Лісова пісня

Дія 1

Леся Українка

1 | 2 | 3 | 4 | 5 | 6 | 7 | 8 | 9 | 10

Та сама містина, тільки весна далі поступила; узлісся наче повите ніжним зеленим серпанком, де-не-де вже й верховіття дерев поволочене зеленою барвою. Озеро стоїть повне, в зелених берегах, як у рутвянім вінку.

З лісу на прогалину виходять: дядько Лев і небіж його Лукаш. Лев уже старий чоловік, поважний і дуже добрий з виду; по-поліському довге волосся білими хвилями спускається на плечі з-під сивої повстяної шапки-рогатки; убраний Лев у полотняну одежу і в ясно-сиву, майже білу свиту; на ногах постоли, в руках кловня (малий ятірець), коло пояса на ремінці ножик, через плече виплетений з лика кошіль (торба) на широкому ремені. Лукаш – дуже молодий хлопець, гарний, чорнобровий, стрункий, в очах ще є щось дитяче; убраний так само в полотняну одежу, тільки з тоншого полотна; сорочка випущена, мережана біллю, з виложистим коміром, підперезана червоним поясом, коло коміра і на чохлах червоні застіжки: свити він не має; на голові бриль; на поясі ножик і ківшик з лика на мотузку. Дійшовши до берега озера, Лукаш зупинився.

Лев

Чого ж ти зупинився? Тут не можна

зайти по рибу. Мулко вельми, грузько.

Лукаш

Та я хотів собі сопілку втяти, –

хороший тута вельми очерет.

Лев

Та вже тих сопілок до лиха маєш!

Лукаш

Ну, скільки ж їх? – калинова, вербова

та липова, – ото й усі. А треба

ще й очеретяну собі зробити, –

та лепсько грає!

Лев

Та вже бався, бався,

на те бог свято дав. А взавтра прийдем,

то будем хижку ставити. Вже час

до лісу бидло виганяти. Бачиш,

вже онде є трава помежи рястом.

Лукаш

Та як же будемо сидіти тута?

Таж люди кажуть – тут непевне місце…

Лев

То як для кого. Я, небоже, знаю,

як з чим і коло чого обійтися:

де хрест покласти, де осику вбити,

де просто тричі плюнути, та й годі.

Посієм коло хижки мак-відюк,

терлич посадимо коло порога,

та й не приступиться ніяка сила…

Ну, я піду, а ти собі як хочеш.

Розходяться. Лукаш іде до озера і зникає в очереті. Лев іде понад берегом, і його не стає видко за вербами.

Русалка

(випливає на берег і кричить)

Дідусю! Лісовий! біда! рятуйте!

Лісовик

(малий, бородатий дідок, меткий рухами, поважний обличчям; у брунатному вбранні барви кори, у волохатій шапці з куниці)

Чого тобі? Чого кричиш?

Русалка

Там хлопець

на дудки ріже очерет!

Лісовик

Овва!

Коби всії біди! Яка скупа.

Ось тута мають хижку будувати, –

я й то не бороню, аби не брали

сирого дерева.

Русалка

Ой леле! хижу?

То се тут люди будуть? Ой ті люди

з-під стріх солом’яних! Я їх не зношу!

Я не терплю солом’яного духу!

Я їх топлю, щоб вимити водою

той дух ненавидний. Залоскочу

тих натрутнів, як прийдуть!

Лісовик

Стій! – не квапся.

То ж дядько Лев сидітиме в тій хижі,

а він нам приятель. То він на жарт

осикою та терличем лякає.

Люблю старого. Таж якби не він,

давно б уже не стало сього дуба,

що стільки бачив наших рад і танців,

і лісових великих таємниць.

Вже німці міряли його, навколо

втрьох постававши, обсягли руками –

і ледве що стікло. Давали гроші,

таляри биті, людям дуже милі,

та дядько Лев заклявся на життя,

що дуба він повік не дасть рубати.

Тоді ж і я на бороду заклявся,

що дядько Лев і вся його рідня

повік безпечні будуть в сьому лісі.

Русалка

Овва! А батько мій їх всіх потопить!

Лісовик

Нехай не важиться! Бо завалю

все озеро гнилим торішнім листом!

Русалка

Ой лишечко, як страшно! Ха-ха-ха!

(Зникає в озері.)

Лісовик, щось воркочучи, закурює люльку, сівши на заваленому дереві. З очеретів чутно голос сопілки [мелодії № 1, 2, 3, 4], ніжний, кучерявий, і як він розвивається, так розвивається все в лісі. Спочатку на вербі та вільхах замайоріли сережки, потім береза листом залепетала. На озері розкрились лілеї білі і зазолотіли квітки на лататті. Дика рожа появляє ніжні пуп’янки.

З-за стовбура старої розщепленої верби, півусохлої, виходить Мавка, в ясно-золеній одежі з розпущеними чорними, з зеленим полиском, косами, розправляє руки і проводить долонею по очах.

