4. Додаток. Кілька слів про нове насвітлювання і коментування творчості Лесі Українки

Р. Задеснянський

Нині, коли як Україну, так і еміграцію, засипає червона Московщина державними виданнями в українській мові, коли цілі штаби вишколених, вправних цензорів і препараторів, що звуться делікатно «редакторами» та «літературознавцями», працюють над плановим достосуванням усього українознавства і всієї української літератури до політичних цілей Московщини, цілей, що не мають нічого спільного з добром і інтересами українського народу – не можемо не враховувати впливу тих видань на свідомість масового читача.

Коли кажуть: «крапля камінь довбе», то тим більше мусить впливати на масового читача безупинна дія не одної краплі, а мільйонів крапель води, яка заливає його, ідей, які йому з впертістю вбивають в голову не лише ті державні видання, але й наша преса, в якій завдяки непідготованості редакторів не одне вдається пропхати вихованцям Скрипників, Постишевих і Хрущових.

Такий стан змушує нас, бодай в додатку, згадати про деякі моменти цієї широко закроєної акції.

З розумінням творчості Л. Українки, як ми знаємо, було так, як і з розумінням її великого попередника – Т. Шевченка: спочатку її «не помічали», а потім – не розуміли, пізніше – не хотіли розуміти і нарешті нині – шляхом неправильного «коментування» й «пояснювання», а навіть фальшування тексту її творів намагаються накинути українському народові цілком хибне розуміння її поглядів і творчості.

Передреволюційне нерозуміння її творчості або неправильне розуміння було наслідком того, що її звичайно пояснювали по-свойому, відповідно до власного світорозуміння «драгоманівського», «провансальського». Таке неправильне розуміння здавалося тим природнішим для наших «драгоманівців», що божок їхній – М. Драгоманов – був дядьком Лесі Українки і безперечно в юнацькому періоді її творчості мав на неї певний вплив. Про інші впливи вони або не знали, або не хотіли знати.

У роках 1920–1930 уже більшість критиків і інтерпретаторів (за винятком Донцова) хиталися між концепцією «Леся Українка – духовна донька Драгоманова» і концепцією «Леся Українка – соц.-демократка». Від 1930 року бере рішуче гору остання концепція. У дванадцятитомному виданню «Книгоспілки» (ред. Якубського) виразно виявилося намагання дати перевагу останній концепції і затерти дійсні погляди Лесі Українки останньої доби її творчості. Насвітлення її творів в цьому виданню тенденційне – марксистське, яке в окремих випадках доходить до абсурду.

Може комусь здатися, що таке насвітлення (коли тут же є текст твору) не впливає на читача, але, на жаль, це помилкова думка. Автор цих рядків мав нагоду переконатися на основі спостереження. В одній духовній семінарії в останньому десятиліттю перед війною учитель української мови, людина, що ніколи не була прихильником соціалізму (а тим більше – комунізму), сама того не підозрюючи, тільки тому, що користалася згаданим виданням творів Лесі Українки, насвітлювала на своїх лекціях її творчість в дусі марксизму і федералістичних ідей, змушуючи тим не раз своїх учнів починати дискусію з метою оборонити Лесю Українку від спотворення.

Наведений приклад свідчить, що не можемо легковажити впливу як «критиків-коментаторів», так і «редактора» видання. Разом з творами Лесі Українки мандрує по читачах і така думка, висловлена в «Гарті» ч. 7–8 за 1929 рік Л. Підгайним: «велетень критики Драгоманов породив велетня поета Л. Українку», а згодом – що була соціалісткою.

Наша еміграція, як ми вже згадували, одержала «вчителів», що самі «вчилися» (або були «людьми») в УССР в двадцятих роках, і тому під їх впливом «сприймає» добровільно те, що за їх участю накидала окупаційна влада в тих роках примусово на окупованій Україні.

Наслідком сказаного, коли в 1953 році взявся Ю. Тищенко перевидавати в Нью-Йорку видання «Книгоспілки», то не лише він не зрозумів конечності як не заступити ті «передмови» до окремих творів іншими, то бодай їх виправити або усунути цілком, але ще й у своїх оголошеннях захвалював ті статті як надзвичайно «цінні»!

