Логотип сайта «Леся Українка»
Лист на сайт
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)
Драматичні твори / Лісова пісня / Дія 2

Лісова пісня

Дія 2

Леся Українка

X

Варіанти тексту

1 | 2 | 3 | 4 | 5 | 6 | 7 | 8 | 9 | 10 | 11 | 12 | 13 | 14 | 15

Пізнє літо. На темнім матовім листі в гаю де-не-де видніє осіння прозолоть. Озеро змаліло, берегова габа поширшала, очерети сухо шелестять скупим листом.

На галяві вже збудовано хату, засаджено городець. На одній нивці пшениця, на другій – жито. На озері плавають гуси. На березі сушиться хустя, на кущах стримлять горщики, гладишки. Трава на галяві чисто викошена, під дубом зложений стіжок. По лісі калатають клокічки – десь пасеться товар. Недалечко чутно сопілку, що грає якусь моторну, танцюристу мелодію [мелодії № 11, 12, 13].

Мати Лукашева

(виходить з хати й гукає)

Лукашу, гов! А де ти?

Лукаш

(виходить з лісу з сопілкою і мережаним кийком у руках)

Тут я, мамо.

Мати

А чи не годі вже того грання?

Все грай та грай, а ти, робото, стій!

Лукаш

Яка ж робота?

Мати

Як – яка робота?

А хто ж обору мав загородити?

Лукаш

Та добре вже, загороджу, нехай-но.

Мати

Коли ж воно оте «нехай-но» буде?

Тобі б усе ганяти по шурхах

з приблудою, з накидачем отим!

Лукаш

Та хто ганяє? Бидло ж я пасу,

а Мавка помагає.

Мати

Одчепися

з такою поміччю!

Лукаш

Сами ж казали,

що як вона глядить корів, то більше

дають набілу.

Мати

Вже ж – відьомське кодло!

Лукаш

Немає відома, чим вам годити!

Як хату ставили, то не носила

вона нам дерева? А хто садив

города з вами, нивку засівав?

Так, як сей рік, хіба коли родило?

А ще он як умаїла квітками

попідвіконню – любо подивитись!

Мати

Потрібні ті квітки! Таж я не маю

у себе в хаті дівки на виданню…

Йому квітки та співи в голові!

Лукаш знизує нетерпляче плечима і подається йти.

Куди ти?

Лукаш

Таж обору городити!

(Іде за хату, згодом чутно цюкання сокирою.)

Мавка виходить з лісу пишно заквітчана, з розпущеними косами.

Мати

(непривітно)

Чого тобі?

Мавка

Де, дядино, Лукаш?

Мати

Чого ти все за ним? Не випадає

за парубком так дівці уганяти.

Мавка

Мені ніхто такого не казав.

Мати

Ну, то хоч раз послухай – не завадить.

(Прикро дивиться на Мавку.)

Чого ти все розпатлана така?

Нема, щоб зачесатись чепурненько, –

усе як відьма ходить. Нечепурно.

І що се за манаття на тобі?

Воно ж і невигідне при роботі.

Я маю дещо там з дочки-небіжки,

піди вберися – там на жердці висить.

А се, як хоч, у скриню поклади.

Мавка

Та добре, можу й переодягтися.

(Іде в хату. Звідти виходить дядько Лев.)

Мати

Хоч би подякувала!

Лев

Що ти, сестро,

так уїдаєш раз у раз на дівку?

Чи то вона тобі чим завинила?

Мати

А ти, братуню, вже б не відзивався,

коли не зачіпають! Ти б іще

зібрав сюди усіх відьом із лісу.

Лев

Якби ж воно такеє говорило,

що тямить, ну, то й слухав би, а то…

«відьом із лісу!» – де ж є відьма в лісі?

Відьми живуть по селах…

Мати

То вже ти

на тому знаєшся… Та що ж, принаджуй

ту погань лісову, то ще діждешся

колись добра!

Лев

А що ж? Таки й діжду.