Мавка

Ох, як я довго спала!

Лісовик

Довго, дочко!

Вже й сон-трава перецвітати стала.

От-от зозулька маслечко сколотить,

в червоні черевички убереться

і людям одмірятиме літа.

Вже з вирію поприлітали гості.

Он жовтими пушинками вже плавлють

на чистім плесі каченятка дикі.

Мавка

А хто мене збудив?

Лісовик

Либонь, весна.

Мавка

Весна ще так ніколи не співала,

як отепер. Чи то мені так снилось?

Лукаш знов грає [мелодія № 5].

Ні… стій… Ба! чуєш?.. То весна співає?

Лукаш грає мелодію № 5, тільки ближче.

Лісовик

Та ні, то хлопець на сопілці грає.

Мавка

Який? Невже се «Той, що греблі рве»?

От я не сподівалася від нього!

Лісовик

Ні, людський хлопець, дядька Лева небіж,

Лукаш на ймення.

Мавка

Я його не знаю.

Лісовик

Бо він уперше тута. Він здалека,

не з сих лісів, а з тих борів соснових,

де наша баба любить зимувати;

осиротів він з матір’ю-вдовою,

то дядько Лев прийняв обох до себе…

Мавка

Хотіла б я побачити його.

Лісовик

Та нащо він тобі?

Мавка

Він, певне, гарний!

Лісовик

Не задивляйся ти на хлопців людських.

Се лісовим дівчатам небезпечно…

Мавка

Який-бо ти, дідусю, став суворий!

Се ти мене отак держати будеш,

як Водяник Русалку?

Лісовик

Ні, дитинко,

я не держу тебе. То Водяник

в драговині цупкій привик одвіку

усе живе засмоктувати. Я

звик волю шанувати. Грайся з вітром,

жартуй із Перелесником, як хочеш,

всю силу лісову і водяну,

гірську й повітряну приваб до себе,

але минай людські стежки, дитино,

бо там не ходить воля, – там жура

тягар свій носить. Обминай їх, доню:

раз тільки ступиш – і пропала воля!

Мавка

(сміється)

Ну, як-таки, щоб воля – та пропала?

Се так колись і вітер пропаде!

Лісовик хоче щось відмовити, але виходить Лукаш із сопілкою.

Лісовик і Мавка ховаються.

Лукаш хоче надрізати ножем березу, щоб сточити сік, Мавка кидається і хапає його за руку.

Мавка

Не руш! не руш! не ріж! не убивай!

Лукаш

Та що ти, дівчино? Чи я розбійник?

Я тільки хтів собі вточити соку

з берези.

Мавка

Не точи! Се кров її.

Не пий же крові з сестроньки моєї!

Лукаш

Березу ти сестрою називаєш?

Хто ж ти така?

Мавка

Я – Мавка лісова.

Лукаш

(не так здивовано, як уважно придивляється до неї)

А, от ти хто! Я від старих людей

про мавок чув не раз, але ще зроду

не бачив сам.

Мавка

А бачити хотів?

Лукаш

Чому ж би ні?.. Що ж, – ти зовсім така,

як дівчина… ба ні, хутчій як панна,

бо й руки білі, і сама тоненька,

і якось так убрана не по-наськи…

А чом же в тебе очі не зелені?

(Придивляється.)

Та ні, тепер зелені… а були,

як небо, сині… О! тепер вже сиві,

як тая хмара… ні, здається, чорні,

чи, може, карі… ти таки дивна!

Мавка

(усміхаючись)

Чи гарна ж я тобі?

Лукаш

(соромлячись)

Хіба я знаю?

Мавка

(сміючись)

А хто ж те знає?

Лукаш

(зовсім засоромлений)

Ет, таке питаєш!..

Мавка

(щиро дивуючись)

Чому ж сього не можна запитати?

Он бачиш, там питає дика рожа:

«Чи я хороша?»

А ясень їй киває в верховітті:

«Найкраща в світі!»

Лукаш

А я й не знав, що в них така розмова.

Я думав – дерево німе, та й годі.

Мавка

Німого в лісі в нас нема нічого.

Лукаш

Чи то ти все отак сидиш у лісі?

Мавка

Я зроду не виходила ще з нього.

Лукаш

А ти давно живеш на світі?

Мавка

Справді,

ніколи я не думала про те…

(Задумується.)

Мені здається, що жила я завжди…

Лукаш

І все така була, як от тепер?

Мавка

Здається, все така…

Лукаш

А хто ж твій рід?

Чи ти його зовсім не маєш?

Мавка

Маю.

Є Лісовик, я зву його: «дідусю»,

а він мене: «дитинко» або «доню».

Лукаш

То хто ж він – дід чи батько?

Мавка

Я не знаю.

Хіба не все одно?

