2. Дон Жуан у світовій літературі 1 пол. 19 ст.

На ґрані між XVIII і XIX ст., в Германії – дальша сторінка літературної історії. Викриштальовується романтичне світосприймання, і в світлі його перецінюється донжуанівська леґенда. Нова доба могла сприйняти лише оновленого д. Жуана, і його дала романтична редакція леґенди. Сласний ошуканець жінок задля чуттєвої втіхи перетворюються на шукача ідеалу краси, що живе в його душі. Кожна зустріч з новою жінкою – надія: в тій саме жінці втілений його ідеал. Потім – розчарування, нові пригоди, і, нарешті, переконання, що ніколи в житті не реалізувати мрії. Фінал – глибокий смуток і пекло розвіяних ілюзій, гірше за вогонь пекельний, куди потягла іспанського героя статуя командора.

Уже з перших етапів нової фази перетвір д. Жуана виливається в наближення його до Фауста. І тепер Донжуанова леґенда або зливаються з Фаустовою, або ці два образи зіставлено, як гідні один одного «брати-антиподи». Відшукується спільне в сюжетах, в характерах, встановлюється спорідненість їх змагань: замість антитези – кревна близькість між романським героєм і його північним товаришем. І дон Жуан, і Фауст – обидва грішники, і тілом в заборонних втіхах, і душею прагнуть збагнути надлюдські таїни і повстають проти Бога. В обох є дух бунту і гордості, змагання переступити закони суспільства й осягнути абсолютного (один у знанні, другий – в насолоді); в обох палка уява, бентежні страсті, гордування з вірувань юрби – вільнодумство.

Поминувши перші, ще в дусі Sturm und Drang’y зроблені, спроби сполучення донжуанівського і фаустівського сюжету, зупиняємося на центральній романтичній концепції д. Жуана, що її створив Е. Т. Гофман в одній із своїх реально-фантастичних новел [Із серії «Музичних новел»: «Дон Жуан. Незвичайна пригода, що трапилася з мандрівним ентузіастом» (1813)]. То не є власне нова обробка сюжету, лише інтерпретація – містично-філософська – Моцартової опери, музичного втілення д. Жуана.

Герой новели, «мандрівний ентузіаст», так глибоко сприймає її, що йому відкривається внутрішній трагічний зміст сентиментально-ясної музики Моцарта і життєрадісного, фривольно-розпусного образу д. Жуана, як змальовано його в лібретто опери (за італійською традицією, автор – абат Да-Понте). Ентузіаст зазнав екстазу містичного єднання душ з артисткою, що реально переживає роль д. Анни (не лише ілюзорно втілює) і вмирає по скінченні спектаклю. Момент її смерті – дві години вночі після спектаклю – збігається з найвищим пунктом того екстазу. Витвір цього екстазу – є нова концепція д. Жуана, в якій ентузіаст бачить основну ідею Моцартового твору. А саме: д. Жуан – трагічний герой. В душі його живе безмежне змагання до надземного ідеалу. Диявол навіяв згубну думку, що ідеал вічно-жіночого можна здійснити в сласному коханні до жінки. Безліч кохань і розчарувань зробили з нього фатальну людину, зневірену в ідеалі, Мефістофельської вдачі.

Навіть небесний образ д. Анни й її любов викликає в д. Жуана звичайну земну жагу. Зустріч з д. Анною, образом Краси й Чистоти – вже запізнилась: зневіреного сласника-Мефістофеля задовольнить тепер лише диявольська втіха погубити д. Анну вкупі з собою. Тому він збудив у ній пекельний вогонь сласного божевілля. Воно заспокоїться аж тоді, як загине винуватець, що запалив його, що убив її батька і поставив перед конечністю шлюбу з нікчемним Октавіо.

Грішній пристрасті д. Жуана протистоїть чистий екстаз любові, що його пережив ентузіаст в час смерті артистки – д. Анни: музика відкрила йому, що найвище кохання пізнається лише в смерті.

Інтерпретація Гофмана, хоча і не дала нового органічного образу д. Жуана, але стала за дороговказ для романтиків, що далі пішли шляхом реабілітації героя, виправдали донжуанівську стихію, як безконечне прагнення до ідеалу і таким чином створили нову концепцію, відмінну од класичної.

