Доба Лесі Українки
Антін Княжинський
Три десятиліття – від 80-тих рр. XIX в. до кінця 10-тих рр. XX в. – що обіймають час літературної праці Лесі Українки – це доба в житті українства Придніпрянщини [1], типова своєю духовністю та своїм світоглядом. Визначили її двома межами такі події, як наслідки упромисловлення Російської держави разом із українськими землями, що входили в її межі, й перемога драгоманівщини – з одного боку (початок 80-тих рр. XIX в.), та передвоєнна гарячка, що згодом повела за собою всесвітній удар – з другого боку (1913/14 рік).
Про зміст духовності та світогляду українства Придніпрянщини в цьому тридцятилітті поширене в нас зовсім хибне розуміння: назагал уважають його добою зросту нації й розбудови її життя. Насправді ж це час грізного занепаду східної галузі українського народу, занепаду, що зазначився такими небезпечними проявами, як: зірвання зв’язку інтеліґенції, що з природи є покликана до керми масами, з цими саме масами селянства; затрата пошани в неї до цінностей національної традиції та вслід за тим упадок давніх авторитетів; нервове шукання нових вартостей в інтернаціональних соціальних концепціях та слідом за цим раціоналістичний і матеріалістичний погляд на життя. Ці всі прояви – в сумі й по спільному їх перехрещуванні – викликали знову цілий ряд вислідних явищ, що спричинили пізніше й занепад останньої української державності.
З хвилиною посилення індустріалізації в Російській державі (й тим самим: на східних українських землях), хвилиною знищення домашнього промислу, що його місце зайняла машина й різні роди т. зв. важкого промислу, місто змінює зовсім своє духовне обличчя. Великий приплив чужого рухливого елементу: підприємців, кваліфікованих робітників, посередників і т. д. дає безумовну перевагу кочовому елементові над осілим населенням, – що більше – накидає йому свій світогляд, свої етичні засади, свою лінію реакції на життєві прояви. Ця перевага нового – українській духовності зовсім чужого – елементу відчужила село від міста, зробила село ворогом міста.
Коли місто й далі приймало якусь кількість людської надвишки села, то ця надвишка приймала вже цілковито мову й ментальність нового міста, відчужувалася від села, а навіть ставала йому ворожа. Ті, що виходили з села, забирали з нього гроші, виснажували його економічно, йому ж за те нічого не давали. Через те відчужене від міста село лишилося на давнім ступені своєї культури, місто йшло нарізно від села в свойому «поступі» швидкими кроками вперед. Це збільшувало прірву між обома людськими скупченнями, що стали творити вже окремі світи.
Українська селянська маса, яка (саме в українців!) криє в собі джерело рушійних сил та поступу нації, стояла поза відчуженим від себе містом і, позбавлена своєї керми, спиняла можливість дальшого поступу й розвитку нації через те, що жила у примітивних формах думки й бажання. Зневірена в силу цієї маси українська інтеліґенція, що перестала вже відчувати вартість маси, шукала за джерелом сили деінде та попала на зовсім хибний шлях.
Переходимо до розгляду другого моменту, що визначив зміст доби 1880–1910 рр. Щоб зрозуміти його, треба почати від стану, який застали в духовності українства ідеї, перещеплені з чужини Драгомановим.
Стан духовності українства з першої половини й 60-их рр. XIX в. можна назвати наївним ідеалізмом, у цьому розумінні, що деякі світоглядові основи накидаються стихійно цілим живим поколінням і спонтанно управильняють реакцію маси й одиниць на життєві прояви саме в лінії ідеалізму [2]. Цьому наївному ідеалізмові дав глибокі основи, з яких міг початися повний духовний розвиток нації, – Тарас Шевченко. Ентузіастичний, масовий відгомін на твори Шевченка до кінця 1860-х рр. був доказом однозгідності світоглядів його самого й маси, не виключаючи з неї й тих українських інтеліґентів, що намагалися увійти в склад панівного московського народу.
Та цей ентузіазм, що був тільки передчуттям глибоких вартостей Шевченкових творів, – бо до зрозуміння його глибоких думок і цілої викінченої концепції українського ідеалізму ми ще й досі не дійшли, – не зберіг української інтелігенції 1870-их і дальших років від повного відступлення від філософії Шевченка. Авторитет Шевченка знівечили ті українські інтеліґенти, що відчужилися духовно від маси народу, що джерела сили й основ дальшого розвитку нації стали шукати на чужині, в чужих, модних тоді філософських доктринах. Духовним диктатором цієї інтеліґенції став по впертій боротьбі з своїми ворогами Драгоманов. Які ж це були хибні джерела сили, що радше спровадили безсилля нації й обеззброїли її напередодні вирішальних важких світових подій, що почалися влітку 1914 р.?
