Лісова пісня

Дія 1

Дія 1 (первісний варіант)

Леся Українка

Ліс Лович – старезний, густий, предковічний. Посеред нього простора галява з плакучими березами, з великим прастарим дубом. Галява помалу переходить в куп’я та очерети – то берег лісового озера Нечімного. Саме озеро видко в прориви межи очеретами й кущами, вода в ньому нерухома, вкрита ряскою, лататтям з жовтими квітками та білими водяними лілеями. На озері туман то встає густою білою пеленою, то хвилює од вітру, то розвивається і одкриває озеро.

Рання весна. Ніжна зелень. Дядько Лев і Лукаш (молоденький парубок) ідуть – Лев з сіткою на рибу, Лукаш з коновкою, за поясом ніж. Д[ядько] Лев упереджує Лукаша, щоб допізна не барився над Нечімним, бо може що лихе спіткати, та й удень самому не дуже-то безпечно. «Ходи зо мною, будеш лико драти, наловиш риби (кловнею) та раків, та, може, де качок наглянем»… Лук[аш] не хоче, бо з дядьком тра дуже помалу ходити, лика має й так досить, на рибу – не хоче – забродиться та нову одежу покаляє, мати гніватися будуть, а ліпше тута з берези соку наточить та сопілку виріже.

Д[ядько] Л[ев]

Та вже тих сопілок до лиха маєш.

Лук[аш]

Ну, скільки ж там? Калинова, вербова та липова – ото й усі! А треба ще й очеретяну собі зробити, та лепсько грає.

Д[ядько] Л[ев]

Та вже бався, бався,

на те бог свято дав. А завтра прийдем,

то будем хижку ставити десь тута

коло Нечімного. Дедалі час

до лісу бидло виганяти. Бачиш –

травиця вже пробилась межи рястом.

Лук[аш]

То в хижці будемо сидіти літом

лиш ви та я?

Д[ядько] Л[ев]

Авжеж – старе й мале.

Воно то, правда, ти вже не малий.

На той рік, як бог дасть, женити будем.

Та сього літа ще попастухуеш,

поки там менші підростуть.

Лук[аш]

А як же

казали-сьте, що тут непевне місце?

Д[ядько] Л[ев]

То як для кого. Я, небоже, знаю,

як з чим і коло чого обійтися,

де хрест покласти, де осику вбити,

де просто тричі плюнути, та й годі.

Посієм коло хижки мак-відюк,

терлич посадимо коло порога,

та й не приступиться ніяка сила.

Ну, я це йду, а ти собі як знаєш.

Розходяться, Лук[аш] іде до озера і криється в тумані.

Русалка

(водяна випливає на берег)

Дідусеньку! Дідусю! Ой, рятуйте!

Ліс[овик]

(малий, бородатий дідок, меткий рухами, поважний обличчям)

Чого тобі? Чого кричиш?

Pус[алка]

Там хлопець

на дудки ріже очерет.

Ліс[овик]

Ото ще, коби всії біди! Яка скупа. Ет, тут хижу думають ставити, то я й то нічого, бо на такі хижі доброго дерева вже ж не візьмуть, а я ж не жалую так кожного цурупалка, як ти кожної очеретини.

P[усалка]

Хижку? Ой лелечко! То се тут люди будуть?

Ліс[овик]

Дарма, то дядько Лев. Ми з ним приятелі. Се він так собі нахваляється відюком та терличем. Ми з ним помиримось. Якби не він, сього дуба – окраси нашого лісу – давно не було б, уже приїздили німці міряти – 3 сажні навколо. «Поки живу, стоятиме», – сказав. Отой блазень Лукаш мені не до вподоби…

P[усалка]

Я його залоскочу!

Ліс[овик]

Не смій! Я заприсяг, що ні йому, ні його родині не станеться лиха в моєму обладі. Мені защемило бороду в пень, а він визволив.

P[усалка]

То нехай лісові його щадять – ми ж водяні. Залоскочу! Ух, весело буде!

Ліс[овик]

І не думай собі! Я очерети пов’ялю, і вільхи посушу, і верби потрощу, і буде твоє озеро голе стояти, поки висохне.

P[усалка]

Ой дідусю, не буду!

«Той, що греблі рве» – буйна сила весняної води вривається до рус[алки], каламутить озеро, поринав з русалкою, гоготить, реготить, поки з озера старий Водяиик не укоськує їх… і. д.

Ще не завершивши дію 1 у первісному варіанті, поетеса, очевидно, зразу ж переробляє написане: кілька аркушів відкладає, щоб пізніше, у переробленому вигляді, використати у подальшій роботі над твором, інші, старанно відредагувавши і замінивши прозовий текст поетичним, включає до прологу, яким тепер починається драма, окремі – відкидає зовсім. Не увійшла до остаточного тексту, наприклад, така сцена з дії І, що йшла після ремарки:

Надходить Лукаш з оберемком хмизу, кладе перед дядьком, виймає з-за пазухи кресало й губку й розпалює вогонь.

Лев

Е, хлопче, що ж так мало! Так я й не обсушуся. Іди-но ще принеси. А се добре, що запалив, я хоч люльку закурю, а то замокла губка, нема на неї… (уриває і б’є себе по роті) ото дурний, кляну все, а тая погань слухає та й суне з болота.

Лукаш

Яка, дядьку, погань?

Лев

Така. Не допитуйся. Бігай!

Лукаш знов іде в ліс, а Лев присувається до вогню, запалює люльку при кострищі, розкурює її, вона тріскає і прискає іскрами дідові в вічі.

А нема на тебе куцого!

