Вступ
Р. Задеснянський
У поданих далі критичних нарисах, присвячених літературній спадщині нашої великої письменниці, читач не зустрінеться ані з шаблоновими відомостями біографічного характеру, ані з докладним переглядом чорнеток письменниці, відкинутих нею варіантів, скрупулятним порівнянням тих чи інших висловів її творів з подібними висловами інших поетів.
Автор цих нарисів не спинявся над тим усім не лише тому, що в еміграційних умовах неможливо робити будь-які узасаднені висновки з тих чи інших «варіантів», бо ж маємо тисячі прикладів свідомого їх сфальшування на окупованій Україні або публікування «автографів», писаних невідомо ким, але також і тому, що згоджується з поданими нижче словами письменниці. Леся Українка сама ж написала:
«Хочеш знати, чим справді було
те, що так колись пишно цвіло,
що на серце наводило чари…
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Приторкнутись ти хочеш близенько,
придивитись до того пильненько,
скинуть з нього покраси й квітки,
одрізнити основу й нитки, –
адже часом найкраща тканина
під сподом просто груба ряднина.
Залиши! се робота сумна,
Не доводить до правди вона».
Власне ці слова забувають нині наші «літературознавці», які порпаються у замітках, чорнетках, відкинутих фрагментах, які готові, прочитавши вираз «небо голубіє» або «неба синь», дошукуватися впливу всіх тих митців, які назвали небо блакитним, а не хоч би зеленим!
Автор цих рядків є тої думки, що мистець, початково, має лише задум твору, його ідею, яку він палко прагне не тільки висловити, але й накинути іншим. Та задум – це ще не твір!
Власне тоді, коли з’являється задум твору, тоді ж викристалізовується основно ідея твору, яка будить уяву та настирливо домагається свого втілення у мистецьких образах. Щойно тоді починається праця письменника, яка має висловити ідею в мистецьких формах. Деколи від задуму і початку творення до його закінчення проходить навіть кілька років (так напр., було з «Лісовою піснею» Лесі Українки або з її «Вілою-посестрою»). Протягом того часу не раз мистець, навіть підсвідомо, далі збирає матеріал, зафіксовує певні спостереження, а крім того часто-густо в тому ж часі наступають зміни і в світогляді та поглядах самого митця, який поглиблює й поширює та модифікує свої первісні задуми.
Пізніше він деколи викінчує початий твір за кілька днів чи й за добу, а деколи працює над ним наворотами. Письменник власне в тому періоді дає життя своєму творові, опрацьовує деталі, втілює свої ідеї. Тоді ж він часто-густо відкидає певні фрагменти, написані раніше, або зміняє, поглиблюючи свою ідею далі.
Цей процес може можна було б назвати популярним висловом – «муки творчості», бо ж мистець те все глибоко переживає.
Не заперечуємо права не тільки докладно вивчати ті творчі шукання й зусилля, не тільки порпатися в приватному житті митця, але навіть нотувати, що мистець їв і як спав, беручися до творення. Але не заперечуючи нікому до того права, повторюємо слова Лесі Українки, що ця «сумна робота» – «не доводить до правди», більше того, вона подекуди «відводить» від неї, бо концентрує нашу увагу на другорядних речах, на тому, що сам автор відкинув, і не дає властиво нічого. Найбільше докладні досліди над тим, якими технічними засобами користувався, як накладав фарби, як підготовлював твір хоч би Леонардо Да Вінчі, не дадуть нам нового Леонардо да Вінчі, а увагу глядача сконцентрують замість на його творі на речах другорядних.
Мистець, викінчивши свій твір, сам рішає про його остаточну форму, хоча бувають випадки, коли той твір його й далі не задовольняє і він хотів би його бачити ще іншим.
У кожному разі не підлягає сумніву, що «важною» є лише «остаточна редакція» твору, який від тої хвилини починає жити «власним життям». Більше того! Не раз такий твір «живе» і далі століття і наступні покоління знаходять у ньому все нові й нові вартості. Згадати хоча б твори Шекспіра або відому повість Адальберта Шаміссо «Дивні пригоди Петера Шлеміля», що вже понад півтора століття притягують увагу наступних поколінь, і ті все по-новому сприймають ідею твору.
