Початкова сторінка

Леся Українка

Енциклопедія життя і творчості

?

3.05.1913 р. До О. Ю. Кобилянської

3 травня 1913 р. Мармурове море 3/V 1913, Мармурове море

Дорогий хтосічку!

Хтось до когось пише, їдучи Мармуровим морем до Цареграда, щоб звідти простувати «на тихі води, між мир хрещений». Хотів був хтось таки з Єгипту написати, як хтось чорненький просив, але то ніяк не було можна, бо хтось саме вибирався в дорогу, пакувався, дещо шив і мав голову заморочену всякою дрібницею та й не годен був написати. Виїхав дуже втомлений і не конче здоровий (не дуже здоров і тепер, але все ліпше, ніж торік, значно), а ще в тій самій кабіні, де хтось їде, одна пані нагле захорувала, і то досить небезпечно, а що вона чужинка і тут на російському пароході її ніхто ні слова не розуміє, то хтось мусив з людяності трохи їй помагати, і те все також не давало взятися до листа. Аж оце вже тепер, як ті всі Strapazen минули, хтось розсівся коло великого зеленого стола в «кают-компанії» і вже шкрябає. Видить хтосічок, що хтось бодай добру волю має писати, а коли виконання і не ідеальне буде, то хтось любий вибачить, бо на морі все ж не те писання, що на твердій землі, – хибка стихія мусить все якось впливати й на думку, й на вислов, хоча маємо добру погоду, то воно майже не розхитує.

Коли б хтось дорогий міг бачити той золотий Єгипет тоді, як хтось виїздив звідти! От уже був золотий та щирозлотий! На горизонті золоті піски без краю, а попри залізниці понад водою золота пшениця хвилює-хвилює і наче тече в пустиню, як золоте море. Се ж у Єгипті жнива починаються, а в нас оце через два дні люди вийдуть на поле качати крашанки по молодих рунах збіжжя на св[ятого] Юрія… Покидаючи Єгипет, хтось усе думає: «Чи буду я ще його бачити?..» Хтось хотів би ще, але не так, як сей рік.

Сеї зими хтось увесь час пролежав та просидів у своєму пансіоні, як добре вихована арабська дама в гаремі, не зложив навіть візити Великому Сфінксові та пірамідам (тільки бачив раз у раз ті піраміди з своєї веранди), не був і в музеї, де такі прекрасні чорнобриві дами з золотими обличчями перебувають в товаристві загадково-радісних рожевих сфінксів. Прекрасно було б, якби хтось та й ще хтось могли собі колись, узявши дагабію (велику барку з вітрилами), податися Нілом угору до великих зруйнованих святинь у Луксор, Карнак, Есне, Елефантину… Але се тільки мрія, бо хтось тепер може тільки лежати (як сидить, то вже щастя), на морі чи на суходолі, в Єгипті чи деінде – однаково… Ну, що ж, проте ж і на лежачих світить сонце і дивляться зорі, і дорогий пурпур єгипетського заходу видко їм, і золота пустиня снує свої гарячі полудневі мрії перед їх очима – те все ще не заказано мені, то й нема чого дуже на moll настроюватися. Es lebe das Leben, яке вже там кому суджено!

Те все, що хтось пише мені про «Камінного господаря», беру собі скоріш за честь, ніж за докір, – видів хтосічок таку зарозумілість?! Коли читач жалує, чому якийсь твір не довший, ніж він є, то сеє, властиве, чималий комплімент авторові, бо речі нудні або невдалі здаються завжди надміру довгими, хоч би і мало карток займали. Однак хтось мусить оборонитися від чийогось дуже делікатного, а проте виразного докору, ніби хтось білий попросту… лінувався опрацювати той сюжет належите. Так воно не є, бо хтось дійсно mit Todesverachtung працював дні і ночі, працював з гарячкою в крові, а скінчивши, хорував, певно, більше, ніж хорують жінки після породу, а прийшовши ледве не ледве до здоров’я, працював знову над уже скінченою драмою – знає хтось для чого? Щоб зробити її короткою (вона була чи не вдвічі довша, ніж тепер), щоб сконцентрувати її стиль, наче якусь сильну есенцію, зробити його лаконічним, як написи на базальті, увільнити його від ліричної млявості та розволіклості (комусь все здається, що він на те дуже хорує!), уняти сюжет в короткі енергічні риси, дати йому щось «камінного». Я не люблю багато мережання та візерунків на статуях, а ся драма повинна була нагадувати скульптурну групу – такий був мій замір, а про виконання судити не можу.

