Початкова сторінка

Леся Українка

Енциклопедія життя і творчості

?

Вступ

Антін Княжинський

Чи тільки з пієтизму до заслужених у свою добу людей шануємо завжди Шевченка, Франка й Лесю Українку? Чи є якісь глибші основи пошани, а то й культу цих осіб? Не пролили ж вони «крові доброї» на полі слави, не вибороли народові за свого життя незалежності, не поширили границь власної держави.

А проте вони чимсь більші від Святослава Завойовника, Володимира Великого, Хмельницького, Мазепи. Більші тим, що завжди живі, завжди говорять до нас так, що голосною луною на їх слова озивається наша душа.

Герої воєнного чину, державного творчого зусилля увійшли в національну традицію як її зміст, стали символом якихось вартостей, що їх ціну виправдало життя нації. Вони були й лишились тільки представниками панівної емоції в сучасному собі громадянстві; поставили собі пам’ятник – на могилі. Великі ж письменники живуть у наших душах як власний голос нашого національного сумління і нашого світогляду. Герої чину були конкретним відрухом нації, що хоче зберегти й забезпечити собі життя, велетні ж духу є основою цілого ряду цих відрухів. В їх душах живуть у повній напрузі й вічні сили, рушійні сили нації.

Великі поети, як Шевченко, Франко, Леся Українка, живуть, як довго живе нація, бо вони є саме кращою частиною її духу, що живе вічно й вічно діє. Навіть більше – ці письменники можуть за свого життя бути незрозумілі для свого покоління, можуть і самі не розуміти поривів і вогню своєї душі, та приходить час у розвитку нації, і тоді нагло стає їх слово живе.

Тоді гучною луною на їх слова озиваються душі нових поколінь. З кожним днем відгортається завіса тайни, скритої в їх слові. Така сама доля зустріла Лесю Українку, що за життя говорила до мертвого каміння, а 25 років після смерті ожила, щоб говорити до живих, щоб увести його в бистрий струм цього життя. Почала жити тепер повнішим життям, як тоді, коли була між своїми сучасниками.