Лукаш

(сміється)

Ну, та й чудні ви

отут у лісі! Хто ж тобі тут мати,

чи баба, чи вже як у вас зовуть?

Мавка

Мені здається часом, що верба,

ота стара, сухенька, то – матуся.

Вона мене на зиму прийняла

і порохном м’якеньким устелила

для мене ложе.

Лукаш

Там ти й зимувала?

А що ж ти там робила цілу зиму?

Мавка

Нічого. Спала. Хто ж зимою робить?

Спить озеро, спить ліс і очерет.

Верба рипіла все: «Засни, засни…»

І снилися мені все білі сни:

на сріблі сяли ясні самоцвіти,

стелилися незнані трави, квіти,

блискучі, білі… Тихі, ніжні зорі

спадали з неба – білі, непрозорі –

і клалися в намети… Біло, чисто

попід наметами. Ясне намисто

з кришталю грає і ряхтить усюди…

Я спала. Дихали так вільно груди.

По білих снах рожевії гадки

легенькі гаптували мережки,

і мрії ткались золото-блакитні,

спокійні, тихі, не такі, як літні…

Лукаш

(заслухавшись)

Як ти говориш…

Мавка

Чи тобі так добре?

Лукаш потакує головою.

Твоя сопілка має кращу мову.

Заграй мені, а я поколишуся.

Мавка сплітає довге віття на березі, сідає в нього й гойдається тихо, мов у колисці. Лукаш грає соло мелодії № 6, 7 і 8, прихилившись до дуба, і не зводить очей з Мавки. Лукаш грає веснянки. Мавка, слухаючи, мимоволі озивається тихесенько на голос мелодії № 8, і Лукаш їй приграє вдруге мелодію № 8. Спів і гра в унісон.

Мавка

Як солодко грає,

як глибоко крає,

розтинає білі груди,

серденько виймає!

На голос веснянки відкликається зозуля, потім соловейко, розцвітає яріше дика рожа, біліє цвіт калини, глод соромливо рожевіє, навіть чорна безлиста тернина появляє ніжні квіти.

Мавка, зачарована, тихо колишеться, усміхається, а в очах якась туга аж до сліз; Лукаш, завваживши те, перестає грати.

Лукаш

Ти плачеш, дівчино?

Мавка

Хіба я плачу?

(Проводить рукою по очах.)

А справді… Ні-бо! то роса вечірня.

Заходить сонце… Бач, уже встає

на озері туман…

Лукаш

Та ні, ще рано!

Мавка

Ти б не хотів, щоб день уже скінчився?

Лукаш хитає головою, що не хотів би.

Мавка

Чому?

Лукаш

Бо дядько до села покличуть.

Мавка

А ти зо мною хочеш бути?

Лукаш киває, потакуючи.

Бачиш,

і ти немов той ясень розмовляєш.

Лукаш

(сміючись)

Та треба по-тутешньому навчитись,

бо маю ж тута літувати.

Мавка

(радо)

Справді?

Лукаш

Ми взавтра й будуватися почнемо.

Мавка

Курінь поставите?

Лукаш

Ні, може, хижку,

а може, й цілу хату.

Мавка

Ви – як птахи:

клопочетесь, будуєте кубельця,

щоб потім кинути.

Лукаш

Ні, ми будуєм

навіки.

Мавка

Як навіки? Ти ж казав,

що тільки літувати будеш тута.

Лукаш

(ніяково)

Та я не знаю… Дядько Лев казали,

що тут мені дадуть грунтець і хату,

бо восени хотять мене женити…

Мавка

(з тривогою)

З ким?

Лукаш

Я не знаю. Дядько не казали,

а може, ще й не напитали дівки.

Мавка

Хіба ти сам собі не знайдеш пари?

Лукаш

(поглядаючи на неї)

Я, може б, і знайшов, та…

Мавка

Що?

Лукаш

Нічого…

(Пограває у сопілку стиха щось дуже жалібненьке [мелодія № 9], потім спускає руку з сопілкою і замислюється.)

Мавка

(помовчавши)

Чи у людей паруються надовго?

Лукаш

Та вже ж навік!

Мавка

Се так, як голуби…

Я часом заздрила на їх: так ніжно

вони кохаються… А я не знаю

нічого ніжного, окрім берези,

за те ж її й сестрицею взиваю;

але вона занадто вже смутна,

така бліда, похила та журлива, –

я часто плачу, дивлячись на неї.

От вільхи не люблю – вона шорстка.

Осика все мене чогось лякає;

вона й сама боїться – все тремтить.

Дуби поважні надто. Дика рожа

задирлива, так само й глід, і терен.

А ясень, клен і явір – гордовиті.

Калина так хизується красою,

що байдуже їй до всього на світі.

Така, здається, й я була торік,

але тепер мені чомусь те прикро…

Як добре зважити, то я у лісі

зовсім самотня…

(Журливо задумується.)

Лукаш

А твоя верба?

Таж ти її матусею назвала.

