Мотиви творчості
Леонід Підгайний
Загально кажучи, творча еволюція Л. Українки не зазнавала будь-яких гострих змін, ухилів чи збочень від основного того тону, що взяла його поетка ще на першій, напівдитячій стадії свого розвитку. Спочатку це було невпинне повільне зростання, а далі, кажучи словами М.Грушевського, це був «якийсь титанічний хід по велетенських уступах, де кожний крок означав нову стадію»…
Основна творча стихія Л.Українки – лірична й такою вона лишилася до кінця, навіть тоді, коли десь на переломі 2-х століть Леся почала відходити від «чистої» лірики до драматичного жанру, бо по суті «чистого» драматичного жанру Л.Українка нам не дала, а пізніші т. зв. драматичні твори всі пройняті ліризмом досить великою мірою. Критика вже зазначала зародки пізнішого драматизму в її ранніх ліричних поезіях.
Щодо основних мотивів творчості, то тут бачимо суцільність тих самих мотивів, що забриніли в Л.Українки на самому початку її діяльності. Ці мотиви, звичайна річ, еволюціонували поруч загального росту поетки, вони ускладнялися, трансформувалися, набували нового освітлення, залежно від того, як світогляд поетки збагачувався на нові ідеї, розумовий обрій ширшав, світовідчування глибшало та ставало різноманітніше, але тема лишалась та сама. Це доводить, що незважаючи на свій ранній вихід на літературну ниву, незважаючи на впливи та запозичення, що стосувалися переважно до оформлення почувань, поетка, можна сказати, відразу знайшла свій тон, те основне коло питань та тем, що цікавили її ціле життя, та розв’язувала вона їх щоразу глибше.
З цих основних мотивів ми визначаємо такі: 1) мотив природи, 2) мотив кохання, 3) особисті – серед них невеличке місце мають мотиви хворості, 4) національно-визвольні, 5) соціально-громадські та близькі до них мотиви боротьби, змагання й віри в перемогу, 6) музи, поетового покликання та самовизначення, 7) антихристиянські і 8) індивідуалістичні.
Ця класифікація обхоплює всю творчість Л.Українки в цілому, але не обхоплює, звичайно всіх абсолютно її мотивів, – це найголовніші тільки та найхарактерніші. Кожен з цих мотивів, властивий поетці, можна сказати, органічно, іде поруч інших від самого початку її творчої путі аж до кінця, і властиві вони як ліриці її, так і драматичним творам.
Мотив кохання в ліриці, як і у всій творчості, займає найменше місця тому, що головне спрямування всієї творчості Л.Українки було на соціально-громадські та національні інтереси, а це випливало з основної риси її світогляду та вдачі борця. Так само і в особистому житті цей мотив займав найменше місця. Тому мотив кохання має здебільшого літературне походження, навіяне, а не органічне, й літературне його трактування. Ближчий розгляд таких поезій, як «Конвалія», «Сафо», поема «Русалка», «Єврейська мелодія», «На мотив з Міцкевича», «Романс», «Італійська народна пісня», – наочно це доводить. Це здебільшого «проби пера» на певний літературний зразок, – спочатку на народницько-романтичний, а потім світовий. В них немає ані сильного чуття, ані запалу, ані вогню, запаленого безпосереднім чуттям; від них одгонить холодком риторичних вправ.
А в тих кількох поезіях, як «Сон літньої ночі», «Мелодії», де можна бачити вияв власного чуття поетки, правда, старанно прихованого та затушкованого, що властиве якраз поетам громадського напрямку, ми бачимо сум і тугу, що незмінно виливаються в звертання до природи («Мелодії»). З цього один з дослідників Л.Українки Б.Якубський зробив правдивий висновок: «Поетка знала любов – і не знала щастя в любові» (Вст. ст. вид. «Творів Л. У.» 1927 р. стор. XXXI).
Близький до мотиву кохання й найчастіше з ним переплітається мотив природи. Л.Українка, як ми бачили, любила природу, глибоко її відчувала, їй сповіряла свої болі й радощі. Часто мотиви природи в неї зв’язані з сумними настроями («Сосна», «Горить моє серце») чи з бадьорими («Знов весна»); часто пройняті вони мотивами соціальними («Зорі, очі весняної ночі», «Негода», «Афра»). Проте є в неї й ряд просто описів явищ природи у формі опису пейзажу чи подорожі (цикл «В дитячому крузі», «Вечірня година», «Подорож до моря», – поема, цикл – «Кримські спогади» і останній цикл – «З подорожньої книжки»).
Серед них такі поезії, як «Вечірня година», «В дитячому крузі» – типове сентиментально-романтичне епігонство, з невправною дитячою ще технікою, а останні хронологічно (1911 р). – цикли з «Подорожньої книжки» та «Весна в Єгипті» – є вже не тільки високе мистецьке досягнення, а й велике новаторство щодо теми, – як описи єгипетської природи, морські враження тощо.