На руїні невикінченого ідеалізму Канта [3], який викривили його епігони й таким чином причинилися до його упадку, зроджується нова матеріалістична теорія, тепер вже позбавлена філософічної спекуляції, т. зв. позитивізм О. Конта, Дж. С. Мілля та Г. Спенсера. Ця теорія, що шукала розв’язки основ життя в природі й живій людині, була продовженням матеріалізму й раціоналізму та закріплювала їх висновки, хоч доходила до них іншим шляхом.
Всі вони (матеріалізм, раціоналізм і позитивізм) заперечували існування духа як цілі, джерела й основи життя, бо увесь зміст світу й позасвітів бачили тільки в матерії, яка була, в їх розумінні, також єдиним джерелом руху (матеріалізм), форми ж і види гуртового людського життя ставали в залежність від абсолютних законів розуму (раціоналізм). Позитивізмові прийшли на допомогу нові досліди природи (теорія Дарвіна) та соціологічна спекулятивна теорія Маркса. Таким чином в одній (матеріалістичній) лінії розв’язано всі життєві питання, витворено суцільні, розбудовані до подробиць, основи матеріалістичного світогляду, що цілковито опанував духовність кінця XIX в. і початків XX в.
Жахливі були наслідки цього світогляду, який ніби опирався на твердих, непорушних законах, що їх установляли різні ділянки тогочасної науки. Наведу найголовніші з них.
Дев’ятнадцятий вік розумів суспільство тільки як суму живих одиниць [4], бо тільки така одиниця була в очах матеріалістичного світогляду реальним, справжнім досвідним явищем. Таке розуміння суспільства називається атомізмом. З цієї концепції випливало становище матеріалістичного світогляду до націй, що їх основою є дух, становище або рішучо негативне, яке займав і займає супроти націй соціалізм, або вповні байдуже, яке зайняв до них демолібералізм.
Остаточною ціллю обох цих суспільних теорій стала анархічна людська одиниця, ближчою метою була та сама одиниця (завжди тільки фізично жива), введена в механізм суспільного життя, кермований людським розумом. Цей механізм уважав матеріалістичний світогляд одинокою формою суспільства, тим самим заперечував існування духа нації як типово ірраціональне, і через те для матеріаліста й ірреальне (недійсне) явище. Абсолютні закони розуму, що мали правити людством, показалися одначе зовсім безсилі, бо слідом за атомізацією суспільства (розбиттям на дроби – одиниці) пішла й атомізація науки; різні ділянки науки встановляли різні закони, часто суперечні з законами інших наукових галузей, навіть суперечні з іншими законами тієї самої ділянки.
Можливість знайти абсолютну правду зникла – замість неї дозрів закон релятивності (зглядності; кожна людська одиниця творить свою власну правду). Цей релятивізм викликував почуття повного безсилля супроти законів життя, яке – за думкою матеріалістів – розвивалося на основах, передбачених розумом. Його абсолютні закони обмежували зовсім безсилу вже волю людини; цей т. зв. детермінізм волі (обмеженість) – це дальша ознака доби.
Коли щезла віра в абсолютну правду – духа, тоді й життя тратило свій зміст і сенс, ставало тільки погонею за грішми, щоб догодити тілу фізично живої одиниці. Щезли ідеали, бо вони ж живуть тільки завдяки своєму духовному змістові. На місце потоптаного змісту життя поставлено його форму. Цей формалізм – це остання головна ознака доби.
Представником цього світу був дядько Лесі Українки Михайло Драгоманов, діалектик, консеквентний матеріаліст, що боровся навіть з хитрими спробами соціалізму надавати механістичній спілці, що її старався творити XIX вік, змісту спільноти. Наївний український ідеалізм відважився було (в особі І. Нечуя-Левицького) виступити до бою з Драгомановим, та здав скоро позиції, бо не міг протиставити йому так само гураґанної та спритно зложеної аргументації.