Мавка

Верба?.. Та що ж… в їй добре зимувати,

а літом… бач, вона така суха,

і все рипить, все згадує про зиму…

Ні, я таки зовсім, зовсім самотня…

Лукаш

У лісі ж не самії дерева, –

таж тут багато різної є сили.

(Трохи ущипливо.)

Вже не прибіднюйся, бо й ми чували

про ваші танці, жарти та зальоти!

Мавка

То все таке, як той раптовий вихор, –

от налетить, закрутить та й покине.

В нас так нема, як у людей, – навіки!

Лукаш

(приступаючи ближче)

А ти б хотіла?..

Раптом чутно голосне гукання дядька Лева.

Голос

Гов, Лукашу, гов!

го-го-го-го! А де ти?

Лукаш

(відзивається)

Ось я йду!

Голос

А йди хутчій!

Лукаш

Ото ще нетерплячка!

(Відгукується.)

Та йду вже, йду !

(Подається йти.)

Мавка

А вернешся?

Лукаш

Не знаю.

(Іде в прибережні хащі.)

З гущавини лісу вилітає Перелесник – гарний хлопець у червоній одежі, з червонястим, буйно розвіяним, як вітер, волоссям, чорними бровами з блискучими очима. Він хоче обняти Мавку, вона ухиляється.

Мавка

Не руш мене!

Перелесник

А то чому?

Мавка

Іди,

поглянь, чи в полі рунь зазеленіла.

Перелесник

Мені навіщо тая рунь?

Мавка

А там же

твоя Русалка Польова, що в житі.

Вона для тебе досі вже вінок

зелено-ярий почала сплітати.

Перелесник

Я вже її забув.

Мавка

Забудь мене.

Перелесник

Ну, не глузуй! Ходи, полетимо!

Я понесу тебе в зелені гори, –

ти ж так хотіла бачити смереки.

Мавка

Тепер не хочу.

Перелесник

Так? А то чому?

Мавка

Бо відхотілося.

Перелесник

Якісь химери!

Чом відхотілося?

Мавка

Нема охоти.

Перелесник

(улесливо в’ється коло неї)

Линьмо, линьмо в гори! Там мої сестриці,

там гірські русалки, вільні Літавиці,

будуть танцювати коло по травиці,

наче блискавиці!

Ми тобі знайдемо з папороті квітку,

зірвем з неба зірку, золоту лелітку,

на снігу нагірнім вибілимо влітку

чарівну намітку.

Щоб тобі здобути лісову корону,

ми Змію-Царицю скинемо із трону,

і дамо крем’яні гори в оборону!

Будь моя кохана!

Звечора і зрана

самоцвітні шати

буду приношати

і віночок плести,

і в таночок вести,

і на крилах нести

на моря багряні, де багате сонце

золото ховає в таємну глибінь.

Потім ми заглянем до зорі в віконце,

зірка-пряха вділить срібне волоконце,

будем гаптувати оксамитну тінь.

Потім, на світанні, як біляві хмари

стануть покрай неба, мов ясні отари,

що холодну воду п’ють на тихім броді,

ми спочинем любо на квітчастім…

Мавка

(нетерпляче)

Годі!

Перелесник

Як ти обірвала річ мою сердито!

(Смутно і разом лукаво.)

Ти хіба забула про торішнє літо?

Мавка

(байдуже)

Ох, торішнє літо так давно минуло!

Що тоді співало, те в зимі заснуло.

Я вже й не згадаю!

Перелесник

(таємниче нагадуючи)

А в дубовім гаю?..

Мавка

Що ж там? Я шукала ягідок, грибків…

Перелесник

А не приглядалась до моїх слідків?

Мавка

В гаю я зривала кучерики з хмелю…

Перелесник

Щоб мені послати пишную постелю?

Мавка

Ні, щоб перевити се волосся чорне!

Перелесник

Сподівалась: може – миленький пригорне?

Мавка

Ні, мене береза ніжно колихала.

Перелесник

А проте… здається… ти когось кохала?

Мавка

Ха-ха-ха! Не знаю!

Попитай у гаю.

Я піду квітчати дрібним рястом коси…

(Подається до лісу.)

Перелесник

Ой гляди! Ще змиють їх холодні роси!

Мавка

Вітерець повіє,

сонечко пригріє,

то й роса спаде!

(Зникає в лісі.)

Перелесник

Постривай хвилину!

Я без тебе гину!

Де ти? Де ти? Де ?

Біжить і собі в ліс. Поміж деревами якусь хвилину маячить його червона одіж і, мов луна, озивається: «Де ти? Де?..»

По лісі грає червоний захід сонця, далі погасає. Над озером стає білий туман.

Дядько Лев і Лукаш виходять на галяву.

Лев

(сердито воркоче)

Той клятий Водяник! Бодай би всох!

