Позиція Лесі Українки
Микола Жарких
Як же сприйняла статтю Єфремова Леся Українка? Про це ми довідуємось з її листів. Ці висловлювання слід розділити на три групи:
- лист до редакції «Киевской старины»;
- зауваження на статтю, надіслані до матері;
- проект статті з історії символізму.
Щодо змісту листа ми не маємо багато даних. Вона кілька разів підкреслювала, що намагалась написати його у стриманому, рицарському тоні.
Єфремов зачисляє мене до «вредных антиобщественных» елементів за те, що я, нібито, тягну руку за декадентів і символістів. Я пояснюю, що дек[аденти] і симв[олісти] мене нічого не обходять, окреслюю деякі риси мого напряму і запрошую п. Єфр[емова] «выражаться точнее и разборчивее», інакше буде кепсько для його «литературного флага». [27.01.1903 р. До М. В. Кривинюка]
Хоча слова «вредных антиобщественных» узято в лапки, це не цитата зі статті Єфремова. У нього таких слів нема ні взагалі, ні тим більше стосовно Лесі Українки. Єфремов взагалі не дає в цій статті оцінок самої Лесі Українки, а тільки висловлює незгоду з деякими поглядами Лесі Українки на творчість О.Кобилянської. Отже, в даному місці Леся Українка впала у перебільшення і приписала Єфремову те, чого він не говорив.
Натомість у приватних листах, адресованих родичам та однодумцям, Леся Українка дала волю своїм емоціям: «стаття написана прекапосним тоном», «повна літературного верхоглядства і усердія не по розуму», «тон її і стиль до краю неприємні», «брехню [Єфремова] різкістю не подолаєш», «дика бурсаччина», «лаятись по-бурсацьки», «вавілонське столпотвореніє», «яма, повна жупелу», «смешение языков», «вавілонщина», «хаотична стаття», «бог їм талану і великого розуму не дав», «як хто вже дурний, то це назавжди», «не дав біг свині ріг»…
Свої зауваження на статтю Єфремова Леся Українка писала на полях журнальної публікації (отже, в неї був власний примірник Олени Пчілки чи родини Косачів; він, здається нині не відомий, хоча подивитись на ці замітки було б, мабуть, цікаво) і потім перенесла їх у лист до матері з 27.01.1903 р.:
[1] Невідомо, чому він піддався одним авторитетам, навіть таким, як третьосортний філософ Нордау і рівного ж розбору критик Венгерова.
В статті Єфремова є три конкретних посилання на думки Нордау. В двох випадках Єфремов солідаризується з ними, а в третьому – не погоджується. Конкретних посилань на статтю Венгерової у нього нема, вона згадана просто для інформації читачів. Отже, надмірної відданості авторитетам у Єфремова нема.
[2] Галичани не можуть залежати від французів, бо не знають їх так само, як і Єфремов […] «Не без польского и немецкого, по всей вероятности, влияния», – якби не був невігласом в польській і німецькій літературах, то знав би, що молоді галичани цілком з головою від них залежать.
Це зауваження само по собі слушне, але притокою для нього було наступне місце статті:
Камень декадентства и символизма, брошенный в начале [18]80-х годов во Франции, произвел и в нашем тихом и отдаленном уголке некоторую легкую рябь. Первые признаки нового литературного движения проявились, – не без польского и немецкого, по всей вероятности, влияния, – в Галичине.
У Єфремова, як бачимо, нема твердження про безпосередній вплив французьких письменників на галичан, і заперечення зумовлене поверховим читанням.
[3] «Символизм, или декадентство» не можна казати, бо то не все одно. […] Символізм і декадентство де в чому случайно зійшлись.
Оце зауваження я вважаю повністю слушним. Це найбільш принциповий пункт незгоди в оцінці літературних явищ, і тут слід віддати справедливість Лесі Українці, а вираз Єфремова визнати невдалим. Проте слід відзначити, що в усій подальшій статті Єфремов зовсім не торкається декадентизму, а трактує виключно символізм.
Разом з тим в сучасному літературознавстві побутують зовсім різні точки зору на співвідношення цих понять: 1, символізм є частиною декадентизму; 2, декадентизм є частною символізму; 3, це явища споріднені, але в суті своїй незалежні; 4, ці два терміни означають одне і те саме, і нема потреби їх розмежовувати.
[4] Декадентство пішло не з «кабачка» і «гідропатів», що б там не говорили російські критики слідом за Taillade, а слідом за ними і Єфремов; воно пішло з Бодлера […] з реакції натуралізму.
Деталі походження французького символізму не істотні для предмету статті. Єфремов реферував одну з точок зору, яка належала безпосередньому учаснику подій; тому легковажити цей погляд не слід.
Що ж стосується співвідношення символізму і натуралізму, то Єфремов про це писав так:
Как реакция крайностям натурализма, символизм вовсе не является таким бессмысленным явлением, каким может казаться с первого взгляда, благодаря своим бессмысленным и карикатурным проявлениям.
Отже, Леся Українка просто не звернула уваги на цей уступ, і тому їй здалося, що її думка про походження символізму відрізняється від думки Єфремова.
[5] Форма символістична прийшла з півночі, з Норвегії.
Про цей момент я самостійної думки не маю, але зауважу, що жодна сучасна енциклопедія такого імпульсу щодо символізму не відзначає.
[6] «Декадентські» моди в одежі і т. і., властиво, трохи змінені моди директорії.
[7] Декадентами називали себе люди не для «презрения к критике», а всерйоз, власне, через «теорию регресса», бо справді були і переконані декаденти.
[8] Хто сказав Єфремову, що натуралізм був індиферентним «к вопросам общественно-политической жизни?»