Що лісове, то не погане, сестро, –

усякі скарби з лісу йдуть..

Мати

(глузливо)

Аякже!

Лев

З таких дівок бувають люди, от що!

Мати

Які з їх люди? Чи ти впився? Га?

Лев

Та що ти знаєш? От небіжчик дід

казали: треба тільки слово знати,

то й в лісовичку може уступити

душа така саміська, як і наша.

Мати

Ну, а куди ж тоді відьомська пара

подінеться?

Лев

Ти знов таки своєї?..

От ліпше заберуся до роботи,

як маю тут жувати клоччя!

Мати

Йди!

Або ж я бороню?

Лев іде за хату, сердито струснувши головою.

Мавка виходить з хати перебрана: на їй сорочка з десятки, скупо пошита і латана на плечах, вузька спідничина з набиванки і полинялий фартух з димки, волосся гладко зачесане у дві коси і заложене навколо голови.

Мавка

Вже й перебралась.

Мати

Отак що іншого. Ну, я піду –

управлюся тим часом з дробиною.

Хотіла я піти до конопель,

так тут іще не скінчена робота,

а ти до неї щось не вельми…

Мавка

Чом же?

Що тільки вмію, рада помогти.

Мати

Ото-то й ба, що неконечне вмієш:

політниця з тебе абияка,

тащити сіна – голова боліла…

Як так і жати маєш…

Мавка

(з острахом)

Як-то? Жати?

Ви хочете, щоб я сьогодні жала?

Мати

Чому ж би ні? Хіба сьогодні свято?

(Бере за дверима в сінях серпа і подає Мавці.)

Ось на серпа – попробуй. Як управлюсь,

то перейму тебе.

(Виходить за хату, узявши з сіней підситок із зерном. Незабаром чутно, як вона кличе: «Ціпоньки! ціпоньки! тю-тю-тю! тю-тю-тю! Цір-р-р…»)

Лукаш виходить із сокирою і підступає до молодого грабка, щоб його рубати.

Мавка

Не руш, коханий,

воно ж сире, ти ж бачиш.

Лукаш

Ай, дай спокій!

Не маю часу!

Мавка смутно дивиться йому в вічі.

Ну, то дай сухого…

Мавка

(швиденько виволікає з лісу чималу суху деревину)

Я ще знайду; тобі багато треба?

Лукаш

А що ж? Оцим одним загороджу?

Мавка

Чогось уже і ти став непривітний…

Лукаш

Та бачиш… мати все гризуть за тебе!..

Мавка

Чого їй треба? І яке їй діло?

Лукаш

Та як же? Я ж їм син…

Мавка

Ну, син, – то що?

Лукаш

Бач… їм така невістка не до мислі…

Вони не люблять лісового роду…

Тобі недобра з їх свекруха буде!

Мавка

У лісі в нас нема свекрух ніяких.

Навіщо ті свекрухи, невістки –

не розумію!

Лукаш

Їм невістки треба,

бо треба помочі – вони старі.

Чужу все до роботи заставляти

не випадає… Наймички – не дочки…

Та правда, ти сього не зрозумієш…

Щоб наші людські клопоти збагнути,

то треба справді вирости не в лісі.

Мавка

(щиро)

Ти розкажи мені, я зрозумію,

бо я ж тебе люблю… Я ж пойняла

усі пісні сопілоньки твоєї.

Лукаш

Пісні! То ще наука невелика!

Мавка

Не зневажай душі своєї цвіту,

бо з нього виросло кохання наше!

Той цвіт від папороті чарівніший –

він скарби творить, а не відкриває.

У мене мов зродилось друге серце,

як я його пізнала. В ту хвилину

огнисте диво сталось…

(Раптом уриває.)

Ти смієшся?

Лукаш

Та справді, якось наче смішно стало…

Убрана по-буденному, а править

таке, немов на свято орацію!

(Сміється.)

Мавка

(шарпає на собі одежу)

Спалю се все!