Я, наловивши риби, тільки виплив

на плесо душогубкою, – хотів

на той бік передатися, – а він

вчепився цупко лапою за днище,

та й ані руш! Ще трохи – затопив би!

Ну й я ж не дурень, як засяг рукою

за бороду, то й замотав, як мичку,

та ножика з-за пояса, – бігме,

так і відтяв би! Та проклята ж пара –

штурхіць! – і перекинула човна!

Я ледь що вибрався живий на берег.

І рибу розгубив… А, щоб ти зслиз!

(До Лукаша.)

А тут іще ж тебе щось учепило, –

кричу, гукаю, кличу – хоч ти згинь!

І де ти длявся?

Лукаш

Та кажу ж – був тута,

вирізував сопілку.

Лев

Щось довгенько

вирізуєш, небоже, сопілки!

Лукаш

(ніяково)

Або ж я, дядьку…

Лев

(усміхнувся і подобрів)

Ей! не вчись брехати,

бо ще ти молодий! Язика шкода!

От ліпше хмизу пошукай по лісі,

та розпали вогонь, – хоч обсушуся,

бо як його таким іти додому?

Поки дійдем, ще й тая нападе –

не тута споминаючи – цур-пек! –

а потім буде душу витрясати…

Лукаш іде в ліс; чутно згодом, як він хряскає сухим гіллям.

Дядько Лев

(сідає під дубом на грубу коренину і пробує викресати вогню, щоб запалити люльку)

Аякже! викрешеш! і губка змокла…

і трут згубився… А, нема на тебе

лихої трясці!.. Чи не наросла

на дубі свіжа?

(Обмацує дуба, шукаючи губки).

З озера, в туману, виринає біла жіноча постать, більше подібна до смуги мли, ніж до людини; простягнені білі довгі руки загребисто ворушать тонкими пальцями, коли вона наближається до Лева.

Лев

(ужахнувшись)

Се що за мара?

Ага! вже знаю. Добре, що побачив!..

(Оговтавшись, виймає з кошеля якісь корінці та зілля і простягає назустріч марі, немов боронячись від неї. Вона трохи відступає. Він прочитує, замовляючи, дедалі все швидше.)

Шіпле-дівице, Пропаснице-Трясавице!

Іди ти собі на куп’я, на болота,

де люди не ходять, де кури не піють,

де мій глас не заходить.

Тут тобі не ходити,

білого тіла не в’ялити,

жовтої кості не млоїти,

чорної крові не спивати,

віку не вкорочати.

Ось тобі полинь –

згинь, маро, згинь!

Мара подається назад до озера і зливається з туманом.

Надходить Лукаш з оберемком хмизу, кладе перед дядьком, виймає з-за пазухи кресало й губку і розпалює вогонь.

Лукаш

Ось нате, дядьку, грійтеся.

Лев

Спасибі.

Ти догоджаєш дядькові старому.

(Розпалює коло вогню люльку.)

Тепер що іншого!

(Вкладається проти вогню на траві, поклавши кошеля під голову, пакає люльку і жмуриться на вогонь.)

Лукаш

Якби ви, дядьку,

якої байки нагадали.

Лев

Бач!

умалився!.. А ти б якої хтів?

Про Оха-Чудотвора? Про Трьомсина?

Лукаш

Такі я чув! Ви вмієте інакших,

що їх ніхто не вміє.

Лев

(надумавшись)

Ну, то слухай:

Я про Царівну-Хвилю розкажу.

(Починає спокійним, співучим, розмірним голосом.)

Якби нам хата тепла та люди добрі,

казали б ми казку,

баяли байку

до самого світу.

За темними борами,

та за глибокими морями,

та за високими горами,

то єсть там дивний-предивний край,

де панує Урай.

Що в тому краю сонце не сідає,

місяць не погасає,

а ясні зорі по полю ходять,

таночки водять.

Отож у найкращої зорі та знайшовся син

Білий Палянин.

На личку білий,

на вроду милий,

золотий волос по вітру має,

а срібна зброя в рученьках сяє…

Лукаш

Ви ж про Царівну мали.

Лев

Та зажди!..

От як став Білий Палянин до літ доходжати,

став він собі думати-гадати,

про своє життя розважати:

«З усіх я, каже, вродою вдався,

а ще ж бо я долі не діждався.

Порадь мене, Зірнице-мати,

де мені пари шукати;

чи межи боярством,

преславним лицарством,

чи межи князівством,

чи межи простим поспільством?

Що хіба яка царівна

та була б мені рівна…»

(Починає дрімати.)

От і пішов він до синього моря,

і розіклав на березі перлове намисто…

Лукаш

Відай, ви, дядьку, щось тут проминули.

Лев

Хіба?.. Та ти ж бо вже не заважай!

…От і розбіглася на морі супротивна хвиля,

а з теї хвилі вилетіли коні,

як жар червоні,

у червону колясу запряжені…

А на тій колясі…

(Змовкає, зможений сном.)

