1. Дон Жуан у світовій літературі 16 – 18 ст.
Євген Ненадкевич
Образ дон Жуана належить до тих порівнюючи небагатьох утворень літературних – Прометей, дон Кіхот, Гамлет, Фауст, Бранд, – що внаслідок «боротьби за існування» між літературними образами висунулися на поверхню літератури і набули значення і назви світових.
Коріння сюжету про дон Жуана – в середньовічних переказах про розкішника-лицаря, що необачно, а проте безкарно обернув життя у культ кохання.
Лицарські пісні малюють його буржуазні й селянські пригоди з поетичного боку сатирично. З подібних переказів, збагатившись ще новими мотивами, склалася уперше, напевно в Іспанії, леґенда про дон Жуана. Нових мотивів два:
1) мотив статуї, що оживає, щоб покарати кривдника (мотив ще античного походження);
2) поширений у фольклорі мотив завзятої людини, що запрошує до себе на вечерю мерця і за це розплачується життям.
Сюжетний кістяк леґенди знайшов для себе фабульну плоть і кров у деяких іменах і назвах з історії іспанського феодалізму. Саме ім’я героя – дон Жуан де Теноріо – історичне, як і декого з персонажів (Уллоа). Проте марно було б шукати в історичних джерелах мотивів для леґенди, прив’язаних до цих імен. Джерела мовчать або суперечать, і мотиви, як звичайно, зраджують своє літературне походження.
Нарешті, між 1627 і 1630 роками [Авторитетне свідчення французького дослідника G. Gendarme de Bevotte, автора найкращої в європейській літературі монографії про еволюцію донжуанівського сюжету («La legende de Don Juan». Paris, 1911)] з’явилася перша драма про дон Жуана, – славнозвісний «Burlador de Sevilla» – «Севільський ошуканець» [Повний титул п’єси: «El Burlador de Sevilla у convidado de piedra» – «Севільський ошуканець і камінний гість»], предок наступних дон Жуанів драматичних (переважно) і недраматичних по всіх європейських літературах. Знавці вважають драму, хоча й не без деяких сумнівів і вагань [Див. G. Gendarme de Bevotte. «La legende de Don Juan». I, ст. 35 – 36], за твір ченця-драматурга Ґабріеля Теллеця (Gabriel Tellez), більш відомого під ім’ям Тірсо де Моліна [В католицько-чернецькій Іспанії часів інквізиції чернець-драматург звичайна річ. Ми знаємо, що два славетні драматурги іспанські, Лопе де Веґа і Кальдерон, обидва належали до духівництва].
Твір – колоритно-іспанський, образ дон Жуана – сконденсований національно – традиційний тип розпусника (з п’єс Лопе де Веґи, Кальдерона, Сервантеса): пиха, палка ненаситність почуттів і та сваволя, що виробилася у безупинних війнах за Новий Світ. Притлумлена тортурами і вогнем інквізиції в царині думки, сваволя, з подвійною силою, береться шаленим буянням змислів.
Виключно іспанське в колориті п’єси, в характері героя, в релігійній ідеї і моралі її, – не належить до канонізованих елементів: з переходом героя в інші літератури – єдиний іспанський герой, що його асимілювала ціла Європа, – се іспанське підлягло ґрунтовному перетворенню.
Зате тривку стабілізованість виявляє сама фабула, – у складі тих мотивів і більшості навіть окремих епізодів, що вперше склались у літературну цілість у Тірсо де Моліна.
В XVII-му ж таки сторіччі стався перший вихід д. Жуана поза межі батьківщини – в Італію. Звідси й починається переможний похід д. Жуана по літературах Європи. В італійських переробках п’єси Тірсо фабула дещо спрощуються, забарвлюється комічно-веселим жартом, а головне, еволюціонує герой: стає релігійно-індиферентний і навіть позверхово-атеїстичний; виявляє більшу брутальність в розпусті, бо вміє вже теоретично-філософськи виправдати її з погляду ідей Ренесансу.
В середині XVII ст. з італійських обробок скористався французький театр. Французькі автори особливо підкреслюють атеїстичну зухвалість д. Жуана. Сміливо позшивавши докупи шматки італійських і французьких п’єс, Мольєр створив свого «Камінного гостя» («Testin de Pierre», 1665 р.). То є не тільки найвища французька редакція леґенди, але й зворотний пункт у загальноєвропейській еволюції сюжету. Драма Мольєра, уперше в історії донжуанівського сюжету, має свідому соціальну спрямованість. Тут виразно зіставлені суспільні класи: з одного боку аристократ – «великий пан» (grand seigneur), егоїст, цинічний і свідомий насильник; з другого – довірливий і експлуатований буржуа, селянин, що позбавляється жінки і відшкодовується за це киями.
Крім того, збагачення і психологічне ускладнення самого образу д. Жуана скеровано на те, щоб висвітлити його соціальну природу. Мольєрівський д. Жуан – є конкретно виразний, аж до підозрінь у портретності, французький аристократ середини XVII сторіччя, з усіма своїми побутово-психологічними рисами. Він є представник вільнодумних індивідуалістів, переважно з аристократії, які звалися в тодішній Франції libertins («вільники»), що тут набуває значення «розпусники», бо воля мислі сполучалася в них з волею інстинктів. Французький libertinage – спадщина італійської філософії Ренесансу. Мольєр, сам прихильник вільнодумних традицій Рабле й Монтеня, картає в образі д. Жуана тих libertins-аристократів, що засвоювали інтелектуальну моду, зручну для ідейного прикриття своєї розпусти, а коли доходило до конфлікту з церквою, залюбки вдавалися до лицемірної побожності.