Поява цих оголошень на 12 томів видання творів Лесі Українки Ю. Тищенка спонукала автора цих рядків, знайомого особисто з Ю. Тищенком, до того, щоб вислати йому листа якого текст подаємо:

Високошановний Пане Добродію!

Цього листа пишу на машинці і висилаю при свідкові, щоб мати автентичну, завірену копію, яку (цього боюся!) доведеться мені пізніше опублікувати, як доказ того, що Ви були попереджені.

Причиною цього листа є заповіджене Вами перевидання творів Л. Українки з видання 1927 року, з «цінними», як пишете, «вступними статтями найвидатніших українських літературознавців».

Я можу зрозуміти Ваші комерційні мотиви (можливо, даєте фотодрук), але не можу зрозуміти як, Ви, старий емігрант і не большевик, і до того такий, який начебто розуміє, що твори Лесі Українки повинні б бути «зброєю в боротьбі за визволення України» – пускаєте в світ твори поетки із статтями, які мають на меті «притупити» і зробити непридатною цю зброю!

Я не входжу тут в те, чи з власної волі, чи на бажання окупантів писали ті «вступи» різні українізовані москвини, жиди, ну, і землячки, але фактом є, що ряд тих «вступних» може служити тільки окупантам, затемнюючи ідеї Л. Українки. Щоб не бути голослівним, але щоб також не забирати собі часу на довгі листи, прошу Вас (а Вас я завжди уважав людиною «з головою», та ще й ліпшою, ніж у декого з самозваних «академіків») уважно перечитати мою передмову до «На полі крові» і до «Боярині» (Ви, здається, одержали це циклостилеве видання) і порівняти з текстом твору і з передмовами видання, яке передруковуєте.

Як побачите, у «вступних» сов. виданнях зроблено все можливе, щоб інспірувати читачам ідеї, протилежні тим, які хотіла поширити Леся Українка тими творами. Напр., новітні Юди вмовляють в читачів, що авторка своїм твором хотіла реабілітувати в особі Юди всіх «юд».

Деякі «вступні» Якубського і інших не тільки звужують до смішного ідеї й значення творів, але й пробують бачити в в них щось подібне до відомої вірменської загадки про пофарбованого на зелено оселедця, «щоб було важче вгадати», переконуючи читача, немов Л. Українка (певно щоб також без Якубського не вгадав ніхто) – «російську і українську буржуазію» вивела на сцені в вигляді… робітників!

П. Петров дійшов до того, що, доводячи подібність «Лісової пісні» до «Затопленого дзвона», умудрився провести порівняння «Прологу» з «Лісової пісні» з неіснуючим прологом» «Затопленого дзвону». При тому він порівняв у тих «прологах» Раутенделяйн і Мавку, хоча Мавка не виступає в пролозі, а Гауптман не написав прологу. Він пише дослівно: «Обидві п’єси починаються однаково… Пролог «Лісової пісні» повторює вступний епізод «Затопленого дзвону», причому Мавку змальовано так, як і Раутенделяйн».

Порівняння таке ж правильне, як і наведені слова. Подібними «перлинами» можна було б заповнити зошит.

Я вправді волію москвофільську пропаганду з підписами Якубського чи Корнійчука, ніж, напр., Білецького (як це маємо у чотирьохтомовому виданні), а однак уважаю, що оскільки роль А. Крушельницького була ганебною (брав на свого журнала московські гроші), остільки роль тих, хто емігрував для того тільки, щоб з «наївності» ширити добровільно далі сов. пропагандові вигадки, є ще й смішною.

На мій погляд, якщо Ви, видаючи фотодруком, мусите передруковувати цілість, то слід було не захвалювати тих вступних, тільки до першого тому дати статтю, яка, нехай навіть пояснюючи фальшивість пояснень пресією больш[евицької] влади, але все ж подавала б правильні пояснення, з’ясовучи помилки «вступних».

Тимчасом Ви ще присипляєте увагу читача, допомагаючи тим ширити шкідливі вигадки. Лише давши остереження, Ви не пускали б в рух далі больш. пропаганди, за яку однаково може чекати лише та, що і А. Круш-кого нагорода.

Коли б не ті «вступні» – можна було б лише вітати повне видання творів Л. Українки.

Остерегти Вас цим листом уважав своїм обов’язком, а Ви, не скориставши з цього, не зможете виправдуватися «непоінформованістю»!