Лукаш

Та й хто ж на тій колясі був? Царівна?

Лев

(крізь сон)

Га?.. Де?.. Яка Царівна?..

Лукаш

Вже й заснули!

(Який час дивиться задумливо на вогонь, потім устає, відходить далі від огнища і походжає по галяві, тихо-тихесенько, ледве чутно, пограваючи у сопілку [мелодія № 10].

В лісі поночіє, але темрява не густа, а прозора, як буває перед сходом місяця. Навколо вогнища блиски світла і звої тіні неначе водять химерний танок; близькі до вогню квіти то поблискують барвами, то гаснуть у пітьмі.

Покрай лісу таємниче біліють стовбури осик та берез. Весняний вітер нетерпляче зітхає, оббігаючи узлісся та розвіваючи гілля плакучій березі. Туман на озері білими хвилями прибиває до чорних хащів; очерет перешіптується з осокою, сховавшись у млі. З гущавини вибігає Мавка, біжить прудко, мов утікаючи; волосся їй розвіялось, одежа розмаялась. На галяві вона спиняється, оглядаючись, притуляє руки до серця, далі кидається до берези і ще раз зупиняється.

Мавка

Дяка щирая тобі, ніченько-чарівниченько,

що закрила ти моє личенько!

І вам, стежечки, як мережечки,

що вели мене до березочки!

Ой, сховай мене, ти, сестриченько!

(Ховається під березу, обіймаючи її стовбур.)

Лукаш

(підходить до берези, нишком)

Ти, Мавко?

Мавка

(ще тихше)

Я.

Лукаш

Ти бігла?

Мавка

Як білиця.

Лукаш

Втікала?

Мавка

Так!

Лукаш

Від кого?

Мавка

Від такого,

як сам вогонь.

Лукаш

А де ж він?

Мавка

Цить!.. Бо знову прилетить.

Мовчання.

Лукаш

Як ти тремтиш! Я чую, як береза

стинається і листом шелестить.

Мавка

(відхиляється від берези)

Ой лихо! Я боюся притулятись,

а так не встою.

Лукаш

Притулись до мене.

Я дужий, – здержу, ще й обороню.

Мавка прихиляється до нього. Вони стоять у парі. Місячне світло починає ходити по лісі, стелеться по галяві і закрадається під березу. В лісі озиваються співи солов’їні і всі голоси весняної ночі. Вітер поривчасто зітхає. З осяйного туману виходить Русалка і нишком підглядає молоду пару.

Лукаш, тулячи до себе Мавку, все ближче нахиляється обличчям до неї і раптом цілує.

Мавка

(скрикує з болем щастя)

Ох!.. Зірка в серце впала!

Русалка

Ха-ха-ха!

(З сміхом і плеском кидається в озеро.)

Лукаш

(ужахнувшись)

Що се таке?

Мавка

Не бійся, то Русалка.

Ми подруги, – вона нас не зачепить.

Вона свавільна, любить глузувати,

але мені дарма… Мені дарма

про все на світі!

Лукаш

То й про мене?

Мавка

Ні,

ти сам для мене світ, миліший, кращий,

ніж той, що досі знала я, а й той

покращав, відколи ми поєднались.

Лукаш

То ми вже поєднались?

Мавка

Ти не чуєш,

як солов’ї весільним співом дзвонять?

Лукаш

Я чую… Се вони вже не щебечуть,

не тьохкають, як завжди, а співають:

«Цілуй! цілуй! цілуй!»

(Цілує її довгим, ніжним, тремтячим поцілунком.)

Я зацілую

тебе на смерть!

Зривається вихор, білий цвіт метелицею в’ється по галяві.

Мавка

Ні, я не можу вмерти…

а шкода…

Лукаш

Що ти кажеш? Я не хочу!

Навіщо я сказав?!.

Мавка

Ні, се так добре –

умерти, як летюча зірка…

Лукаш

Годі!

(Говорить, пестячи.)

Не хочу про таке! Не говори!

Не говори нічого!.. Ні, кажи!

Чудна у тебе мова, але якось

так добре слухати… Що ж ти мовчиш?

Розгнівалась?

Мавка

Я слухаю тебе…

твого кохання…

(Бере в руки голову його, обертає проти місяця і пильно дивиться в вічі.)

Лукаш

Нащо так? Аж страшно,

як ти очима в душу зазираєш…

Я так не можу! Говори, жартуй,

питай мене, кажи, що любиш, смійся…

Мавка

У тебе голос чистий, як струмок,

а очі – непрозорі.

Лукаш

Може, місяць

неясно світить.

Мавка

Може…

(Схиляється головою йому до серця і замирає.)

Лукаш

Ти зомліла?

Мавка

Цить! Хай говорить серце… Невиразно

воно говорить, як весняна нічка.

Лукаш

Чого там прислухатися? Не треба!

Мавка

Не треба, кажеш.? То не треба, милий!

