Початкова сторінка

Леся Українка

Енциклопедія життя і творчості

?

3.04.1913 р. До О. Ю. Кобилянської

Гелуан 21/ІІІ 1913, Égypte, Hélouân,
Villa Tewfik

Дорогий хтосічку!

Сей білий почав було листа в відповідь на чиюсь любу картку, та був щось нездоровий і гнівався на Єгипет (бо і в Єгипті буває вітер холодний, а хтось уже розбалувався і хоче, щоб усе було тепло), а хтось чорненький хоче, щоб хтось «гарно» писав про Єгипет, хтось так не вмів і листа свого подер. Хтось на сей раз живе не так в Єгипті, як у хаті та в дворику, бо нікуди не ходить, хіба зрідка на пошту (се ближче, ніж з Нового Світу до Ринку), а в Каїрі, що лише о півгодини залізниці від Гелуана, був лише раз, і то в конечній справі. А то все мусить сидіти або лежати в своєму chaise longue, і то не лише тому, що лікар так наказує, а таки тому, що хтось і не може інакше. При тому хтось дуже розлінувався (минув той час, коли хтось писав по 8 листів на день, а ввечері ще щось міг писати!) і подивляє когось чорненького, що він може стільки трудитися і клопотатися, хоч і слабенький.

Хтось білий перед виїздом до Єгипту був уже такий, що не годен був навіть переписати одної сторінки на день і вже нічого не міг помагати нікому дома, от просто був «до нічого». Був таки слабий: щодень гарячка і їсти нічого не хотів, і так вже йому було, що навіть речі свої не пакував сам, як вибирався в Єгипет, – спакували його, і посадили, і повезли, і пустили на море, та й поїхав світ за очі. Спинився на день в Одесі, приїздили сестри (Ліля і Дорочка), помогли комусь далі вирушити, і знов він пустився на море, їхав попри мовчазний, темний, військовим лихом пригнічений Цареград, попри веселу, ентузіазмом охоплену Грецію, помежи мін, заложених у Смірнській затоці, їхав довго, довше, ніж треба, тому що війна і карантини поробили всякі перепони, два тижні їхав.

А в Єгипет в’їхав сього разу темної ночі (і вже Єгипет був не золотий, а чорно-оксамитний), над ранок приїхав у закутаний млою Каїр, а вже тільки зовсім ранком, вийшовши в Гелуані, побачив, нарешті, що є ще золотий пісок у пустині і що небо єгипетське ще не злиняло, подивився, потішився, прийшов у хату (у свою давно знайому Villa Tewfik), бухнув на ліжко в першім-ліпшім покої – і заснув, так заснув, наче зроду не спав! І два тижні потрібні були, щоб хтось до кінця виспався, а то все що встане зрання, то за годину і знов спати хоче, – аж люди сміялися з когось. Потому почав поправлятись: гарячка зникла, перестало боліти, якось трохи склеївся. На різдво стало холодніше, і хтось знову знітився: не став їсти, схуд, змарнів і не годен був триматися на ногах. Мусив удатися до лікаря, трохи йому лікар порадив, і хтось уже знов трохи склеївся, але ще не так, як би треба. Та все ж хоч стояти може і щось там трошки нипає, от нібито щось робить…

Не яка там і робота: вчиться хтось іспанської мови (сам, з книжки) – се так розохотився до неї, як написав «Камінного господаря», уділяє одну годину французької мови одному хлопцеві, а з літератури написав лише дещо до збірника на честь Франка і все докінчує, та ніяк не докінчить одної речі, початої ще дома літом. Хоч і докінчить (мусить, бо вже обіцяв ту річ), то тямить добре, що то не буде таке, як, наприклад, «Лісова пісня» або «Камінний господар» (хтось був би рад, якби хтось чорненький ті дві речі прочитав, бо люди кажуть, що то найліпше з усього хтосевого доробку), бо хтось не горить тепер так, як горів над тими двома драмами. Розуміється, «цілком спокійно» і тепер хтось не пише, але так горіти, як торік горів, не годен, бо, відай, згорів би, – видно, організм мій ще не хоче руйнуватися до кінця, бо каже мені «годі» на всяку пробу справжньої, завзятої роботи, і я вже мушу його слухати.

Я не думаю, щоб се вже так довіку було, я сподіваюся, що вернуться ще мені дні праці і ночі мрій, але тепер, видно, Лютюсь мій правду казав, що хтось «має право» рік-два лінуватись. Теє «право» – конечність, і треба їй покоритись. Закінчу те, що мушу кінчити, і вдамся до легшої, прозової роботи (коли взагалі зможу робити), хоча мої критики і не славлять моєї прози, ну, та все ж воно, може, буде «корисне», а я так мало корисного написала в своєму житті… Хочеться комусь написати одну новелку і одно дитяче оповідання на єгипетські теми, але не стародавні, а теперішні. Заінтересувало мене життя, а радше психологія тутешнього мусульманського гаремного жіноцтва (сього року я мала нагоду його пізнати ближче), і тутешніх «дітей вулиці», що зростають зовсім таки «під голим небом» і напрочуд уміють дати собі раду. Але і се не буду писати тепер, нехай уже дома (додому поїду, може, на великоднім тижні), а тут, коли матиму силу, займуся чиїмсь «У неділю рано…» (я його взяла з собою, але не писала, поки була розклеєна, боялася спартачити).