Лукаш

Щоб мати гірше гризли?

Мавка

Та що ж, як я тобі у цій одежі

неначе одмінилась!

Лукаш

Так я й знав!

Тепер уже почнеться дорікання…

Мавка

Ні, любий, я тобі не дорікаю,

а тільки – смутно, що не можеш ти

своїм життям до себе дорівнятись.

Лукаш

Я щось не розберу, що ти говориш.

Мавка

Бач, я тебе за те люблю найбільше,

чого ти сам в собі не розумієш,

хоча душа твоя про те співає

виразно-щиро голосом сопілки…

Лукаш

А що ж воно таке?

Мавка

Воно ще краще,

ніж вся твоя хороша, люба врода,

та висловить його і я не можу…

(Смутно-закохано дивиться на нього і мовчить хвилинку.)

Заграй мені, коханий, у сопілку,

нехай вона все лихо зачарує!

Лукаш

Ей, не пора мені тепера грати!

Мавка

То пригорни мене, щоб я забула

осю розмову.

Лукаш

(оглядається)

Цить! почують мати!

Вони вже й так тебе все називають

накидачем…

Мавка

(спалахнула)

Так! хто не зріс між вами,

не зрозуміє вас! Ну, що се значить

«накинулась»? Що я тебе кохаю?

Що перша се сказала? Чи ж то ганьба,

що маю серце не скупе, що скарбів

воно своїх не криє, тільки гойно

коханого обдарувало ними,

не дожидаючи вперед застави?

Лукаш

Була надія, що віддячусь потім.

Мавка

І знов чудне, незрозуміле слово –

«віддячуся»… Ти дав мені дари,

які хотів, такі були й мої –

неміряні, нелічені…

Лукаш

То й добре,

коли ніхто не завинив нікому.

Ти се сама сказала – пам’ятай.

Мавка

Чому я маю сеє пам’ятати?

Мати

(виходить із-за хати)

Се так ти жнеш? А ти се так городиш?

Лукаш поспішно поволік дерево за хату.

Коли ти, дівонько, не хочеш жати,

то я ж тебе не силую. Вже якось

сама управлюся, а там на вісень,

дасть біг, знайду собі невістку в поміч.

Там є одна вдовиця – моторненька, –

сама припитувалась через люди,

то я сказала, що аби Лукаш

був не від того… Ну, давай вже, любко,

мені серпочка – другого ж немає.

Мавка

Я жатиму. Ідіть до конопель.

Мати йде через галяву до озера і криється за очеретом. Мавка замахує серпом і нахиляється до жита. З жита раптом виринає Русалка Польова; зелена одіж на їй просвічує де-не-де крізь плащ золотого волосся, що вкриває всю її невеличку постать; на голові синій вінок з волошок, у волоссі заплутались рожеві квітки з куколю, ромен, березка.

Русалка Польова

(з благанням кидається до Мавки)

Сестрице, пошануй!

Краси моєї не руйнуй!

Мавка

Я мушу.

Русалка Польова

Уже ж мене пошарпано,

всі квітоньки загарбано,

всі квітоньки-зірниченьки

геть вирвано з пшениченьки!

Мак мій жаром червонів,

а тепер він почорнів,

наче крівця пролилася,

в борозенці запеклася…

Мавка

Сестрице, мушу я! Твоя краса

на той рік ще буйніше запишає,

а в мене щастя як тепер зов’яне,

то вже не встане!

Русалка Польова

(ламає руки і хитається від горя, як од вітру колос)

Ой горенько! косо моя!

косо моя золотая!

Ой лишенько! красо моя!

красо моя молодая!..

Мавка

Твоїй красі вік довгий не судився,

на те вона зроста, щоб полягати.

Даремне ти благаєш так мене, –

не я, то інший хто її зожне.

Русалка Польова

Глянь, моя сестро, ще хвиля гуляє

з краю до краю.