Свідомо чи й несвідомо справжній великий мистець у свойому творі розкриває істини, що притягують увагу різних народів і все нових поколінь. При тому всьому мистець завжди, з чийого б життя він не брав своїх героїв, – ідейно нерозривними нитками пов’язаний зі своїм народом. Він, коли того вимагає його задум, може студіювати, творячи, і життя та пам’ятки старого Вавілону, і греко-римські відносини, і добу середньовіччя, бо ж без того він не в стані буде створити справді мистецький твір, пов’язаний з тою чи іншою добою, з тим чи іншим конкретним життям, але у всіх випадках він повинен керуватися своїм творчим задумом та ідеєю твору.
Без ясно усвідомленої автором ідеї твору мистецький твір перетворюється в мішанку випадковостей, у ряд фрагментів, між собою внутрішньо не пов’язаних. А та ідея знова мусить вирости не лише з душі самого митця, але для її зросту потрібен органічний зв’язок з тим грунтом, з якого виріс і сам мистець.
Гоголь, перебуваючи в Італії, писав: «Я майже рік живу на чужині, бачу чудове небо, світ, багатий мистецтвом і людьми. Та хіба моє перо взялося описувати те, що може вразити кожного?.. Непоборним ланцюгом прикутий я до свого…»
І ось тому справжні митці в своїх творах висловлюють ідеї в першу чергу важливі для їхнього власного народу, незалежно від того, де вони змушують жити і діяти своїх героїв, але одночасно вони мусять знайти для того середовище, в якому рівно ж ті ідеї могли існувати, а це робить ті ідеї близькими для всіх.
Леся Українка дала нам ряд творів з минулого різних народів: гебреїв, (біблійні сюжети), троянців, греків, римлян, перших християн, канадійських переселенців з Англії, французьких революціонерів і т. п. Але у кожному з тих творів вона розв’язувала те чи інше питання, важне для українського народу, вказувала своєму народу шлях до визволення, хотіла йому прищепити нову шкалу вартостей. Однак тому, що великі митці вміють виділити з другорядного найістотніше, твори таких письменників, як Гомер, Данте, Шекспір, Гете, Шиллер та інші промовляють і до інших народів, стають творами світового значення.
Та при тому ні на хвилину не слабне їх зв’язок з народом, що породив письменника, з пекучими проблемами його Батьківщини.
Творець дарує свій твір свойому народові і так збагачує світове мистецтво.
Леся Українка ще в 1891 році писала:
Я сили наберусь
Служити країні
Або – не вернусь»,
й в 1897 році:
Не за рідний край пролита!»
У році ж 1904 знова ж написала Леся Українка, звертаючися до Московщини, такі слова:
«Співай, радій, ненависна чужинко,
бий в бубни і лети в танок з нестяму
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
тобі зостався спадок на покраси,
бо зносиш ти України клейноди,
святкуючи над нею перемогу».
До кінця своїх днів мріяла Леся Українка про боротьбу за визволення України, і не лише мріяла, але й працювала для того визволення, куючи «гострую зброю». Вона знала, що її «велет-нарід» встане і розпадуться пута…
Своїми творами вона хотіла збудити «велета», відродити його дух, відродити чесноти предків та викрити облудність рабських «чеснот», прищеплених ворогами, «чеснот», що в дійсності були лише анестезуючими засобами, які далі підтримували «сон» велета.
Пропоновані увазі читачів нариси мають на меті, звертаючи увагу на висловлені Лесі Українкою в її творах думки і погляди, повніше розкрити світ ідей, питомих великій українці, світ ідей, які й пробують приховати і спотворити своїми коментарями наймити окупантів.
Для нашої і світової літератури важні її твори, її ідеї, а не «варіанти» й відкинуті нею «автографи»; вони є тим творчим національним заповітом, який вона лишила свойому народові, а через нього – людству.
Примітки
Подається за виданням: Р. Задеснянський Творчість Лесі Українки. – München: 1965 р., с. 5 – 8.