Не треба, любий! Я не буду, щастя,

не буду прислухатися, хороший!

Я буду пестити, моє кохання!

Ти звик до пестощів?

Лукаш

Я не любився

ні з ким ще зроду. Я того й не знав,

що любощі такі солодкі!

Мавка пристрасно пестить його, він скрикує з мукою втіхи.

Мавко!

ти з мене душу виймеш!

Мавка

Вийму, вийму!

Візьму собі твою співочу душу,

а серденько словами зачарую…

Я цілуватиму вустонька гожі,

щоб загорілись,

щоб зашарілись,

наче ті квітоньки з дикої рожі!

Я буду вабити очі блакитні,

хай вони грають,

хай вони сяють,

хай розсипають вогні самоцвітні!

(Раптом сплескує руками.)

Та чим же я принаджу любі очі!

Я ж досі не заквітчана!

Лукаш

Дарма!

ти й без квіток хороша.

Мавка

Ні, я хочу

для тебе так заквітчатися пишно,

як лісова царівна!

(Біжить на другий кінець галяви, далеко від озера, до цвітучих кущів.)

Лукаш

Почекай!

Я сам тебе заквітчаю.

(Іде до неї.)

Мавка

(смутно)

Не красні

квіти вночі, тепер поснули барви…

Лукаш

Тут світляки в траві, я назбираю,

вони світитимуть у тебе в косах,

то буде наче зоряний вінок.

(Кладе скільки світляків їй на волосся.)

Дай подивлюся… Ой, яка ж хороша!

(Не тямлячись від щастя, пориває її в обійми.)

Я ще набрати мушу. Я вберу тебе,

мов королівну, в самоцвіти!

(Шукає в траві попід кущами світляків.)

Мавка

А я з калини цвіту наламаю.

Вона не спить, бо соловейко будить.

(Ламає білий цвіт і прикрашує собі одежу.)

Русалка

(знов виходить з туману. Шепоче, повернувшись до очеретів)

Дитинчата-Потерчата,

засвітіте каганчата!

В очеретах заблимали два бродячі вогники. Далі виходять Потерчата, в руках мають каганчики, що блимають, то ясно спалахуючи, то зовсім погасаючи. Русалка притуляє їх до себе і шепоче, показуючи в далечінь на білу постать Лукашеву, що мріє в мороку поміж кущами.

Дивіться, он отой, що там блукає,

такий, як батько ваш, що вас покинув,

що вашу ненечку занапастив.

Йому не треба жити.

Перше Потерча

Утопи!

Русалка

Не смію. Лісовик заборонив.

Друге Потерча

А ми не здужаєм, бо ми маленькі.

Русалка

Ви маленькі,

ви легенькі,

в ручках вогники ясненькі,

ви як ласочки тихенькі, –

ви підіть у чагарник,

не почує Лісовик,

а як стріне –

вогник свіне –

був і зник!

Перекиньтесь блискавками

над стежками.

Спалахніть над купиною,

поведіть драговиною, –

де він стане,

там і кане

аж на саме дно болота…

Далі – вже моя робота!

Ну! блись-блись!

Потерчата

(рушаючи одно до одного)

Ти сюдою, я тудою,

а зійдемось над водою!

Русалка

(радо)

Подались!

(Надбігає до болота, бризкає водою з пальців позад себе через плечі. З-за купини вискакує Куць, молоденький чортик-паничик.)

Куцю-Куцю,

поцілуй у руцю!

(Свавільним рухом простягає йому руку, він цілує.)

Куць

За що ж то, панянко?

Русалка

Я тобі сніданко

гарне виготую, тільки не прогав.

(Показує в далечінь на Лукаша.)

Бачиш? Що? Привик ти до таких потрав?

Куць

(махнув рукою)

Поки не в болоті, –

сухо в мене в роті!

Русалка

Буде хлопець твій,

радість буде й бабі, й матінці твоїй!

Куць стрибає за купину і зникає. Русалка в очереті зорить за Потерчатами, що миготять бігунцями, спалахують, блимають, снуються, перебігають.

Лукаш

(шукаючи світляків, завважає вогники)

Які хороші світляки! летючі!

Я ще таких не бачив! А великі!

Я мушу їх піймати!

(Ганяється то за одним, то за другим, вони непомітно надять його до драговини.)

Мавка

Не лови!

Коханий, не лови! То Потерчата!

Вони зведуть на безвість!

Лукаш не чує, захоплений гонитвою, і відбігає геть далеко від Мавки.

Лукаш

(раптом скрикує)

Пробі! Гину!

В драговину попав! Ой смокче! тягне!

Мавка надбігає на його крик, але не може дістатися до нього, бо він загруз далеко від твердого берега. Вона кидає йому один кінець свого пояса, держачи за другий.

Мавка

Лови!

Пояс не досягає руки Лукашевої.

Лукаш

Ой, не сягає! Що ж се буде?