Дай нам зажити веселого раю,

поки ще літечко сяє,

поки ще житечко не полягло, –

ще ж неминуче до нас не прийшло!

Хвильку! Хвилиночку! Мить одну, рідная!

Потім поникне краса моя бідная,

ляже додолу сама…

Сестро! не будь як зима,

що не вблагати її, не вмолити!

Мавка

Рада б я волю вволити,

тільки ж сама я не маю вже волі.

Русалка Польова

(шепче, схилившись Мавці до плеча)

Чи ж не трапляється часом на полі

гострим серпочком поранити руку?

Сестронько! зглянься на муку!

Крапельки крові було б для рятунку доволі. –

Що ж? Хіба крові не варта краса?

Мавка

(черкає себе серпом по руці, кров бризкає на золоті коси Русалки Польової)

Ось тобі, сестро, яса!

Русалка Польова клониться низько перед Мавкою, дякуючи, і никне в житі.

Від озера наближається мати, а з нею молода повновида молодиця, в червоній хустці з торочками, в бурячковій спідниці, дрібно та рівно зафалдованій; так само зафалдований і зелений фартух з нашитими на ньому білими, червоними та жовтими стяжками; сорочка густо натикана червоним та синім, намисто дзвонить дукачами на білій, пухкій шиї, міцна крайка тісно перетягає стан і від того кругла, заживна постать здається ще розкішнішою. Молодиця йде замашистою ходою, аж стара ледве поспіває за нею.

Мати

(до молодиці люб’язно)

Ходіть, Килинко, осьде край берези

ще свіже зіллячко. Ось деревій, –

ви ж гладишки попарити хотіли? –

Він добрий, любонько, до молока.

Килина

Та в мене молока вже ніде й діти!

Коб ярмарок хутчій – куплю начиння.

Корова в мене турського заводу, –

ще мій небіжчик десь придбав, – молочна,

і господи яка! Оце вже якось

я в полі обробилася, то треба

роботі хатній дати лад. Ой тітко,

вдовиці – хоч надвоє розірвися!..

(Прибіднюється, підобгавши губи.)

Мати

Ей рибонько, то ви вже обробились?

Ну, ще то сказано, як хто робітний,

та здужає… А в нас – маленька нивка,

та й то бог спору не дає…

Килина

(дивиться на ниву, де стоїть Мавка)

А хто ж то

женцем у вас?

Мати

Та там одна сирітка…

(Нишком.)

Таке воно, простибіг, ні до чого…

Килина

(надходить з матір’ю до Мавки)

Добридень, дівонько! Чи добре жнеться?

Мати

(сплескує руками)

Ой лишенько! Іще не починала!

Ой мій упадоньку! Що ж ти робила?

Нездарисько! Нехтолице! Ледащо!

Мавка

(глухо)

Я руку врізала…

Мати

Було при чому!

Килина

А дай сюди серпа – нехай-но я.

Мавка ховає серпа за себе і вороже дивиться на Килину.

Мати

Давай серпа, як кажуть! Таж не твій!

(Вириває серпа Мавці з рук і дає Килині, тая кидається на жито і жне, як вогнем палить, аж солома свище під серпом.)

Мати

(втішна)

Ото мені робота!

Килина

(не одриваючись од роботи)

Якби хто

перевесла крутив, то я б удух

сю нивку вижала.

Мати

(гукає)

А йди, Лукашу!

Лукаш

(виходить. До Килини)

Магайбі.

Килина

(жнучи)

Дякувати.

Мати

От, Лукашу,

поможеш тут в’язати молодичці.

Бо та «помічниця» вже скалічіла.

Лукаш береться в’язати снопи.

Ну, жніте ж, дітоньки, а я піду,

зварю вам киселиці на полудень.

(Іде в хату.)

Мавка одійшла до берези, прихилилась до неї і крізь довге віття дивиться на женців.

Килина який час так само завзято жне, потім розгинається, випростується, дивиться на похиленого над снопами Лукаша, всміхається, трьома широкими кроками прискакує до нього і пацає з виляском долонею по плечах.

