На пам’ять 31 іюля 1895 року
Леся Українка
Варіанти тексту
|
||
Тепер прощай! Хто знає, чи надовго…
Ми, може, хутко будем походжати
По горах київських та по гаях волинських,
А може, поки зійдемося знову,
Води багато утече з річок
І сліз з людських очей. Хто теє знає?
Колись я думала для тебе на прощання
Увити гарне рондо чи сонет
І рифмами уквітчати навколо,
Немов гільце весільне, – та шкода!
Тепер посох садочок мого серця,
Не знаю, чи коли й одмолодіє.
Торік бувало тут, над сим потоком,
Звивала я тобі вінки барвисті,
Тоді ж у мене і квітчасті вірші,
Тоді ж, бувало, і квітчасті вірші,
Жартуючи, лилися з-під пера, –
Але тепер нема квіток для мене
Ні в полі, ні в діброві, ні в душі.
Колись я мала той дівочий звичай,
Як покидала край який надовго,
Збирати квітки з наймиліших міст
І брати їх на пам’ятку з собою,
Тепер взяла я грудочку землі,
Колись її положать надо мною…
Сестрице люба, я тобі бажаю
Ясного щастя (коли се не мрія!),
Щоб «радою» і радістю ти стала
Усім, кого ти любиш. Я бажаю,
Щоб сеє перше і безмірне горе
Було остатнім у твоїм житті.
Коли ж яка смутна година прийде
І сльози самохіть поллються із очей,
Тоді поглянь, кохана, на схід сонця
(В ту сторону, де наша Україна)
І пригадай, що десь є хата й серце,
Тобі одкриті завжди. Може, думка
(у сторону нещасної Вкраїни),
і пригадай, що там у тій країні
є хата й серце, що для тебе завжди
одкриті навстежи… І, може, твоя думка
На схід полине, а печаль на захід.
Для мене, сестро, щастя не бажай
Для мене, сестро, не бажай ти щастя
(Ми з ним чогось не можемо ужитись!),
Ти побажай мені одваги й сили більше
Сповняти той великий заповіт,
Що я несу з собою на Вкраїну…
Що я везу з собою на Вкраїну.
Хай спогад мій між вами буде краще,
Ніж я сама була, – адже здалека
Тумани навіть золотом сіяють, –
Бридкі тумани золотом сіяють, —
Як будете про мене споминати,
Тож «споминайте добрими словами»!
Для мене спогад про те щастя й горе,
Що всі ми вкупі тут переживали,
Тим буде, чим молитва для набожних.
А вас усіх… ні, годі вже! Прощай!
Тим буде, чим молитва для побожних.
І вас усіх… не можу більш, прощай!
[1895]
Примітки
Подається за виданням: Леся Українка. Зібрання творів у 12 тт. – К. : Наукова думка, 1975 р., т. 1, с. 235 – 236.
Вперше надруковано в журн. «Нові шляхи», 1930, № 5, с. 48 – 50.
Автографи – Інститут літератури ім. Т. Г. Шевченка НАНУ, ф. 101, № 338, із заголовком «Раді на незабудь», та Інститут літератури ім. Т. Г. Шевченка НАНУ, ф. 2, № 682, із заголовком «На пам’ять 31 іюля 1895 року».
Датується за автографом.
Подається за автографом – Інститут літератури ім. Т. Г. Шевченка НАНУ, ф. 2, № 682.
Звірено з виданням : Косач-Кривинюк О. Леся Українка : хронологія життя і творчости. – Нью-Йорк : 1970 р., с. 330 – 331. Зауважено ряд істотних різночитань з виданням 1978 р. (щоб їх побачити, клацніть кнопку «Публікація О.Косач-Кривинюк»).
Сестрице люба… – поезія присвячена Аріадні Михайлівні Драгомановій, дочці М. П. Драгоманова, двоюрідній сестрі Лесі Українки.
…сеє перше і безмірне горе… – смерть М. П. Драгоманова 20.06.1895 р.
В ту сторону, де наша Україна – у виданні О.Косач-Кривинюк стоїть «у сторону нещасної Вкраїни», тобто рядок набуває суспільного і політичного звучання.