Початкова сторінка

Леся Українка

Енциклопедія життя і творчості

?

12.04.1913 р. До матері

Гелуан 12/IV (31/III) 1913

Люба мамочко!

«Полон» друкувався вперше у «Раді», т. II (що ти з Старицьким впоряджувала). «Вісник культури і життя» був нічого собі інформативний журналець, хоча й не вартий був таких жертв, які на нього положені. На жаль, в ньому найгіршим здалось мені «Любов до женщини». Рідко буває, щоб очевидячки щиро написана річ могла так дратувати! Просто і сміх, і досада бере від того «ревища» над «маленькими черевичками», хоч і почуваєш, що воно, либонь, щире. Се якась крайня розпущеність, не в моральному, а в естетичному значенні сього слова. От якесь погіршене видання Пшибишевського, а вже й той є погіршеним виданням д’Аннунціо… Сього, звісно, не можна казати авторові, бо він мене з’їсть, як побачить.

Коненков його має деякий талан, але до «генія», либонь, тут ще далеко, а що його боги чисто кацапські, коли не фінські, то се безперечна правда, і я в них зовсім не пізнаю «релігії батьків моїх», що відбилася такими прекрасними лініями і барвами у веснянках, колядках, обрядах та легендах. Чому слов’янські боги конче мусять бути косолапими, кривоносими потворами – всі? Коли в наших казках навіть ворожа сила – «змій» – уявляється часто в подобі знадливого красуня. А «перелесник»? А русалки? А «золотокудрі сини» тої богині-царівни, що має на чолі зорю, а під косою місяць? Се ж, либонь, близька родина того Даждьбога, що вийшов таким «ідолищем поганим» у Коненкова?… Зрештою, коли хто собі уявляє, наприклад, лісового бога «без спины, с одной ноздрей», то чому ж його таким і не зображати, тільки нема чого розпросторювати сього «ідеалу» на всіх слов’ян, а треба виразно зазначити, до кого саме він належить. Ну, та цур їм, тим чужим богам! Що вони мене обходять?

Одержала листа від Сірого і від Люді (від Мухи ні). «Тепер уже Пудільда»… Ну, та я така: як зо мною добрі, то й я добра. А так, щоб «я до них по-чеськи, а вони до мене по-песьки», то, бігме, не буду терпіти більше ніколи, бо то, бачу, ні до чого. Людя пише, що за «Ізольду» заплачено вже по новому обрахунку, як встановлено з січня (я про ту постанову нічого не знала), – щоб по 100 р. від аркуша виходило. Се, звісно, що іншого, ніж 32 р. за 1½ аркуші віршів, але я боюся, чи не об’являть про мене, як про Коцюбинського, що я живу з «громадської запомоги», то я так не хочу. Зрештою, се, як і дещо інше, виясню вже, як буду в Києві. А, либонь, таки буду, хоча остатніми днями щось мені не ладиться якось – t° от уже которий день до 37,7 здіймається (се, певне, скуток листів!), чого з приїзду сюди ще не було. І пусте підвищення, а так чогось виморює, що не раз і на ногах встояти не можу. Досадно, що над самий кінець такий скандал. Ну, може, якось минеться.

Міцно цілую тебе, мамочко! Привіт родичам і приятелям.

Твоя Леся

Вже не пиши сюди до мене, бо можеш розминутись.


Примітки

Подається за виданням: Леся Українка. Зібрання творів у 12 тт. – К.: Наукова думка, 1979 р., т. 12, с. 458 – 459.

Вперше надруковано у вид.: Твори в 5-ти т., т. 5, с. 659 – 660.

Подається за автографом (ф. 2, № 260).

«Вісник культури і життя» – журнал, що виходив у Києві в 1913 р. Певний час його редактором був Г. Хоткевич.

«Любов до женщини» – драматичний етюд Г. Хоткевича.

Д’Анунціо Габріеле (1863 – 1938) – італійський письменник декадентського спрямування.

Коненков Сергій Тимофійович (1874 – 1971) – визначний радянський скульптор, народний художник СРСР, дійсний член АН СРСР, Герой Соціалістичної Праці, лауреат Ленінської і державних премій. Про нього Г. Хоткевич написав статтю (надрукована у «Віснику культури і життя», 1913, № 1 – 2) і додав до неї репродукції кількох скульптурних творів С. Коненкова. Як статтю Г. Хоткевича, так і роботи початкуючого скульптора Леся Українка критикувала.

Чи не об’являть про мене, як про Коцюбинського – Йдеться про неприємні, образливі для письменника балачки, зчинені видавцями навколо хворого M. M. Коцюбинського, який користувався матеріальною допомогою Київського літературно-артистичного товариства.