Після Мольєра надовго знижується творча акція в літературах романських, які перші створили донжуанівську леґенду і дали перший розвиток сюжету. Країни англо-германської культури у другій половині XVII ст. лише засвоїли леґенду, але не поглибили її істотно, щоб говорити про новий ступінь в еволюції донжуанівського образу, рівний значністю Мольєровій концепції. Тільки з розкладом старого світосприймання, що породило класичний стиль, – в романтизмі, – безбожний шукач змислової втіхи ґрунтовно перетворюється. Зокрема зупиняючись на кожній країні, бачимо: саме на своїй батьківщині д. Жуан якраз найменше прищепився в літературі. На протязі-бо XVII-XVIII ст. Іспанія дає лише дві мало оригінальних переробки Burlador’a – епігонського типу: огрубіння героя і зниження релігійного пафосу.
Італія за цей період дає більшу продукцію донжуанівських п’єс, – проте інтересного мало, не виключаючи й п’єси Ґольдоні [«Don Giovanni Tenorio oseia il dissoluto». 1736], який мріяв дорівнятися Мольєрові: ще підсилив реалізм, усунувши зовсім буфонаду, і ввів біографічний елемент. Але замість живого образу італійського розпусника XVIII ст. вийшов здрібнілий Burlador (джерело Ґольдоні): низький, полохливий перелесник-комедіант, без розмаху і стихійної жаги іспанського первотвору. Так Італія відмінила поважний релігійний сенс іспанської донжуанівської леґенди спочатку в буфонаді, потім – в здрібнілості героя.
Ґрунтовно одмінитися мусить донжуанівська леґенда в країнах германської раси, де замість палкої крові і пристрасних темпераментів романського півдня панує розумова тверезість і стриманість, де характерні герої – Фауст і Гамлет.
Але це станеться пізніше, коли леґенда органічно прищепиться і вкорениться на новому ґрунті. Лише в добу романтизму Германія перетворить д. Жуана і наблизить його до Фауста. А до кінця XVIII ст. і там д. Жуан, не підносячись над рівень народного і лялькового театру, залишиться такий, яким він перейшов туди з Італії і Франції [Так само зовсім не оригінальне наслідування французьких п'єс дає в XVII – XVIII ст. Голландія].
Не принципове перетворення, лише цікаве поглиблення французького прототипу, згідно з національним темпераментом і культурою, дає Англія. Всі специфічні риси англійського д. Жуана яскраво сконденсовані в характерному творі доби реставрації Стюартів – драмі Т. Шедвелла (Shadvell) «Libertine» (1676). Попри всі фабульні запозичення (з італійських і французьких джерел) він органічно виріс з національного, класово-психологічного і побутового ґрунту; як і Мольєрів герой, відбивав одверту розпусту двору й аристократії, виправдувану філософією сенсуалізму. Холодна воля, в сполученні з шаленим темпераментом, спричинюється до найбруднішої розпусти, найгрубіших орґій, якими англійський д. Джон перевищує попередників. Крім спокуси і насильства над жінками, в нього ще гостріші розваги: крадіжка (обкрадає церкву), вбивство, грабіжництво. Замість веселого дотепу, легкого жарту італійських п’єс, – важкий і масний гумор, замість тонких французьких натяків – безсоромна одвертість порнографії.
Але минула доба Стюартів, і в англійському вищому суспільстві щораз більшу силу забирає славетна «респектабельність». Д. Жуан міняється, ховає свою цинічну нелюдяність під пристойною зовнішньою формою: для XVIII ст. характерна відміна д. Жуана буде Ловлас, герой Річардсонової «Клариси».
Під впливом Річардсона і у французьких письменників XVIII ст. д. Жуан стилізується під Ловласа. Далекий від вульгарної брутальності попередників, новий тип д. Жуана в літературі проте оцінюються як шкідливіший стократ моральною отруйністю поведінки. Такий ловласівський тип характеризує крайній катастрофічний ступінь розкладу, до якого дійшла французька аристократія XVIII ст., як соціальний клас. І з цього боку він є симптом загрозливіший, ніж покажчик розкладу, втілений в образі Мольєрового героя, за сто років перед тим.
Так уявляється, в найхарактерніших своїх моментах, перший класичний період літературного життя д. Жуана. Всі обробки сюжету тут мають одну спільну властивість: трактують героя, як антисоціальний, шкідливий чинник, зображують його поведінку, як морально-неґативну, небезпечну для суспільства. Д. Жуан виявляє себе в брутальній розпусті і в теоретичному виправданні її. На протязі характеризованої доби йде поглиблення, витончення, але разом з тим дегенерація його чуттєвої насолоди. Брутальна, але біологічно виправдана в Burlador’a, вона відривається од здорового інстинкту, стає викручено-зіпсута в донжуанів XVIII ст.