І хтось чорненький, певне, одібрав собі здоров’я своїм «Через кладку»? То мусило когось багато коштувати. Стільки спогадів зворушити!… Я ж пізнаю там, як живих, і св[яту] Анну, і брата Вашого Володимира… Так багато пізнаю, що не можу ставитись об’єктивно до сеї повісті, не можу її «критикувати», для мене вона немов шматок життя ще не пережитого, а такого не критикують. Все, що є в тій повісті такого, що я не пізнаю (тим, може, що не знаю), елементи чисто літературної інвенції для заокруглення фабули, все те мені якось неприємне, – я тямлю, що воно потрібне, припускаю, що «чужим людям» воно повинно видаватись гарно, але мені воно прикре, все одно як коли б я побачила раптом голову класичної статуї на тілі моєї сестри замість не-класичного, та любого, рідного обличчя. Мені прикре «щасливе» закінчення тої «білої мрії», бо я його не знаю; мені прикра глупота тої матері («доньки владики»), бо мені не хочеться вірити, щоб через таке повставали трагедії межи двома щирими людьми, хоча я добре тямлю, що виписана та мати артистично прекрасно. Холодною лишає мене антитеза аристократизму і мужицтва (тим більше що я нічого специфічно мужицького в Олесеві не бачу), мені все здається, що «не в тім сила», чи він син мужика, чи внук «владики» (отже – «аристократ» в своїм роді?), а в чімсь іншім, повістею не виясненім. І навпаки, ціла історія Нестора, хоч вона артистично не є конечна в повісті, мене захопила з душею, бо мені здалося, що я її знаю і що все те так і було. Dichtung und Wahrheit не злилися в одну гармонію, коли я ту повість читала (се не значить, що тої гармонії нема для інших), а проте я плакала над нею і переживала «білу мрію» так виразно… Ні, я не можу її критикувати! Для мене вона jenseits von der Kritik.

А хтосічок нехай добре критикує мого «Камінного господаря», мене чиясь критика дуже інтересує. Як я ту річ писала, ich hielt grosse Stücke darauf, a що з тих Stücke вийшло, то й сама якось не зважу…

І нехай мені мій хтосічок чорненький а ясний буде здоров, і нехай не дає себе дуже клопотати, бо то не додає здоров’я. Прошу поздоровити Вашу сестру і браття від мене. Хтось когось любить, і ще любить, і ще любить…

Хтось


Примітки

Подається за виданням: Леся Українка. Зібрання творів у 12 тт. – К.: Наукова думка, 1979 р., т. 12, с. 454 – 457.

Вперше надруковано у вид.: Хрестоматія критичних матеріалів, т. 3, с. 106 – 108.

Подається за автографом (ф. 14, № 925).

Звірено з виданням: Косач-Кривинюк О. Леся Українка: хронологія життя і творчости. – Нью-Йорк: 1970 р., с. 862 – 865. В цьому виданні лист датовано 8 березня 1913 р. (ст. ст.). Істотних різночитань з виданням 1979 р. нема.

Ентузіазмом охоплену Грецію – Йдеться про народне піднесення, ентузіазм у зв’язку з визволенням з-під турецького поневолення грецьких провінцій Фессалії та Епіру.

написав лише дещо до збірника на честь Франкадраматичну поему «Орфеєве чудо» та поему «Про велета».

Ніяк не докінчить одної речі – Мається на увазі драматична поема «Оргія», яку завершено 28 березня (ст. ст.) 1913 р.

Написати одну новелку і одно дитяче оповідання – Леся Українка встигла лише розпочати твір про мусульманських жінок «Екбаль-ганем», опублікований в журналі «Літературно-науковий вісник», 1913 р., кн. 10, с. 4 – 9. Про роботу над оповіданням з життя дітей відомостей нема.

«під голим небом»так зветься одне з оповідань О.Кобилянської, тому в лапках.

Займуся чиїмсь «У неділю рано…» – Леся Українка мала намір інсценізувати повість О. Кобилянської «У неділю рано зілля копала», проте встигла написати лише план драми (ф. 2, № 864).

«Через кладку» – повість О. Кобилянської з елементами автобіографізму, опублікована в журналі «Літературно-науковий вісник», 1912, кн. 1 – 2.

Свята Анна – так Леся Українка називала матір О. Ю. Кобилянської Марію Йосипівну, яка передчасно померла 1906 р.

Володимир – В. Ю. Кобилянський, помер від туберкульозу 1909 р.