Наслідки дискусії

Микола Жарких

Ще одним наслідком дискусії було охолодження – аж до повного замерзання – відносин між Лесею Українкою і Єфремовим. Єфремов, прочитавши відповідь Лесі Українки, перестав нею цікавитись, і, здається, не читав нічого з того, що вона надрукувала після 1902 р. Уступи, присвячені Лесі Українці в його «Історії українського письменства», трактують лірику 1890-х років і зовсім не торкаються її драматичних творів. Їм присвячено одне речення з переліком назв, а щоб сказати, що вони «глибокі змістом і виточені формою», ясна річ, нічого читати не треба.

У своїй «Історії» Єфремов стисло повторив свою негативну оцінку містичних творів Наталі Кобринської, дану нам у статті «В поисках новой красоты», але трохи змінив оцінку Ольги Кобилянської. Не знімаючи принципового засудження її творчості як символістичної, Єфремов з переліку творів, у яких виявився символізм, виключив «Valse mélancholique», хоча ця повість була однією з ключових у статті.

Леся Українка, не цікавлячись роботою Єфремова і не даючи їй публічної оцінки, на все життя зберегла внутрішню неприязнь до нього. Так, в 1906 році, повідомляючи Ольгу Кобилянську про арешт Єфремова за політичним звинуваченням, Леся Українка не забула нагадати, що це «один його найлютіший критик». Відповідаючи на пропозицію Н.К.Кибальчич щодо участі в якійсь літературній дискусії (в якій саме – не з’ясовано), Леся Українка писала:

Критика наша, правда, дуже відстала, та се тому, що взагалі в межах «російської культури» людей літературно освічених дуже мало, а для критика не досить талану і громадянських цнот, тільки треба конечне спеціальної освіти, інакше вийде єфремовщина або хоткевичівщина. [28.09 – 5.10.1909 р. До Н. К. Кибальчич]

Тобто «єфремовщина» залишилась для неї назвою неприйнятного підходу (хоча тут – у непрямий спосіб – визнається «талан», котрий вона категорично заперечувала у листах 1903 року).

Якщо ми прикладемо оціночні критерії Єфремова до творчості Лесі Українки (беручи її в цілому, не тільки те, що було надруковано на 1902 р.), то картина вийде така.

Два твори відповідають вимогам реалізму і простонародності у стислому значенні понять (повісті «Одинак», «Приязнь»).

Один твір – шкіц «Примара» – написано в символістичній манері. Можливо, на цей твір мала якийсь вплив повість Леоніда Андреєва «Красный смех», котра також трактує тему людини на війні в символістичному ключі. Але документального підтвердження знайомства Лесі Українки з цією повістю немає. Шкіц «Примара» залишився в архіві письменниці і був опублікований тільки після її смерті. Мабуть, сама Леся Українка була незадоволена результатами цього символістичного експерименту і більше спроб в цьому напрямку не робила.

З числа опублікованих за її життя творів хіба що вірш «Хочеш знати, чим справді було…» з його ідеальною безпредметністю можна вважати символістичним.

В «Лісовій пісні» є загальновідомі фрагменти, де висловлено досить критичне ставлення до людства з боку Русалки:

То се тут люди будуть? Ой ті люди

з-під стріх солом’яних! Я їх не зношу!

Я не терплю солом’яного духу!

Я їх топлю, щоб вимити водою

той дух ненавидний.

та Лісовика:

Не гідна ти дочкою лісу зватись!

бо в тебе дух не вільний лісовий,

а хатній рабський!

Нічого позитивного для людства (і то цілого людства, а не якоїсь його частини) з цих слів не випливає. Але мені чогось не хочеться міркувати на тему людиноненависництва у «Лісовій пісні». Нехай уже вороги України цим займаються…

У решті літературних гріхів, зазначених у статті Єфремова, Леся Українка взагалі не повинна. Тому можна визнати, що її творчість практично не дає поживи для оцінювання з позицій, сформульованих Єфремовим. Як зауважила сама Леся Українка, «в літературних поглядах на нові напрями хтось різко, діаметрально розходиться з Єфремовим і його однодумцями» [13.03.1903 р. До О. Ю. Кобилянської], і це справді так.