30.06 – 3.07.1913 р. До сестри Ольги

Любая Лілеєнько!

«Пишу до тебе», вибравши годину, коли голова не дуже болить і жару ще нема, а ранішня прострація вже трохи розвіялась. Такі години бувають тепер не так-то часто, і треба їх ловити. Сама не знаю, чого се я так уже хутко і так по всіх швах розклеїлася цього разу. Ти скажеш – «київська втома». Але що ж там такого особливого було в Києві? Та я ж кожен раз заїздила в Київ і навіть на довше, а такого все ж не бувало, як тепер, а ще єгипетської поправки ставало хоч на півліта або й до осені. Сей раз я й на морі оскандалилась – 4 рази «принесла жертву морю» – і приїхала додому з таким шлунком, що хоч не їж нічого.

Такий він і тепер, болить раз у раз; як сяду їсти, то плакати хочеться, до того мені всяка їда противна, але, звісно, примушую себе їсти, бо інакше ж можна зовсім знесилитись. Подібно до сього було тої зими, як ми були в Хоні, але й тоді втрата апетиту не була такою надмірною, як тепер, я більше боялася їсти через спазми, ніж не хотіла, крім того, тоді майже не було жару (не більш як 37,5 і то рідко), а тепер мало в який день не доходить до 38, буває і 38,4, триває то довго, часом всю другу половину дня, часом весь вечір і ніч, до 3-ї г[одини] ночі, часом двома наворотами, без виразної періодичності, а ранком спускається до 36,4, і тоді вже голова болить і нападає прострація така, що я вже волію жар, ніж таку «нормальність». При тому цистит загострився, і буває щось таке кругле і тверде під правим ребром, що коли його трохи надавити, то болить напробій, до самого хребта (там, де нирка), тільки се буває рідко і недовго, але зате дуже неприємно.

Ну, от бачиш, які я речі тепер пишу, – чи ж не ліпше вже мовчати?.. Мовчала я, зрештою, більше через те, щоб не проговоритись про ту грошову скруту, в яку було ми попалися, і щоб ти не завдала собі ще з тим якого клопоту. Тепер, нарешті, се заспокоїлось, бо мама після всяких перипетій таки вернула мені 55 p., що лишились у неї (каже, що поручила Федору відправити з Гадяча, як виїздила звідти, а він загубив адресу мою і не відправив і т. п.). Сяк чи так, але нам прийшлося було дуже круто, ми продавали речі з хати і тим живилися, інакше не знаю, що б ми й робили. Добиваючись переводу в рідніші сторони, Кльоня витратився на подоріж у Новочеркаськ і т. п., вліз в довги, а тепер літом прийшлося ті довги віддавати, та й екстрений виїзд Феоктисти Семенівни теж дещо коштував, от і вскочили в кризис.

Тепер гострота кризису минулася, але взагалі нам таки треба «щось думати», бо такі кризиси можливі і надалі. Поки були в мене запасні гроші або хоч середня змога заробити, то ми могли жити без біди, але тепер я нічого не маю, робити в теперішньому стані зовсім не можу, а ще й потребую ліків, то, значить, Кльоні приходиться за всіх відбувати. До речі, може б, ти знову написала Паші, чи не віддав би він мені хоч по частках ті 200 р. Все ж він має постійний заробіток і якийсь маєток, а я, крім туберкульозу, нічого не маю. Ще ж і Олександр Антонович вийшов в одставку і має приїхати сюди з Феоктистою Семенівною, одержавши зовсім невелике «единовременное пособие», що, либонь, усе й піде на ліки та на переїзд. З осені знов почнеться медитування про Єгипет для мене…

Під впливом всього сього ми й надумали, що коли до осені нічого не вийде з переводом у Новочеркаський округ (ще деяка надія єсть), то треба подаватись у Середню Азію, де вже напевне можна мати місце, аби хіть. Се прикро через те, що далеко і чужо (хоч воно й тут те саме є), але там на всіх посадах збільшена плата, багато дається на переїзд, швидше можна дослужитись до «несменяемости» (тепер се дуже важно) та й інші вигоди є. Головно ж, ми надіємось, що, може, тамошній клімат до значної міри замінить Єгипет, бо там надзвичайно сухо, здебільшого тепло, навіть гаряче, зима недовга, а до того ж, кажуть, там будови добрі і в хаті холод зимою не дошкуляє так, як тут. Може, провівши 2 – 3 роки без перерви у сухому краю (там нема і 200 мм «осадків», тимчасом як тут коло 1000 мм їх), я поправлюся хоч так, щоб не бути інвалідом; а так, як тепер, то, може, виїзди в Єгипет мені ще й вадять, бо потім ще гірше почувається всяка вогкість, та й далекі двотижневі переїзди, либонь, уже робляться не під силу, як ось остатній раз показалося. Крім того, при теперішніх фінансах моїх приходиться з вас тягти на той Єгипет, а я ж тямлю, що ви всі не багачі і, значить, давали б «не от избытка», а стягалися б з остатнього, може, – та хіба ж се по правді?