Мавка

(кидається до верби, що стоїть, похилившись над драговиною)

Вербиченько-матусенько, рятуй!

(Швидко, як білиця, злазить на вербу, спускається по крайньому вітті, кидає знов пояса – він на сей раз досягає, – Лукаш хапається за кінець, Мавка притягає його до себе, потім подає руку і помагає злізти на вербу.)

Русалка в очереті видає глухий стогін досади і зникає в тумані. Потерчата теж зникають.

Дядько Лев

(прокинувся від крику)

Га?.. Що таке? Вже знов якась мара?

Цур-пек! щезай!

(Оглядається.)

Лукашу, де ти? гов!

Лукаш

(озивається з верби)

Я тута, дядьку!

Лев

А ти тут чого?

(Підходить і заглядає на вербу.)

Зліз на вербу, ще й з дівкою!

Лукаш ізлізає з верби. Мавка там лишається.

Лукаш

Ой дядьку!

Я тут було в драговині загруз,

натрапив на вікно, та вже вона

(показує на Мавку)

порятувала якось.

Лев

А чого ж ти

стикаєшся отут як потороча? –

таж поночі!

Лукаш

Я світляки ловив…

(Уриває.)

Лев

(завважає світляки на Мавці)

Ба! так би ти й казав, то я ж би знав!

Тепер я бачу сам, чия то справа.

Мавка

Я ж, дядечку, його порятувала.

Лев

Дивись ти – «дядечку»! Знайшлась небога!

А хто ж його призвів у пастку лізти?

(Докірливо хитає головою.)

Ей, кодло лісове! Така в вас правда!..

Ну, попаду ж і я Лісовика,

то вже не вирветься, – в пеньок дубовий

вщемлю те бородище-помелище,

то буде відати! Бач, підсилає

своїх дівок, а сам – і я не я!

Мавка

(швидко збігає з верби)

Ні, він не винен! Хай Змія-Цариця

мене скарає, якщо се неправда!

І я не винна!

Лев

От, тепера вірю,

бо знаю, се в вас присяга велика.

Лукаш

Вона мене порятувала, дядьку,

от бігме згинув би тепер без неї!

Лев

Ну, дівонько, хоч ти душі не маєш,

та серце добре в тебе. Пробачай,

що я нагримав зопалу.

(До Лукаша.)

Чого ж ти

по світляки погнався на болото?

Хіба ж вони по купинах сидять?

Лукаш

Та то якісь буди такі летючі!

Лев

Еге! То знаю ж я! То Потерчата!

Ну-ну, чекайте ж, приведу я взавтра

щеняток-ярчуків, то ще побачим,

хто тут заскавучить!

Голоски Потерчат

(озиваються жалібно, подібно до жаб’ячого кумкання)

Ні, ні, дідуню!

Ні, ми не винні!

Ми в драговинні

ягідки брали.

Ми ж бо не знали,

що тута гості,

ми б не зринали

із глибокості…

Ой нене, сум!

Нум плакать, нум!

Лев

Чи бач, як знітилась невірна пара,

відьомський накоренок! Та нехай,

я вже дійду, хто винен, хто не винен!..

(До Лукаша.)

А що, небоже, чи не час додому?

Ходім помалу.

(До Мавки.)

Будь здорова, дівко!

Мавка

Ви завтра прийдете? Я покажу,

де є хороше дерево на хату.

Лев

Я бачу, ти про все вже розпиталась.

Метка! Та що ж, приходь, я з вами звик,

та й вам до нас прийдеться привикати.

Ходімо. Прощавай!

(Рушає.)

Мавка

(більш до Лукаша, ніж до Лева)

Я буду ждати!

Лукаш відстає від дядька, стискає мовчки обидві руки Мавці, безгучно її цілує і, догнавши дядька, іде з ним у ліс.

Мавка

(сама)

Коли б ти, нічко, швидше минала!

Вибач, коханая! Ще ж я не знала

днини такої, щоб була щасна

так, як ти, ніченько, так, як ти, ясна!

Чом ти, березо, така журлива?

Глянь, моя сестронько, таж я щаслива!

Не рони, вербо, сліз над водою,

буде ж, матусенько, милий зо мною!..

Батьку мій рідний, темненький гаю,

як же я ніченьку сюю прогаю?

Нічка коротка – довга розлука…

Що ж мені суджено – щастя чи мука?

Місяць сховався за темну стіну лісу, темрява наплила на прогалину, чорна, мов оксамитна. Нічого не стало видко, тільки жевріє долі жар, позосталий від огнища, та по вінку із світляків знати, де ходить Мавка поміж деревами: вінок той ясніє то цілим сузір’ям, то окремими іскрами, далі тьма і його покриває. Глибока північна тиша, тільки часом легкий шелест чується в гаю, мов зітхання у сні.

Перший варіант 1-ї дії

Попередній розділ | Зміст | Наступний розділ