Серед усіх д. Жуанів, і старих і нових, окремо стоїть славетний герой Байрона. Власне до еволюції сюжету поема Байрона «Дон Жуан» причетна тільки окремими моментами, від магістралі вона одхиляється. Проте проминути Байрона ми не можемо. Його-бо д. Жуан постав так само з ідеалізації образу, як і ранні романтичні концепції, хоча й зовсім з іншого боку, ніж Гофман, підходять Байрон до традиційного героя.

Байрона не цікавить сюжет леґенди у плані його суб’єктивної творчості. Йому потрібний лише герой, як стрижень для нанизування особистих переживань, життєвих спостережень, політичної і соціальної сатири. «Дон Жуан» для дозрілого поета те саме, що «Чайльд-Гарольд» для молодого: підсумок його досвіду, поетичний щоденник, хоча й задуманий у масштабі універсального твору.

Тому Байрон зруйнував традиційну схему сюжету. Незначні уламки її, здеформовані, дано в перших піснях поеми: морська подорож героя і загибель корабля; епізод з Гайде, дочкою пірата, по врятуванні на морі. Щодо героя, то «од старого переказу заховано ім’я, вельможне походження, чарівну звабливість вдачі, загальне окреслення типу: принципове нехтування загальновизнаного морального закону і нахил до любовних пригод» [Проф. Дашкевич. Вступна стаття до «Дон Жуана» Байрона. Вид. «Брокгауз – Ефрон», т. III, стор. 200]. Героїні його романів не мають спільного ні з Ельвірою, ні з д. Анною.

Дію перенесено у тодішню добу – кінець XVIII ст. і надано цілком реального характеру, надприродне відкинуто. Форма розгортання сюжету – подорож іспанського юнака-аристократа, ускладнена авантурними пригодами. Враження, пригоди, поглиблення життєвого досвіду поступово змінюють вдачу героя. Спочатку палкий, але чистий, вщерть насичений коханням, щирий юнак, дедалі він, пізнавши жорстокість і зіпсуття людей, позбавляється ілюзій, стає егоїстично- обережний і потайний. Але й тоді не втрачає привабливих рис, що тягнуть до нього і жінок і чоловіків.

Належність героя до групи романтичних д. Жуанів – в ідеалізації традиційного образу. Але ж інакше, ніж у Гофмана: не містично-ірраціонально, а реалістично. Байрон сублімує моральний рівень д. Жуанової поведінки. Від класичних попередників залишилася палка пристрасність, непереможний інстинкт кохання, але – ні брутальності, ні брехливого ошуканства, ні пересиченості, ні зіпсутої цікавості. Все неґативне, що є в Burlador’a, Мольєрового героя і всіх інших, зм’якшене й очищене, перетворилося в морально-сприймовні форми. Непостійний через обставини, що відривають його од коханих жінок, д. Жуан бачить в них немов різні втілення єдиної улюбленої, єдиної Жінки. В кожній любить єдиний образ краси: любить всіх, по суті не зраджуючи жадної. Єдина жінка в безлічі втілень, єдине кохання в різних аспектах – то вже характерне романтичне розуміння донжуанства.

Орієнтальний стиль незвичайних пригод і романів героя, лірично-сентиментальний відтінок його вдачі, нарешті, цілком суб’єктивний шлях створення образу, що є найповнішим виявом індивідуальності автора – довершує споріднення цього д. Жуана з наступною сім’єю романтично стилізованих д. Жуанів. Поступ, в порівнянні з попередниками, є і в самому замислі, в широкому плані Байроновому: показати д. Жуана не в національних межах, з вузьким досвідом, як у Мольєра, а збагатити його враженнями цілого світу і в цьому космополітичному масштабі нечувано розсунути рамки його свідомості.

Проте не Байроновим шляхом пішла дальша еволюція романтичного д. Жуана. Її найхарактерніша точка є образ, що зріс на ґрунті Гофманової концепції: герой понурий і песимістичний, повний невизначеного томління і мрійного прагнення до ідеалу – переміг в романтизмі діяльно здорову і гармонійну натуру Байронового героя. До того ж і руйнація традиційної леґенди, переведена від Байрона, була передчасна, і сила донжуанівського сюжету аж ніяк ще не була вичерпана. Ще протягом сторіччя сюжет, що лише поступово розкладався і все ж не до краю звітрівши, а іноді то й знову помолоділий, заховує свою індивідуальність.