Могла б я, правда, удатись по запомогу, так як Коцюбинський, і думаю, що мені б не відмовили, але з різних причин волію Середню Азію, ніж се… Ну, та се ще все видно буде, а поки що я тільки тобі про се пишу, мамі ж, наприклад, не пишу, бо вона візьме се не з практичного, а з ліричного або ще якого погляду і, може, тільки зайвих неприємностей Кльоні понаписує, як то вже й траплялося.

А тепер от я тобі неприємність напишу, вживаючи права старшої сестри. Яке се в тебе протианемічне лічення з трьома чужими мовами, з юрбою дітвори в хаті, з двома службами медичними, з репетицією небоги і т. п., з їздою щодня по 14 верстов? Мені здається, що так здобувають анемію, хто її не має. Схаменися, Лілеє, ти ж бо лікар! Не компрометуйся. За два тижні за границею навчишся мови краще, ніж тут за 2 місяці, а заплатити репетитора небозі було б економніше, ніж учити її самій. Навіщо ти марнуєш свою силу? Не будь марнотратною, моя Лілеєнько, твоя сила дуже дорога і єсть куди її прикласти. А крім того, я не хочу, щоб моя золотая Лілія прив’яла. Покинь все, що лише можна кинути, і лічись таки справді. Будеш?

Міцно цілую тебе і Михаля, будьте здорові, мої золотесенькі!

Твоя Леся

P.S. Тільки що принесли мені аналіз. Виходить таке:

Сут[очное] количество – 2300 gr.

Удельный вес – 1.007 (менше ніж коли).

Осадок в большом колич[естве] хлопчатый.

Белок 2‰ (зроду стільки не було).

Альбумозы следы (її ніколи не було).

Лейкоциты в больш[ом] колич[естве] в поле зр[ения].

Эритроциты единичные в п[оле] зрения.

Эпител[ий] клетки плоские превышают норму.

– – – – – круглые в знач[ительном] колич[естве].

Цилиндры зернистые 23 в поле зр[ения] (вже було щезли).

Усе це гірше проти аналіза Колесницького, а проти єгипетського і не рівняти. Але так можна було й сподіватись по моєму теперішньому стану, се навіть ліпше, ніж я думала. Бактеріоскопії не робили.

20/VI. Задержався лист, бо Кльоня хтів написати, а все не мав часу. За сі дні моя t° трохи схаменулась, уже не вище 37,8 здіймалась, але живіт все болить, і нудить, і дуже обридає, але, може, і се якось направиться. Голова все болить, і від неї «коріння очей», аж трудно вгору дивитись, а як дивлюсь вниз, то не больно. Се, певно, від лежні та від жару, а ще я при тому читаю, то, може, томлю очі, та, крім читання, однак, не можу нічим зайнятись.

Цілую тебе ще раз.

Л.

Примітки

Подається за виданням: Леся Українка. Зібрання творів у 12 тт. – К.: Наукова думка, 1979 р., т. 12, с. 469 – 471.

Вперше надруковано у вид.: Твори в 5-ти т., т. 5, с. 667 – 669.

Подається за автографом (ф. 2, № 434). Фрагмент «P.S. Тільки що принесли… Бактеріоскопії не робили» відновлено за виданням: Леся Українка. Зібрання творів у 14 тт. – Луцьк: 2021 р., т. 14, с. 407.

Новочеркаськ – місто в Ростовській області Росії.

Медитування – роздуми.

Анемія – недокрів’я.

Колесницький Андрій Наумович (1883 – 1927) – відомий київський лікар-терапевт, згодом один із членів медичної секції Українського Наукового Товариства (1922); приятель О.Черняхівського й К.Квітки.