Ці три зауваження, мабуть, слушні, але дріб’язкові і не мають значення для теми статті.
[9] Бійка (з уголовщиною) Верлена і Рембо належить цілком до психіатрії, а не до літературної критики.
Згадки про цей конкретний факт у статті Єфремова немає, є тільки загальна згадка про кримінальні пригоди в середовищі французьких символістів. Тут Леся Українка закидає Єфремову те, чого він не писав.
[10] Коли у нас нема причин для чужоземних напрямів, то чого ж «копья ломать?» Нема причин, не буде й наслідків!
[11] Хто Єфремову сказав, що літературні школи – то «вопросы домашнего свойства», а не інтернаціональні?
Друге з цих зауважень Лесі Українки заперечує перше. Єфремов у своїй статті досить ясно написав, що в українській літературі не було причин для самозародження (незалежного виникнення) символізму, але його стаття в цілому якраз і присвячена впливу (в широкому сенсі) європейських літературних течій на українських письменників. Слова Єфремова про «вопросы чисто, так сказать, домашнего свойства» відносяться до літературної критики чи навіть літератури в цілому, не спеціально до літературних шкіл. Тут Леся Українка просто не прочитала уважно. До категорії «домашніх питань» Єфремов відносив ті, котрі не становили інтересу для російських (імперських) журналів та читачів, тобто більшість питань будь-якої національної літератури.
[12] Коли «не может быть и речи о выработке правильными путями критики», так про що ж і толкувати?
Слова Єфремова відносяться до важких зовнішніх умов існування української літератури, розділеної між двома імперіями, і досить прозоро натякають на заборону українського слова в Росії. От про це і толкував Єфремов; дивно, що Леся Українка його не зрозуміла.
[13] Де він бачив «планомерность в чередовании направлений».
Єфремов писав: «У нас не было такого правильного чередования направлений, какое замечается в других литературах и всегда предполагает известную правильность и планомерность развития». Він протиставляв характер саморозвитку літератури в умовах свободи слова розвитку в умовах цензурних заборон; перший процес він називав правильним і планомірним, а другий – випадковим. Можливо, слово «планомірний» тут і не зовсім вдале, але думка Єфремова ясна.
[14] Кобринська і Кобилянська «выступили на литературное поприще» далеко не «в последние годы» і навіть не в «последнее десятилетие».
Про Кобринську Єфремов докладно писав в окремому розділі статті, де її творчий шлях простежено від початку. Там ясно сказано, що «в останні роки» вона виступила саме з творами нового стилю. Тут Леся Українка почала заперечувати, не дочитавши статтю до кінця.
Що ж стосується Кобилянської, то її перший твір – «Людина» – надруковано в 1894 році, тобто за 12 років до статті, що однаково добре вписується як в «останні роки», так і в «останні десятиліття».
[15] Як не було натуралізму – а Нечуй, а Франко?
На це слід зауважити, що Єфремов не заперечував існування натуралізму як такого, а відзначав тільки, що в українській літературі не було крайніх проявів натуралізму. Їх справді не було… аж поки не з’явився Чесний з собою і не показав, що то є справжній натуралізм.
Ми бачимо, що з 15 зауважень тільки одно є принципово важливим; десять зумовлені поверховим читанням і нерозумінням того, що справді хотів сказати Єфремов; чотири зауваження є непринциповими і не стосуються основної теми статті. Всі вони відносяться до першого із семи розділів статті Єфремова.
Дискусія по таких тезах не могла вийти надто змістовною, оскільки більшість спірних моментів основана на квапливому читанні та емоційному несприйнятті виступу Єфремова.
Через два дні Леся Українка знову писала до матері:
Не посилаю тепер дальших приміток до статті Єфремова, бо сьогодні не маю часу їх писати, зібралося кілька листів пильних та й інша робота є. Але хутко надішлю. [29.01.1903 р. До матері]
Але ці зауваження на подальші розділи статті Єфремова, здається, так і не були сформульовані.
Розвиваючи далі свої критичні зауваження щодо походження символізму, Леся Українка міркувала над окремою статтею на цю тему:
Про символістів я таки, певне, напишу […] – для того треба потривожити тіні старих романтиків і Бодлера з Верленом, простудіювати Метерлінка, веристів і визначити роль Мопассана яко поворотного пункту від натуралізму до нових напрямів. Далі провести виразну антитезу німецького і французького новоромантизму і навіть порівняти берлінські літературні «кабачки» з такими ж «кабачками Латинського кварталу», посередині між Францією і Німеччиною поставити польську модерну (chef – Пшибишевський), а в пряму залежність від Пшибишевського – Крушельницького і С°, виразно одрізнивши од них Кобилянську і вказавши вплив на неї Якобсена і данців, про яких я ще сама не додумалась в моїй статті в «Жизни». Як бачиш, треба «викопати колодязь», та що ж, коли інакше не можна потопити супротивную силу. [7.02.1903 р. До матері]
Проте цей план був навіяний хвилинним настроєм, який виник після статті Єфремова, і залишився нереалізованим. Мабуть, з плином часу Леся Українка прийшла до висновку, що тема статті не є аж такою важливою, як то здалось їй під свіжим враженням. Взагалі треба відзначити, що оця спроба дискусії знеохотила Лесю Українку до дальшої літературно-критичної роботи – пізніше вона написала тільки дві статті такого плану. І можна тільки пошкодувати, що її погляди на власну творчість і на ту літературну течію, до якої вона себе відносила, так і не були розвинені у цілісну теоретичну систему. Леся Українка значно успішніше працювала як практикуючий письменник-неоромантик, ніж як теоретик неоромантизму.