Початкова сторінка

Леся Українка

Енциклопедія життя і творчості

?

1.08.1901 р. До О. Ю. Кобилянської

1 серпня 1901 р. Буркут Буркут, п[ошта] Жаб’є, 1.VIII 1901

Хтось комусь пише нарешті таки навсправжки, а не тими картками, що все здаються комусь не справжніми листами, а сурогатами листів. Ой, якби-то тут були ми так – «хтось та ще хтось», як у Чернівцях, то б то було славно! Але що вже казати…

Ну, хтось спише свою одіссею з Чернівець до Буркута. З Чернівців до Вижниці – нічого особливого, тільки спека і тіснота в вагоні. У Вижниці гарні гори і привітні люди. Мешкала я у п. Москви (потім і п. Квітка вибрався до них), робили ми чимало проходів, раз заїхали високо на гору Німчич і бачили звідти при заході сонця щось таке гарне і срібне, як мрія, – кажуть, що зветься Ростоки, але я думаю, що то ніяк не зветься і що його вже тепер там нема, бо щось такого може показатись тільки раз і зникнути, а вже якби хто вдруге хотів би те саме побачити, то не знайшов би. Був хтось у Бобикевичів, пані йому більше сподобалась, як пан, а найбільше сподобалась мала Дуньця; зрештою когось там дуже гречно приймали, згадували когось і казали комусь кланятись.

Було комусь у Вижниці не зле, але все ж хтось під кінець став іритуватись, бо дощі трохи обридали і листа з Буркута жадного не було, а їхати без звістки було страшно, бо люди казали, що всі помешкання в Б[уркуті] зайняті і прийдеться «під смереков ночувати» (з огляду на дощ воно не завжди вигідно, хоча й досить поетично). В тому чеканні (і в дощах) минув тиждень, аж, нарешті, прийшла картка з Б[уркута], що помешкання нема до 1 серпня, однак хтось і пан Квітка зважили таки їхати з тим, щоб хоч у Жаб’їм чекати 1 серпня, бо ніяково було сидіти «в гостях» без кінця, але по дорозі, в Кутах, отримали телеграму, що помешкання єсть (правда, одно, для когось, де хтось і тепер мешкає, а п. Квітка все ще міститься «провізорично» то в сій, то в тій хаті), і поїхали далі вже спокійніше; до Яворова їхалося дуже добре.

В Косові комусь не дуже сподобалось, а в Яворові дуже, якось там дуже симпатично і мило. Всі Окуневські (дві панни і батько, – братів не було) теж казали когось поздоровити. Ольга О[куневська] стала значно ліпше грати і сама стала куди цікавіша, ніж була в Києві. Хотіли ми було за годину-дві їхати далі, бо фіакр не хтів чекати, але О[куневські] не хтіли того слухати, отже, ми приплатили фіакрові лишне та й зостались через ніч і не жалували, бо дуже приємно перейшов нам той час.

Другого дня стали ми в Ясеневі Горішньому, Маркес показав нам дорогу до Криворівні (з буслят бачили тільки одно, Вільгельма, він щось хорує, а Рейнгольд цілий день в лісі, і його ніхто не бачить), там нас прийняли Волянські теж дуже добре та ще й потім дали нам до Буркута цілу пачку книжок, переважно етнографічних (п. Квітка, зобачивши у них велику масу укр[аїнських] книжок, розпалився великою жадністю і все просив, що бачив, а я певна, що він з того і сотої частки не перечитає).

Натурально, бачили ми там Франків і Гнатюків. Згадували теж і про когось, Франко дуже хвалив чиєсь «Під голим небом», тільки казав, що там «тих ідіотів забагато», взагалі хвалив чиєсь писання. Франко досить охоче згодився написати передмову до нім[ецької] збірки (чи хтось послав йому спис новел?), – нехай «ведмідь» заспокоїться! Гнатюк щось закидав, нащо то комусь потрібні гонорари, коли «має багатого батька», але йому хтось сказав, що гонорари не мають нічого до того, який в кого батько, і що всяка праця варта плати і то, властиво, не такої жебрацької… далі п. Гнатюк сеї розмови не підтримував.