Щодо характерів, то я не мала на меті додавати щось нового до усталеного в літературі типу Дон Жуана, хіба лише підкреслити анархістичність його вдачі, він, власне, повинен був таким бути, яким його звикли собі уявляти більш-менш усі, а коли так, то пощо ж було його виписувати детально? Донна Анна, здавалось мені, вже й так зайняла надміру багато місця в драмі, значно більше, ніж їй первісно було призначено, але Командор, се я таки тямлю, вийшов занадто схематичним – се більше символ, ніж жива людина, а то, безперечно, є вада, тільки ж коли порівняти з тим, як обходилися з сею поважною особою інші автори, то все ж, може, я була уважніша до нього і принаймні дала йому якесь логічне поводіння і справжнє raison d’être в драмі.

Шкода мені теж, що я не вміла поставити Долорес так, щоб вона не здавалась блідою супроти Донни Анни, – се не було моїм заміром, і я навіть який час вагалася, хто має бути справжньою героїнею драми – вона чи Донна Анна, і дала перевагу Анні не з симпатії (Долорес ближча моїй душі), а з почуття правди, бо так буває в житті, що такі, як Долорес, мусять відходити в тінь перед Аннами і стаються жертвами – властиво не Дон Жуанів, а власної своєї надлюдської екзальтації. Се тип мучениці прирожденної, що все мусить гинути розп’ята на хресті, хоч би мала сама себе на той хрест прибити, коли бракує для того катівських рук. Якби не було Дон Жуана, то знайшлось би щось інше, для чого вона б «душу розп’яла і заколола серце», бо там, де Анна могла б уже бути щасливою, Долорес ще б таки не знайшла свого святого Грааля, а се тому, що над нею ніщо «камінне» не має влади, і всі ті усталені форми життя, яким нарешті таки покорилась горда Анна саме тоді, як їй здавалось, що вона опанувала своєю долею, ті форми не покорили б ніжно-упертої вдачі Долорес, бо, отже, вона і в монастир пішла не так, як всі, не для рятунку власної душі, а для пожертвування нею! Вона і заручилась без надії на заміжжя, знов не так, як всі. Отже, усталені форми для неї тільки якісь містичні формули, що мають виражати, власне, невиразимі ні в яких формах почуття, але те, що в тих формах є «камінного», пригнітаючого, позбавляючого волі, не може мати влади над її вільною душею. Так я думаю про Долорес, але, на жаль, не вміла передати тої думки читачам.

Бачу з рецензій, що люди занадто повірили зарозумілим словам неглибокого психолога Дон Жуана про Долорес: «Се тільки тінь моя». Се шкода, але сього вже поправити не можна, бо я вже вийшла з того настрою, в якім писала ту драму, і вона вже мені не підвладна тепер, се вже «окремий організм», і не можна його вернути назад в материнське лоно… Хтосічок же розуміє се?

Ну і годі вже «автокоментарію». Хтосічок має таки рацію, що слід би було довше ще попрацювати, але знає, що, мій хтось дорогий, що коли б хтось не дав тоді собі нарешті спокій, то се була б взагалі чиясь остатня драма, бо комусь був би «капут», се я без жарту кажу, і хтосічок би повірив, коли б бачив тоді когось білого, що був тоді вже такий «білий», аж вуха світились, наче з алебастру… А хтосічок же добрий і, певно, не хоче, щоб комусь білому вже був «капут» хоч би і за ціну порядної драми? Правда ж? Хтось когось любить, і хтось когось… Па!

Хтось!

Прошу когось писати до когось на адресу моєї мами: Киев, М[ариинско]-Благовещенская, 101, О. П. Косач (для Л. У.), бо ми, може, хутко спровадимось з Кавказу па Україну, і ще я не знаю, яка буде моя адреса. А хтось забув мені дати адресу.


Примітки

Подається за виданням: Леся Українка. Зібрання творів у 12 тт. – К.: Наукова думка, 1979 р., т. 12, с. 460 – 463.

Вперше надруковано скорочено в перекладі російською мовою у вид.: Собр. соч. в 3-х т., т. 3, с. 360 – 363.

Подається за автографом (ф. 14, № 926).

Звірено з виданням: Косач-Кривинюк О. Леся Українка: хронологія життя і творчости. – Нью-Йорк: 1970 р., с. 867 – 870. В цьому виданні опущено пост скриптум. Істотних різночитань з виданням 1979 р. нема.

На св[ятого] Юрія – 23 квітня (6 травня).

Луксор – невелике єгипетське місто, в якому знаходяться руїни знаменитого храму Рамзеса II.

Карнак – місце, де є залишки старовинного храму; сполучене алеєю сфінксів з Луксором.

Есне – місто на лівобережжі Нілу, розташоване за 45 кілометрів від Фів.

Елефантинаострів на Нілі..

Не знайшли свого святого Грааля – За бретонськими легендами XII ст., до містичної чаші цього святого могла наблизитися і наснажитися цілющими новими силами лише людина кришталевої чесності, високих і благородних моральних якостей.