизька видасться. Тим часом рубрику Russland в берл[інських] газетах читати не дуже весело: голод, арешти, страйки, бійка… Все-таки добре, що я помалу, все життя привикала до «заключения» і «стеснения свободы» через хірургію, – се капітал на будуче, – як гадаєте? «Все это было бы смешно, когда бы не было так грустно». Бувайте здорові.

Л. К.


Примітки

Подається за виданням: Леся Українка. Зібрання творів у 12 тт. – К.: Наукова думка, 1978 р., т. 11, с. 125 – 128.

Вперше надруковано у вид.: Твори в 5-ти т., т. 5, с. 271 – 273.

Подається за автографом (ф. 101, № 353).

Звірено з виданням: Косач-Кривинюк О. Леся Українка: хронологія життя і творчости. – Нью-Йорк: 1970 р., с. 489 – 492. Істотних різночитань з виданням 1978 р. нема.

Коваленко – очевидно, мається на увазі Григорій Олексійович Коваленко (1868 – 1937) – український письменник.

Катренко (Катрухін) Олександр – український письменник, видав збірку оповідань «Пан природа» (1901) та ін.

Ковалів Степан Михайлович (1848 – 1920) – український письменник-демократ, автор оповідань з життя галицьких робітників і селян.

в 1-й частині «Царівни», та й у всіх оповіданнях в збірці – Тут і далі названі твори, що склали збірку О. Кобилянської «Покора» (1899).

попрошу її зредагувати один мій німецький переклад – Йдеться про автопереклад оповідання Лесі Українки «Голосні струни» для збірника українських новел, який мав намір видати Л. Якобовський.

К[обилянськ]у збираюсь «втравить» ще й в російську літературу – Поетеса мала намір глибше ознайомити О. Кобилянську з творами російської класики.

Остатнє число «Громадського голосу» – Мається на увазі стаття під заголовком «Нарешті!», надрукована в газеті «Громадський голос» 1 червня 1899 р. В ній повідомлялося, що від Русько-української радикальної партії відкололась група (Р. Яросевич, М. Новаковський та ін.), яка оголосила себе українськими соціал-демократами. Ця група того ж року заснувала Українську соціал-демократичну партію. Після розколу відбувся з’їзд радикальної партії Галичини.

сей напрямок таки прокинеться – Леся Українка надавала великого значення революційному соціал-демократичному рухові і підтримувала зв’язок з деякими членами Російської соціал-демократичної робітничої партії, створеної у березні 1898 р.

Се була б нова «Історична Польша» – тобто «Історична Польша і великоруська демократія» М. П. Драгоманова.

Познайомилась недавно (листами) з Кузьмою – з А. Ляхоцьким. Листів Лесі Українки до Ляхоцького не знайдено.

мені хотілось би стати капіталісткою – Очевидно, в той час поетеса домовилась з Ляхоцьким про друкування революційної літератури, на що були потрібні гроші.

поп[улярні] видання дядька – тобто видання типу «Рай і поступ» (Львів, 1894) М. П. Драгоманова.

Досада, що тепер не можу везти нічогісінько – Леся Українка звичайно привозила з-за кордону нелегальну літературу, а коли не мала змоги цього зробити, перечитувала її, щоб переказати потім товаришам.

«Спілка», спасибі їй, прислала ще книжечку Мопассана – «Українсько-руська видавнича спілка» надіслала поетесі книжку «Дика пані і інші оповідання» (1899).

Пишіть, що і кому маю від Вас сказати на Укр[аїні] – Цей абзац листа з метою конспірації вписаний олівцем між рядками попереднього абзаца так, що його дуже важко прочитати. Леся Українка як революційний діяч дотримувалася правил конспірації, зокрема заучувала напам’ять важливі доручення, прізвища й адреси.

В Росії тепер якийсь хаос – У Росії, як і в Австро-Угорщині, почалась велика промислова криза. У зв’язку з цим посилились робітничі страйки й урядові репресії.

добре, що я помалу, все життя привикала до «заключения» і «стеснения свободы» – Як активний член соціал-демократичних гуртків Леся Українка гадала, що її теж можуть заарештувати.

«Все это было бы смешно, / когда бы не было так грустно» – рядки з вірша M. Ю. Лермонтова «О. О. Смирновій» (1840).

Попередній лист | Перелік листів | Наступний лист

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 2006 – 2019 М.І.Жарких (ідея, технологія, коментарі)

Передрук статей із сайту заохочується за умови
посилання (гіперпосилання) на цей сайт

Сайт живе на

Число завантажень : 2284

Модифіковано : 2.06.2017

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.