Фр[анко] на когось справив на сей раз якесь дивне враження; з тим чоловіком щось робиться, якийсь він наче приголомшений, мало говорить, почне якусь розмову, неначе й зацікавиться нею, а потім раптом знеохотиться, урве, замовкне або сяк-так докінчить почату фразу. Щось не чула я від нього сей раз тих цікавих літературно-філософських розмов, що давніше, – від політики відтягався старанно, хоч п. Квітка дуже намагався звернути розмову на політичні теми, раз тільки Франко оживився, як почав ганити львівських соц[іал]-демократів за робітницькі розрухи… Хтось не дуже любить бачити людей, що вже «перешуміли», надто коли бачив їх в найбільше голосний, шумливий час…

Візита в Криворівню вийшла менше цікава, ніж хтось сподівався. В Криворівні пробули ми теж через ніч, відпустили фіакра і поїхали вже «фіров» (се було не дуже-то приємно, але інакше не можна було, бо прийшлось би переплатити надміру). В Жаб’їм стояли 4 – 5 год[ин], поки знайшли іншу фіру до дальшої подорожі.

Там, в Ж[аб’їм], у Коржинських, бачили ми людей такого розбору, яких хтось ще зроду не бачив: галичан-емігрантів до Росії (польку і русина), що не хотять говорити ні по-польськи, ні по-українськи, «аби не зопсувати акценту (російського)», і для того говорять увесь час по-російськи, але з таким «акцентом», що навіть немоскалям «вуха в’януть». Що вони хтять тим доказати? Ні, я таких людей, як сі «слов’янофіли» галицької формації, ще досі не бачила і дуже рада, що нарешті побачила. Але за що вони так мучать себе тою російщиною? Дали б уже собі хоч у Жаб’їм спокій, адже звідти до Москви їх все одно ніхто не почує!

З Жабйого зачалась властива pielgrzymka, бо трясло, трясло і ще трясло, і якби не прекрасні пейзажі навколо, то хтось «пракав» би, а так сидів тихо і навіть був досить успособлений; де вже ставало надміру тряско, там хтось уставав і йшов пішки, аж нарешті подер черевики в шмаття і кинув їх до направи в тій коршмі, де прийшлось ночувати (ночувати було не так зле, як хтось сподівався), далі їхалося все так само над Черемошем, і гарно було, і тряско було, нарешті трошки прикропив дощ, але мало, так собі, трошки, на пам’ятку.

Приїхали ми в Буркут саме на обід, як усі при столі сиділи, там якось одразу познайомились з усіма, пристали до гурту і відразу перестали себе чужими почувати. «Душею товариства» був на той час доктор Кобринський (тепер від’їхав, а з неділі знов приїде), справді дуже товариський і досить приємний чоловік. Дав він мені деякі поради, між іншим, заборонив купатися сей перший тиждень, а по приїзді своєму обіцяв оглянути уважно і дати докладний розпорядок, що і як робити. Тим часом я без розпорядку їм 5 раз на день (їсти тут єсть досить, зовсім не мало і не погано, як мене лякали, навпаки, при столі за обідом кождий бере собі, скільки хоче, без порції, дають завжди три потрави і якусь ярину, все старанно приладжене) і не тільки не примушую себе, щоб їсти, а навіть буваю щиро голодна, і то не раз, – се тут уже таке повітря й вода, що викликує голод (навіть п. Квітка став їсти не мало, теж 5 раз на день, і, певне, вже відступить п. Володимиру право на президію «в товаристві добровільно голодаючих»).

Всі кажуть, що хтось в очах поправився за сей тиждень, та хтось навіть сам се почуває, – став сильніший, червоніший (ще!!) і кашляє менше, але ще таки не зовсім кашель минув і напади раптового безсилля ще бувають, і в руки часом пече, але все то в меншій мірі. Хтось знає, що поправиться тут дуже за сей місяць, коли б тільки йому чого нового не притрапилось, коли тільки хто-небудь чим не затроїть. Він такий чудний, отой хтось: як йому спокійно який час, то все йому здається, що от-от хтось розіб’є той спокій. Він сам не знає, на що себе тим мучить; чи то він так уже не звик жити в спокої?

Комусь перебили листа вечерею, а потім хтось уже йшов до своєї хати, аби дописати комусь листа, коли се здибає на дорозі Франка, д-ра Кульчицького і Міхновського! Всі три наче з неба впали на Буркут. Отже, прийшлось вистарати їм вечерю і взагалі за гостей прийняти, бо якось так виходило, що Франко головно до когось приїхав. Ф[ранко] був сьогодні в ліпшім гуморі і вже не здався комусь приголомшеним таким; Кульч[ицький] робить досить симпатичне враження і нагадує більш українця, ніж галичанина, Міхн[овського] хтось мало бачив, бо той пан десь захопив пропасницю в дорозі, скупавшись десь у горах, приїхав розламаний і, ледве випив чаю, вклався спати в хаті п. Квітки.