З Моцартовою оперою, як з творчим імпульсом, крім Гофманової концепції, зв’язаний і «Каменный гость» Пушкіна, вже не довільний коментарій, а нова оригінальна обробка леґенди. Дозрілою прозорістю і «музичною» внутрішньою гармонією «Каменный Гость» є одно з високомистецьких втілень д. Жуанового образу. Об’єкт нашої уваги в цьому шедеврі Пушкіновому буде досить вузький, -лише визначити відношення Пушкінського д. Жуана до традиції, показати нове в сюжеті й образі, усвідомити місце й питому вагу в еволюційному ланцюзі, що починається з Burlador’a і для нас кінчається «Камінним Господарем».

Відомий факт, що Леся Українка написала свого д. Жуана в м. Хоні на Кавказі, з єдиною Пушкінською драмою в руках, зумовлює ще й спеціальний інтерес до Пушкінського шедевру в короткому начерку загальноєвропейського життя леґенди.

Д. Жуан Пушкінів теж переходовий ступінь, – хоча й зовсім іншим шляхом, ніж у Гофмана, – від несміливої ще Моцартової спроби сублімувати образ, зробити з д. Жуана веселого і фривольно-сентиментального розпусника, до рішучого розгрішення д. Жуана, з ореолом мучеництва і трагічності, яке довершила романтична доба.

І Гофман, і Пушкін обидва класичну традицію порушили в напрямку до реабілітації героя, але тут два розбіжні шляхи: містика і реаліста. Гофман довільним тлумаченням виразно стилізує Моцартового д. Жуана в напрямку понурої містичності. А Пушкін, взявши веселу фривольність за вихідний пункт, ще підсилює живорадісну ясність у свого граціозного «повесы», «гуляки праздного». «Дон Жуан» Пушкінів вкупі з Моцартовим і Байроновим (перших пісень поеми) належить до сім’ї «веселих дон Жуанів». В розвитку сюжету єсть мотиви, що зраджують вплив французької традиції (напр. переодягання д. Жуана ченцем) [Вілью. «Камінний гість» (1659)] – при повному відштовхуванні від французької концепції самого образу.

Від брутальності, жорстокості, злочинної зрадливості класичного д. Жуана герой Пушкінів далекий. Та сама, що і в Моцарта, спокуслива грація, делікатна чутливість, юнацький пал. Крім того, ліричне переживання і щира сила страсті: як справжній артист кохання, ентузіаст краси, він сам захоплюються своїм почуттям, з високо-артистичним епікуреїзмом переживає кожний новий роман; здатний піднестися навіть в екстазі обожнення краси до чистої радості, що межує з моральним проясненням психіки, і таким надпоривом захоплює і жінку.

Новий мотив: д. Анна – не дочка, а вдова Командорова. Нова трактовка традиційного запрошення статуї: не жест невірника, а веселий жарт, під впливом дитячої радості, що д. Анна згодилася на побачення. Новий образ д. Анни: не високоморальна жертва д. Жуана, а легкодуха, не мстива за вбитого (чоловік, а не батько!). Новий образ – куртизанка Лаура, психологічно суголосна товаришка д. Жуана – д. Жуан у спідниці. Усунено мотиви злочинності д. Жуана: не ошуканець, не віроломний і жорстокий, а з темпераментом і чутливістю молодого коханця (зворушливі спогади про Інесу).

Найхарактерніші аспекти романтичного д. Жуана є ступені повільної ідеалізації, виправдання героя. Так Мюссе, у «Східній казці» «Namouna» («Намуна», 1834 р.), ідучи шляхом Гофмана, дає теж мрійника, проте не розпливчасту візію, а реального героя; не понурого і кінець-кінцем озлобленого егоїста і насильника, а щирого артиста, ентузіаста краси. То є глибоко суб’єктивний образ, інтимний вияв душі поета, – молодий юнак, добрий, з ніжним серцем. В душі його живе уявлений образ краси, ідеал. Любить всіх жінок і в кожній шукає реалізації ідеалу. Зраджує, завдає страждання – несвідомо, не злою волею, а через невідповідність ідеалові його реальних втілень.