20. VI. 1953 року.

Підписи

Згаданого листа вислав я дня 20. VI. 1953 року рекомендованим в присутності двох свідків, які перечитали текст листа, порівняли з копією її і на копії ствердили власноручно як її ідентичність з оригіналом, так і висилку оригіналу. Ю. Тищенко, який перед тим дуже ретельно відписував – не відповів ні слова. Але він одержав разом з листом відбитку пояснюючої статті до твору Лесі Українки «На полі крові» (вона вміщена в цій книзі).

«На полі крові» настільки короткий твір Л. Українки і настільки недовга була пояснююча стаття, що правдоподібно навіть обтяжений видавничими справами Ю. Тищенко знайшов час уважно перечитати одне і друге й продумати. Кажемо «правдоподібно», бо фактом є, що єдиною передмовою, яка в цілості зникла з передрукованого у Нью-Йорку видання «Книгоспілки», була власне передмова до «На полі крові»!

Замість неї в томі VIII, який починається зі стор. 25, на середині сторінки 24 пишеться таке: «Увага» «Цей 8-ий том з технічних причин починається зі сторінки 25».

Це імовірно, на жаль, єдиний практичний наслідок наведеного листа, який, певно, і був тою «технічною причиною», що перешкодила видавцеві ширити погляд, немов Леся Україна була оборонцем усіх «юд»!

Та на окупованій Україні коментатори і «літературознавці» пішли за останні роки значно далі.

Уяву про те розуміння творчості Лесі Українки, яке вони накидають читачам, можуть дати хоч би наведені нижче як приклади уривки з передмови проф. А. Гозенпуда до однотомного видання вибраних творів Л. Українки, року 1948.

Ось ці уривки:

«Леся Українка сама брала участь в революційному русі. Вона знала твори Маркса і Енгельса, знала визначні праці В. І. Леніна. Все це позначилось на її художній діяльності. Характером своєї творчості Леся Українка… була близька до великого пролетарського письменника Горького…»

«Вона налагоджує зв’язки з представниками російського соціал-демократичного руху, причетними до організації першого з’їзду РСДРП. Саме в цей час відбувається різке ідейне відмежування Лесі Українки від ліберально-народницької і націоналістичної групи українських письменників».

«Вона гостро критикує програму «Української соціалістичної партії» за національну обмеженість, справедливо вказуючи на те, що ця обмеженість переростає в націоналізм».

А ось ще разючий приклад підмінювання шляхом «пояснення» тої ідеї твору, яка спонукала Лесю Українку до його написання – на протилежну.

При кінці першого нарису («Еволюція світогляду Лесі Українки») ми спинялися над провідною ідеєю драми «Камінний господар» і наводили слова донни Анни: «Сама звила я це гніздо на скелі, труд, і жах, і муку – все переборола і звикла до своєї високості» і її ж вимогу до дон-Жуана стати «каменем» і «силою й завзяттям духа зробити з громадських пут ланцюг потужний влади, що вже й громаду зв’яже, наче бранку і кине вам до ніг! Я вам кажу – немає без влади – волі».

Вона ж наказує дон Жуанові «перейняти і сю мрію разом з командорством», дає плащ командора, який, «мов прапор, єднає коло себе всіх одважних, усіх, що не бояться кров’ю і слізьми сполучувать каміння сили й влади, для вічної будови слави».

Але й сама донна Анна лише перейняла від Командора бажання влади, забувши те, що їй сказав Командор: «командора плащ дістався мені не просьбами, не грішми, не насильством, а чеснотами».

Вона рвалася до особистих розваг, і Командор їй не раз нагадував, що до того хто вгорі – ставляться вищі вимоги «Із де Мендозів, – казав він, – були здавна всі лицарі без страху, всі дами без догани». Він вчив її, що «права без обов’язків – то сваволя».

Донні Анні почало здаватися, що й вона може бути «орлицею», та вона не витримала й першої проби, не вміла поставитися до дон-Жуана як дружина командора. На ній була лише «одіж камінна», вдягнута Командором, але вона не мала «камінних принципів».