Куць

(молоденький чортик, убраний паничиком, безхвостий, тільки по маленьких ріжках, що стримлять з-під шапчини, знати його природу. Меткий, хвірткий, ввічливий. Здіймає шапчину і вклоняється)

Добривечір, дідусю!

Лев

(зумівшись)

О! А ти чого?

Куць

Та ви ж бо кликали?

Лев

Коли?

Куць

Та оце саме жалували, що мене нема. (Лев плює.) Я думав, – може, вам бакуну забракло, та й виніс вам свіженького, а ви мені колись за те горілочки принесете.

Лев

А що ж! Тільки для тебе й носитиму. А сам з нехворощі не викуриш?

Куць

Ей де, дідусю! З нехворощі гірка!.. Та возьміте, возьміте бакуну!

Лев

Дзінькую пану, щоб ще якої чемериці дав.

Куць

Де ж таки, дідусю, я ж вас поважаю.

Лев

З вашою повагою!.. Он кум Музика водився з тобою, як з добрим, а куди ти його завів? Під місток у прірву. Знаю я ваших.

Куць

Та то ж, дідусю, в нас було весілля, так як же без музики, а що він вилізти не здолав, то се його молодята щиро частували, а він же, ви знаєте, не був непитущий…

Лев

Ти вже вибрешешся! Тебе й у ступі не влучиш… От ліпше, кажи навпростець, чого ти з мене хочеш, бо ти ж бездаремно з болота не вилізеш.

Куць

Дуже ви, дідусю, неймовірні стали, а я вас таки зроду люблю (Лев плює), я так утішився, як почув, що ви сюди на літне помешкання збираєтесь, – я вже казав своїм чортеняткам тут газони попідстригати, і ротонду під дубом гарненько позамітати, і стежечки вигладити, щоб вам було де на шпацір ходити.

Лев

(посміхаючись)

І вигадає ж бісова пара!

Куць

Може, хочете подивитися, як мої чортенятка хорошенько навчилися халяндри скакати? То я їх покличу – там такі втішні.

Лев

Ще чого хибує! Потрібні вони мені, цур їм!

Куць

Фе, такий чесний господар і такі негречні вирази вживає… На се літо ми врадили правдиву панську забаву – wyścigi, prosze pana – ніби по-простому гони. Отак, як стемніє, будуть спочатку розмаїтості: танці, співи, боротьба.

Лев

Битимитесь навкулачки, чи що?

Куць

Н-ну… Тепер се вже так не зветься… На озері будуть туманні картини, а потім тут на плацу почнуться перегінки, – і до того будемо просити вашої ласкавої помочі.

Лев

Чи ти здурів? Я маю з вами переганятись? А йди ти в болото!

Куць

Фе, такий чесний господар і таких нечемних виразів уживати! Та хіба ж я кажу, щоб ви свої старощі турбували? Ми лише важимо на ваші коненята – маете коники ситенькі, добрі до перегінок…

Лев

Іще чого? А дзуськи не хочеш?

Куць

А таки не хочу, куштував, то не смачно. Та ви ж і сами знаєте звичай: як нема застави, то вже наше право до коней, се вже хоч і на суд ідім, то так буде. Ви чоловік справедливий, мусите признати – що право, то право.

Лев

(заклопотано)

Гм… ніби… та як же його… хіба теє… Слухайте, паничу, а може б якось…

Куць

(помахує бичиком, що мав в руках)

Я завжди радий зробити приємність, коли мене гречно просять, але ж тут розходиться о стан посідання і я, яко відпоручник цілої нашої громади, підлягаю карності…

Лев

Мені, паничу, якось невтямки ваша гутірка… Я чоловік темний, неписьменний, то вже вибачайте… А ніби я мав про заставу… Може б ви-те якось… то вже б ми… ви мені зробите ласку, а я вас у чому послухаю, то й, може, воно…

Куць

(недбало)

Про заставу можна поговорити. А яка ж би мала бути застава?

Лев

Та ніби кізлика можна б десь вишукати та привести, то для панича було б ліпше за коня, бо відомо, що кінь – то не цап і не дорівняти. Чи ж кінь збіжить за цапом? – ей, де-де! Та ще такі коні, як наші, мужицькі, – ні тобі клусом, ні тобі вчвал, одно знають – тюпки… А цап, як вогонь, – не тра й огира.

Куць

Одного цапа маєш дати?

Лев

Та ніби трудно більше, ви ж відаєте наші достатки…

Куць

Та які ж то перегінки з одним цапом?

Лев

А нащо вам, паничу, ті перегінки? За вами й так ніхто не збіжить, хіба от мої ярчуки…

Куць

(при слові «ярчуки» підскочив)

А цапа дасте чорного?

Лев

Та вже ж не як, я ж відаю, як тута треба. Можна ще ворону додати. Лукаш десь уполює.

Куць

Ніби трохи маленько… Та вже для вас… якось уже перед громадою вибрешуся… От нема чим могорич випити.

Лев

Нехай-но я на другий раз принесу.

Куць

Ей, чи ж принесете? Принесіть, принесіть та вип’ємо, а я покличу своїх чортеняток – там такі втішні – та потанцюємо халяндри.

(Дрібненько пританцьовує, приспівує.)

Тихцем, хильцем, вихилясом, скоком, боком, викрутасом – гоп!

(Стрибнув за купину і зник.)

Примітки

Подається за виданням: Леся Українка. Зібрання творів у 12 тт. – К. : Наукова думка, 1976 р., т. 5, с. 323 – 328.

До основного варіанту 1-ї дії

Попередній розділ | Зміст | Наступний розділ