Дальший ступінь романтичної концепції д. Жуана є не тільки внутрішнє виправдання його гонитви за жінками і дивоглядної зрадливості, але й спасіння д. Жуана через улюблену жінку, яка призводить його до каяття.

Покаянний і спасенний (хоча й не через жінку), д. Жуан виступає в новелі Меріме «Les Ames du Purgatoire» («Душі чистилища», 1830 р.), яка уводить в літературний обіг ще другу іспанську леґенду: про д. Жуана де Маранья. Вона значно відмінна від розроблюваної досі леґенди про д. Жуана де Теноріо. Меріме вдало сполучив елементи обох леґенд: нові мотиви, як вимикання черниці з монастиря і власного похорону, набирають великої актуальності в дальшому житті сюжету [Життєздатність нової версії засвідчена багатьома літературними обробками її – аж до такої ґрунтовної трансформації і модернізації, як Франків «Похорон»].

В новелі Меріме великий грішник д. Жуан де Маранья, заплямивши себе безліччю ґвалтовних пригод, задумав нарешті ошукати Бога і викрасти черницю з монастиря. Але зустрічає власну труну, що несуть покутники – грішники, яких душі визволено з чистилища за молитви його матері. Навернений цим чудом, д. Жуан кається, вступає в монастир, але змушений, захищаючись, вбити брата дівчини, що колись звів. По цьому останньому злочині навернений грішник-чернець подвоює аскетичні подвиги і вмирає уславлений, як святий [Див. G. de Bevolle, op. cit. II, 26].

Про п’єсу А. Дюма (батька) [«Дон Жуан де Маранья, або падіння янгола» (1836)], що ґенетично вийшла з Меріме, лише надавши екстравагантності і більшої фантастики його новим мотивам [Крадіж черниці з монастиря і каяття дон-Жуана під впливом чудесної візії], – ми тільки згадуємо. Бо значення цієї п’єси найбільше в тому, що вона дала матеріал для такого видатного твору XIX ст., як драма іспанського поета Зорільї «Дон Жуан Теноріо» (1844). Основний мотив нової, романтичної концепції сюжету: спасіння д. Жуана силою чистої любові до жінки, – тут психологічно поглиблений і пройнятий палким по-іспанському і католицькому релігійним ліризмом. Брутальний бешкетник, гірший за Burlador’a, палко й ніжно закохуються в чисту Інесу, яку заложився викрасти з монастиря. Кохання – початок морального відродження, що остаточний його ефект гальмуються лихими звичками і фатальними обставинами (змушений, захищаючись, вбити батька Інеси). Любов і молитви Інеси дали початок навернення, довершилося ж воно, – і все ж не раптово, а з хитаннями й сумнівами, – під впливом чудесного: тінь Інеси і, нарешті, візія власного похорону.

Ідея драми Зорільї розробляється в різноманітних напрямках творцями дальших романтичних дон Жуанів.

Виразна спроба сказати про дон Жуана останнє романтичне слово належить Ол. Толстому. Його драматична поема «Дон Жуан» (1860) – не ориґінальна (впливи Зорильї та Гофмана). Проте романтична стилізація д. Жуана тут яскрава й рішуча. Спадкоємець і почасти епігон романтизму, Толстой сміливо поглиблює моральний і філософський зміст образу, довершує ідеалізацію героя, що визначилася у західних його попередників. Він ставить проблему показати в д. Жуані вічний конфлікт духа й тіла. В душі д. Жуана – високий надлюдський ідеал кохання, як джерела щастя, істини, інтелектуального й морального натхнення, вищої гармонії. Безліч спроб знайти ідеальну жінку дає шерег розчарувань, а звідси – озлоблення, зненависть, зневіра й умисний цинізм, при вродженій шляхетності натури. За високий зміст своїх ідеальних прагнень, попри всі падіння і зради, д. Жуан гідний реабілітації, з погляду релігійного й етичного ідеалізму. І поет позитивно розв’язує його драму: ціною самогубства д. Анни, що в ній уперше д. Жуан знаходить запоруку здійснення свого ідеалу, а проте міцно зіпсутий розпустою і сваволею, знечещує і тим губить її; отже ціною самоофіри її за спасіння улюбленого -примиряються д. Жуан з Богом, з людьми і з самим собою, відроджується до нового життя і кінчає на високостях чернечого аскетизму і смиренності.