Командор навіть підчас поєдинку думав про честь роду, а не про себе, і це використав дон-Жуан і вбив його. Командор був жертвою негідної його дружини, яка є співвиною в його смерті. Вона усвідомила собі нарешті, що Командор «тягар ще більший, ніж вона, весь вік носив», але їй здається, що злочинне кохання до дон-Жуана можна поєднати з гонорами, які дає влада Командора. А ту владу й командорські гідності, думає вона, що можна одержати, не оглядаючися на те, що треба переступити через трупа, що не заслугами буде вона здобута, лише злочином.

І Леся Українка хотіла так закінчити твір, щоб було кожному ясно, що егоїсти, шукачі особистих приємностей, люди без принципів – не гідні зайняти становище вбитого Командора: приходить Камінний Господар тих верхів, а з ним і справедлива кара.

І гине дон-Жуан тому, що він, не маючи потрібних якостей, не в стані перейняти в спадщину велику ідею, стати втіленням чеснот, зразковим володарем. Гине і донна Анна… Здається, твір ясно формулює провідну ідею. Ця ж ідея [«Немає без влади – волі»] просвічувала і Леніну, який для того підписав Берестейський мир, щоб затримати в своїх руках владу.

Але не в московському інтересі, щоб уярмлений народ почав розуміти величезне значення влади. Їм на руку, щоб українці далі, за порадою Драгоманова, мріяли про те, щоб «розбавляти усяку владу» і щоб охоче віддавали цей «тягар» москалям.

І тому в році 1965 Київське видавництво «Дніпро» видає люксусове видання «Камінного господаря» (отже, призначеного не для маси) і без жодної «Передмови», але… на суперобкладці видрукуване таке коротке «пояснення»:

«Камінний господар» – драма з далеких часів феодальної Іспанії, образи якої послужили Лесі Українці для викриття і засудження реакційних ідей і тенденцій в сучасній поетесі дійсності, для викриття і засудження самодержавства. Дон-Жуан і донна Анна – герої драми – гинуть тому, що вони зрадили світлі ідеали волі, а егоїстичні інтереси і бажання влади поставили над людською свободою».

Щоб цю абсурдну вигадку накинути – звужено цією приміткою безпідставно до смішного діапазон твору, зроблено його «провінційним» і «локальним», хоча для того немає в творі жодних підстав, хоча текст твору криком кричить проти такої вівісекції!

Та на цьому не кінець! «Літературознавці» окупованої України пішли ще далі і крім «передмов» та «коментарів» годують ще читача «новознайденими» творами Лесі Українки або «новознайденими» текстами вже відомих творів. Так, напр., у виданій видавництвом «Радянській письменник» в 1957 році книжці: Леся Українка «Вибране» появився інакший текст поезій «Завжди терновий вінець…», який різниться від віддавна відомого вірша не лише формою і окремими виразами, але й тим, що є двічі більший – появилася отже «друга половина»!

Там же, в новозаведеному розділі її творів «сатири», появилися між іншим такі віршовані фейлетони, як «Веселий пан», «Практичний пан», «Пан народовець» і т. д., які улегшують коментаторам перефарбувування поетки на правовірну марксистку. Самозрозуміло, ми, перебуваючи на еміграції, не маємо змоги ні перевірити автентичності варіанту поезії «Завжди терновий вінець…», ні з’ясувати, чому саме авторка відкинула той варіант, якщо справді його написала, ні тим більше усталити, чи є відповідні підстави, щоб твердити, немов вірші, друковані в періодичній пресі під псевдом «Лука», є віршами Лесі Українки.

Ось переконуючий приклад того, як поводяться совєтські видавці з текстом. В-во «Радянський письменник» у році 1961 видало Л Українки «Поезії» т. І і II. В томі першому на стор. 407 видруковано поезію з таким заголовком: «Диявольське навождення (німецька легенда XVI віку)». На стор. 513 в «Примітках» видрукувана така примітка до цього вірша:

«Диявольське навождення». «Вперше друковано в жур. «Рідний край» 1913 р. Ч. 1, стор. 6–9 під заголовком «Граф фон Ейнзідель». Подається за автографом (Ф. 2, Ч. 680). Написано на тому ж папері, що і поезія «Упоєні на бенкеті кривавім». Це дає підстави датувати «Диявольське навождення» 1905 роком».