Я, здається, пишу все таке щось малоцікаве, може, хтось того і читати нецікавий? Але як хтось когось любить, то, може, йому від когось і нецікаве цікавим здасться, а хтось любить балакати з кимсь довго, хтось знає. Тут мало цікавого, бо хтось живе, як ростина, живиться та спить переважно, читає мало, пише ще менше, до жадної серйозної праці ще не брався, тільки вчора вірші до «Вісника» вислав, а «Міріам» ще не зачіпав, хай полежить. Драми скульптурної теж не зачіпав. Зрештою перших три дні утомлений, а остатніх три дні дещо шив, а то так собі «природою жив».

Хтось хотів би зробити комусь тепер найніжніші паси, бо хтось дуже розуміє когось і через те і капує когось дуже і зовсім не жалує, бо знає, що хто має силу ходити по гострім камінні, то завжди перейде по ньому до чогось високого, до вищого, ніж звичайно можна дійти рівними та гладкими стежками. А хтось має силу, хтось може. О, я ніколи не забуду, як хтось писав новелу в сі остатні дні перед виїздом когось з Чернівець, – коли хтось так робить, то хтось багато може і буде могти, і не загине, а зірве собі золоту зірку і цвіт папороті з землі і буде знати те, чого багато-багато інших людей не знають.

Хтось хотів би бачити «ведмедя» і з ним поговорити, – нехай там він вилізе з лісу!

Комусь уже пізно і лист задовгий. Хтось когось дуже любить. Нехай хтось пише. Сюди листи довго йдуть, цілий тиждень.

Па!

Хтось

Пан Квітка просить когось гречно привітати.


Примітки

Подається за виданням: Леся Українка. Зібрання творів у 12 тт. – К.: Наукова думка, 1978 р., т. 11, с. 260 – 264.

Вперше скорочено надруковано в російському перекладі у вид.: Собр. соч. в 3-х т., т. 3, с. 247 – 248. Українською мовою повністю вперше опубліковано у вид.: Твори в 5-ти т., т. 5, с. 361 – 364.

Подається за автографом (ф. 14, № 888).

Звірено з виданням: Косач-Кривинюк О. Леся Українка: хронологія життя і творчости. – Нью-Йорк: 1970 р., с. 553 – 556. Зауважено істотний пропуск фрази у виданні 1978 р.

Німчич – гора поблизу Вижниці.

Розтоки – село поблизу Вижниці, на березі Черемошу (тепер Чернівецької області).

Бобикевичі – родина вижницького священика Олекси Христофоровича Бобикевича (1865 – 1902), українського письменника-«народовця».

Дуньця – Клавдія Миколаївна Бобикевич (1896 – ?), онука Миколи Устіяновича, писала художні твори. Згодом переїхала до Румунії, де й померла в кінці 1950-х років.

Кути – місто над Черемошем поблизу Косова.

Косів – місто на річці Рибниці (тепер Івано-Франківської області).

Ясенів Горішній (або Верхній) – село над Черемошем (тепер Івано-Франківської області).

Маркес – лісник у Криворівні.

з буслят бачили тільки одно – Буслятами Леся називала синів Маркеса.

«Під голим небом» – оповідання О. Кобилянської, надруковане в «Літературно-науковому віснику» (1900, кн. 9).

Хтось не дуже любить бачити людей, що вже «перешуміли»Це спостереження Лесі Українки дивним чином знаходить собі підтвердження у «Майових елегіях» самого І.Франка. В 3-й елегії поет бачить у своєму внутрішньому світі

Черепи стовчених мрій, кістяки неоправданих планів,

Зломки дрібних пожадань, трупи обманних надій.

Ці елегії були написані в травні 1901 р., опубліковані в червневій книжці «Літературно-наукового вісника» за 1901 р., тобто за два місяці до даного листа.

«слов’янофіли» галицької формації – тобто «москвофіли».

Кобринський Володимир Васильович (1873 – 1958) – лікар, український культурно-громадський діяч, організатор музею «Гуцульщина» в м. Коломиї.

Всі кажуть, що хтось в очах поправився за сей тиждень, та хтось навіть сам се почуваєу виданні 1978 р. стоїть: «Всі кажуть, що хтось навіть сам се почуває». Пропуск фрази (мабуть, випадковий) спотворив зміст.

Кульчицький – Лесь (Олександр) Кульчицький (1858 – 1938), український громадський діяч, економіст.

Драми скульптурної теж не зачіпав – Йдеться про драму «У пущі», яка спочатку мала назву «Скульптор». Робота над нею, що почалася в 1898 p., була скінчена лише 1909 р.