Позиція Івана Франка
Микола Жарких
Іван Франко відгукнувся на статтю Єфремова заміткою «Принципи і безпринципність», надрукованою в «Літературно-науковому віснику» (1902 р., № 2, с. 114 – 119; передруковано: Зібрання творів у 50-и томах, т. 34, с. 360 – 365)). Номери ЛНВ, як відомо, виходили 1-го числа місяця, тобто даний номер вийшов 1-го лютого 1903 р. Отже, замітка написана по свіжих слідах статті, в грудні 1902 – січні 1903 рр. (скоріше, що просто в січні і за один підхід до стола).
Замітка безсистемна і торкається тільки деяких питань статті Єфремова.
1. Єфремов закидав редакції ЛНВ широту літературних напрямків, від якої, на його думку, недалеко до безпринципності. Як приклад Єфремов ставив публікацію віршів К.Гриневич.
Франко на це відповів цитатою з програми журналу: редакція «не відмовляє місця нікому, у кого видно правдивий талант, любов до рідного народу та його слова, та бажання його розвою». Отже, на думку Франка, патріотизм може замінити літературну вправність. Якщо ці слова процитовані на захист позиції редакції, то мені неясно, при чому тут Катря Гриневич. З її віршів, процитованих Єфремовим, видно тільки набір слів і повну літературну безпорадність. Де тут прояви таланту? в чому вони полягають? і де в цих вірші виявлено любов до рідного народу чи бажання його розвою?
Франко нічого цього не пояснив, тому негативна оцінка віршів Гриневич, дана у статті Єфремова, залишається в силі, а відповідь невдала.
2. Франко закидає Єфремову звужене розуміння задач української літератури:
Хто має можність студіювати громадське й соціальне життя, селян чи міщан, хай чинить се. А хто не має сеї можності? Хто, якось прим[іром] пані Кобилянська, Гриневичева й інші, своїми заняттями, обов’язками, становищем прикований до тісної сфери хатніх справ, родинних чи яких інших вузько обмежених обов’язків, то що йому робити? Мовчати, чи брехати про соціальні та громадські відносини, яких він не знає або про які знає дуже мало та недокладно?
Зауваження в принципі вірне, але як сюди потрапила Кобилянська? Вона на той час уже опублікувала ряд повістей і оповідань з громадського і соціального життя, і не тільки інтелігенції, але й простонароддя. Приклад, обраний Франком, не доводить його тезу, а спростовує її.
3. Франко звертає увагу:
У своїй статті Єфремов мішає декадентизм (хоробливий стан суспільності, а далі й штуки) з символізмом, напрямком чи зв’язком ідей, […] що запоморочив ясні стежки артистичної творчості, але з декадентизмом не мав нічого спільного, тим менше не був із ним тотожний.
Тут позиція Франка повністю співпадає з позицією Лесі Українки, і можу ще раз повторити, що це зауваження правильне. І так само, як і Леся Українка, Франко не звернув уваги, що ціла стаття присвячена виключно символізму, а про декадентизм в ній (поза вступом) нема ні слова.
4. Продовжуючи тему звуження задач літератури, Франко пише:
Як уявляє собі д. Єфремов малювання «человеческой природы вообще» через посередництво студіювання малоземельності, еміграції та рільничих страйків? Чи се конечна і одинока дорога?
Відповідь дуже проста: ніяк. Єфремов у своїй статті ніде на закликав письменників студіювати малоземельність, еміграцію та рільничі страйки. Тим більше не писав він, що це – єдина дорога для художньої літератури. Отже, зауваження Франка не стосується Єфремова.
5. На закінчення замітки Франко торкається питання про утилітарне значення літератури:
Д[обродій] Єфремов порушив тут кількома словами важне питання т. зв. утилітарності в літературі, та й збув його коротко […] Д[обродій] Єфремов, живучи, очевидно, в крузі ідей, вироблених у Росії ще Добролюбовим та Писарєвим, шукає в літературі поперед усього публіцистики, тенденції, студії певних хиб та подавання певних рецепт на їх лічення, тобто речей, які, по думці письменників молодої генерації, – і не самих лише декадентів – властиво не належать до літератури, а творять домену публіцистики, соціології, статистики та практичної політики.
Творчість Добролюбова я знаю досить добре (і сам навчився в нього багатьом корисним речам), але сильної безпосередньої залежності статті Єфремова від думок Добролюбова я не побачив.
(Зауважу в дужках, що В.Винниченко вважав інакше: «Я дуже люблю Сергія, але який же з нього критик і історик літератури? Він народницький солодкаво-сентиментальний публіцист і всю свою солоденьку «мудрість» завдячує Михайловському. Михайловський для Єфремова – альфа й омега, початок усіх початків і кінець усіх кінців» – осінь 1916 р. Так подавав думку Винниченка П.Зайцев у своєму «Жмуті спогадів про В. Винниченка» – Українська літературна газета. – Мюнхен, 1959. – Ч. 7 (49).
Так Добролюбов чи Михайловський? Здається, кожен бачив у Єфремова вплив того російського критика, котрого він сам читав…)
Зрештою, не можна заперечувати, що російська літературна критика стояла на той час значно вище за українську, і я не бачу нічого поганого в тому, що український критик скористався досвідом російських колег.
Позицію Добролюбова Франко подає в шаржованому вигляді. Насправді Добролюбов вимагав від письменників правдивого зображення дійсності, а критик, аналізуючи це правдиве зображення, може виводити з нього правдиві соціологічні та політичні висновки. Що ж тут неправильного?
Якщо художній твір буде позбавлено публіцистики, соціології, статистики та практичної політики, як того хотілося б Франку, то що в ньому залишиться? І який інтерес він становитиме для читачів? Кожна людина має не самі тільки шлункові та еротичні інтереси, але також і політичні, і соціальні, і національні, і різні інші. Трохи дивно бачити Івана Франка в ролі оборонця безпринципності та безідейності літератури, але полеміка проти Єфремова завела його саме в таку позицію. На щастя, у своїй художній практиці Франко не слідував проголошеним у цій замітці принципам.
Домашнього завдання, котре Єфремов поставив читачам (пояснити, як треба розуміти закінчення оповідання Кобилянської «Під голим небом»), Франко не виконав – ніякого пояснення не дав. На кардинальне питання статті Єфремова – чи є в українській літературі символізм? і якщо є – це добре чи погано? – він не відповів. Жодного конкретного прикладу негативних явищ, наведеного Єфремовим, не заперечив. Із 5 проаналізованих нами епізодів 4 рази верх бере Єфремов.
Тому в цілому дану замітку Франка можна схарактеризувати словами футбольного коментатора: «удар в напрямку воріт». Переконати Єфремова така відповідь не могла, бо їй бракує основного – повного розуміння змісту статті.