Як бачимо, все начебто сумлінно переглянуте і подане до загального відома. А тимчасом виникають такі питання:

1. Чому мала б ця поезія бути друкованою аж по 8 роках? Чи тільки тому, що перенісши її в 1905 рік, легше пробувати змінити недоречним заголовком її основну ідею?

2. Не сказано ясно, чи той «автограф» мав той недоречний заголовок, і коли мав – то чиєю рукою був він писаний?

3. В журналі «Рідний край» міг появитися цей вірш лише з тим заголовком, якого хотіла йому дати авторка, що тоді вже мала викристалізований світогляд, їй прислуговує незаперечне право (навіть коли б вірш був писаний раніше) поправити свій твір і змінити заголовок, якщо був інший.

Нас зобов’язує власне приготований до друку текст самою авторкою. Ми сконтролювали текст цього твору, як він є поданий в журналі, що видавала і редагувала мати Лесі Українки. Отже, в числі 1 «Рідного краю» з 1913 року видрукований цей твір під заголовком «Граф Ейнзідель», і немає там ані підзаголовка, ані «пояснення», що то є «німецька легенда з XVI віку». Підписана та поезія літерами «Л. У.».

Коли ми уважно перечитаємо поезію – стане ясною безглуздість пришитого «білими нитками» того «диявольського» заголовку, який інспірує читачеві думку, немовби Леся Українка уважала слова, вкладені нею в уста предків, змальованих на портретах, «диявольським навожденням», і тим самим не погоджувалася з ними. Але в творі немає ані однісінького слова, яке узасаднювало б можливість такого трактування. Більше того! Ними закінчується твір, і з такої його будови випливає, що авторка їх трактувала як провідну ідею, на яку немає заперечення.

Коли ми ці слова уважно простудіюємо, то не лишиться жодного сумніву, що в них висловлена таж думка, що в «Камінному Господарі», писаному в роках 1911–1912, часто тими ж словами. Предки графа Ейнзіделя кажуть:

«Ми лицарі всі без догани й страху…

ми в серці ховали не марну пиху,

а цноти, що зрощує слава.

Поглянь, ми всі закуті в залізо борці

або посивілі в науках ченці,

ми – світочі свого народу».

Наведені слова такі близькі до слів Командора:

«З нас, де Мендозів, були здавен

всі лицарі без страху…

командорський плащ мені дістався

не просьбами, не грішми, не насильством,

але чеснотою».

«Права без обов’язків – то сваволя».

І донна Анна мусить признати, що Командор «тягар» обов’язків «ще гірший весь вік носив».

Тому цілком природним було написання і цієї поезії приблизно в тому ж часі.

В тому виданню, яке вийшло під редакцією Якубського в році 1927, як і в попередньому (п’ятитомному), усюди був той же заголовок, що і в журналі «Рідний край». Ми навмисне спинилися докладніше над «метаморфозою» цього вірша з огляду на його винятковий характер, який без неї стоїть на перешкоді до препарування творчості поетки в потрібному окупантам напрямі.

Однак на підставі аналогії зі стверджуваними не раз поважними змінами вже усталених текстів творів численних авторів, змінами, які нічим іншим, як фальшуванням та препаруванням тих текстів назвати не можна, ми вправді ставилися з цілковитим недовір’ям до всіх інновацій в творах Лесі Українки. Коли могли наділити по смерті О. Кобилянську таким «твором», як «Привіт вам, відважні брати!», що цілковито різниться стилем і мовою (типово «совєтською») від мови усіх відомих її творів, то чому не можуть так само «збагачувати» творчості Л. Українки?

Рівно ж мусимо відмітити «плинність» і непевність тексту творів Л. Українки в нових виданнях, яка в парі з коментарями та статтями «літературознавців» дає змогу грунтовно міняти їх характер в бажаному для Москви напрямі.

Нарешті, про «таємниче зникнення» з широко рекламованого 10-томного видання її творів, що появилися в 1963–1965 р. накладом В-ва «Дніпро», цілої «Боярині» – ми вже згадували на властивому місці.

Все попереду сказане зобов’язує нас до надзвичайної обережності при користуванню текстами совєтських видань і рішучого неприймання «пояснення» і «критичних уваг» та «передмов».

Примітки

Подається за виданням: Р. Задеснянський Творчість Лесі Українки. – München: 1965 р., с. 165 – 173.