Духовна зміна відбувалася серед самого українства, та вона не вичерпувала всіх основ гуртового й індивідуального життя, головно ж не визначала відношення українства до панівного московського елементу. Правду сказати, це становище визначав сам московський елемент, спихаючи українство в оборонну позицію. Українство втратило зовсім аґресивність через те, що згубило джерело сили, порвавши зв’язок з масою; нові ж світоглядові форми не тільки не могли дати сили українству, але ще й навпаки, ослабили його. Причина цього явища у психологічному моменті: в основі української психіки, в дусі української нації. Отже матеріалізм, знищивши ідеалістичну основу психіки українців, витворив у їх душах повну порожнечу; порожнеча ж перекреслювала згори спромогу наступати.
З другого боку непомірно зросла сила наступу московського елементу, знову ж з тієї самої психологічної причини. Матеріалістична конструкція московської психіки здобула поважну піддержку в основах матеріалістичного світогляду, що його будував XIX вік, а надто, кочові чужинні елементи, що насунули звідусіль у міста, елементи – також типово матеріалістичної духовної будови, швидко асимілювалися до панівного населення або просто вислуговувалися московському елементові в його наступі на українство.
На цьому тлі утрати почуття сили з’являються в українстві Придніпрянщини типові ознаки дефетизму – зневіри в майбутність нації, а вслід за тим утеча від українства під різними викрутами: нема, мовляв, потреби боронити права українського народу, бо така сполука, як народ чи нація, є тільки нижчим ступенем (та ще й зовсім не конечним) до осягнення найвищого ступеня сполуки, що називається людством (цього вчив і демолібералізм і соціалізм); нічого, мовляв, не вдієш, так уже нам судилося москалями стати (так цитував їх слова Грінченко). Перший викрут заганяв українських інтеліґентів у чужі соціалістичні гуртки (що їх централі були в Московщині), а другий виправдував повне їх безділля й найбільше різкі прояви політичної нікчемності.
Траплялися одиниці глибоко патріотичні, траплялися гуртки, що в час того загального упадку, дефетизму й відвороту турбувалися долею народу, та в масі українського населення всієї великої Східної України вони втрачають зовсім. А втім, і ці одиниці й гурти не мали програми своєї праці, головно ж не зуміли опертися об основну правду життя, що диктувала б їм зміст і методи праці, – правду, якою був, є й буде дух нації. Цього духа вони загубили. Життя нації розглядали й розв’язували з боку його форми. Обсервуючи життя з боку форми, мусіли добачати безліч чужих форм, що їх не витворила українська нація; отже, взялися здобувати ті форми для української нації, «забудовувати – мовляв – прогалини», нехтуючи змістом власного духа. Так знехтували вони зовсім власний розвоєвий шлях і зупинили націю в її розвитку.
На цьому невідрадному тлі з’явилася Леся Українка, найідеальніший витвір духу української нації, що нехтувала собою, посвячуючи свою особу найвищій життєвій правді – духові надії. Для цього жила серед цих людей і любила їх, як одиниці, і для цього не розійшлася із своїм дядьком Михайлом Драгомановим, була йому порадницею, сестрою-жалібницею в останніх хвилинах життя; любила його як добра племінниця, любила як людину, але встояла перед духовною отрутою, що її силоміць у Лесину душу вливав Драгоманов. Любила людей, як фізично-живі одиниці, та поборювала їх як представників злого, що старались нищити правду. Знайшла шлях апостола духа.
Примітки
1. Над Дніпром зложилися зовсім інакше життєві умовини українства, що й викликало часові світоглядові різниці між обома – придніпрянською та придністрянською – частинами українського народу. Та немає тут змоги говорити про це. Треба отже пам'ятати, що говорю тут тільки про Придніпрянщину.
2. Ідеалізм, як філософічна теорія, бачить основу, зміст і ціль життя в дусі: матерія служить тільки для цілей духа. Нація в теорії ідеалізму є духовим явищем, а не сумою фізично живих одиниць; її становлять мертві, живі й ненароджені разом.
3. Маю на думці ідею т. зв. категоричного імперативу, а не решту теорії Канта, що входить у т. зв. суб’єктивний ідеалізм, – основно різний від ідеалізму Платона й дальших спроб т. зв. об’єктивного ідеалізму.
4. Треба одначе зазначити, що у 1880-х рр. нова соціологія перекреслила матеріалістичні погляди на суспільство, поділивши його на спілки та спільноти (Vierkandt і Tönnies), викриваючи в цьому другому виді духовне явище; цей поділ піддержала й філософія на початку XX в. (Bergson). Та ці нові погляди не встигли тоді навіть захитати матеріалістичного світогляду. І досі ще суґестії віку матеріалізму спиняють контроль хибних заложень науки.