Килина

Ну ж, парубче, хутчій! Не лізь, як слимак!

Ото ще верисько!

(Залягається сміхом.)

Лукаш

(і собі випростується)

Яка ти бистра!

Ось ліпше не займай, бо поборю!

Килина

(кидає серпа, береться в боки)

Ану ж, ану! Ще хто кого – побачим!

Лукаш кидається до неї, вона переймає його руки; вони «міряють силу», упершись долонями в долоні; який час сила їх стоїть нарівні, потім Килина трохи подалась назад, напружено сміючись і граючи очима; Лукаш, розпалившись, широко розхиляє їй руки і хоче її поцілувати, але в той час, як його уста вже торкаються її уст, вона підбиває його ногою, він падає.

Килина

(стоїть над ним сміючись)

А що? Хто поборов? Не я тебе?

Лукаш

(устає, важко дишучи)

Підбити – то не мація!

Килина

Чи ж пак?

У хаті стукнули двері. Килина знов кинулася жати, а Лукаш в’язати. Хутко загін затемнів стернею і вкрився снопами; скілька горсток жита на розложених перевеслах лежать, як подолані і ще не пов’язані бранці.

Мати

(з сінешнього порога)

Ходіте, женчики! вже є полудень.

Килина

Та я своє скінчила, он Лукаш

ніяк не вправиться.

Лукаш

Мені не довго.

Мати

Ну, то кінчай; а ви ходіть, Килинко!

Килина йде в хату. Двері зачиняються. Мавка виходить з-під берези.

Лукаш

(трохи змішався, побачивши її, але зараз оправився)

Ага, то ти? Ось дов’яжи снопи,

а я піду.

Мавка

В’язати я не можу.

Лукаш

Ну, то чого ж прийшла тут наглядати,

коли не хочеш помогти?

(В’яже сам.)

Мавка

Лукашу,

нехай ся жінка більше не приходить, –

я не люблю її – вона лукава,

як видра.

Лукаш

Ти її ніяк не знаєш.

Мавка

Ні, знаю! Чула сміх її і голос.

Лукаш

Сього ще мало.

Мавка

Ні, сього доволі.

Ся жінка хижа, наче рись.

Лукаш

Іще що?

Мавка

Нехай вона до нас у ліс не ходить.

Лукаш

(випростався)

А ти хіба вже лісова цариця,

що так рядиш, хто має в ліс ходити,

хто ні?

Мавка

(сумно, з погрозою)

У лісі є такі провалля,

заховані під хрустом та галуззям, –

не бачить їх ні звір, ані людина,

аж поки не впаде…

Лукаш

Іще говорить

про хижість, про лукавство, – вже б мовчала!

Я бачу, ще не знав натури твеї.

Мавка

Я, може, і сама її не знала…

Лукаш

Так, отже, слухай: якщо я тут маю

тебе питати, хто до мене сміє

ходити, а хто ні, то ліпше сам я

знов з лісу заберуся на село.

Вже якось там не пропаду між людьми.

Бо я не став отут сидіти в тебе,

як лис у пастці.

Мавка

Я пасток на тебе

не наставляла. Ти прийшов по волі.

Лукаш

По волі ж і піду, як тільки схочу,

ніхто нічим мене тут не прив’яже!

Мавка

Чи я ж тебе коли в’язати хтіла?

Лукаш

Ну, то до чого ж ціла ся балачка?

Дов’язав останнього снопа і, не дивлячись на Мавку, пішов до хати. Мавка сіла в борозні над стернею і похилилась у смутній задумі.

Дядько Лев

(виходить із-за хати)

Чого се ти, небого, зажурилась?

Мавка

(тихо, смутно)

Минає літо, дядечку…

Лев

Для тебе

воно таки журба. Я міркував би,

що вже б тобі не тра верби на зиму.

Мавка

А де ж я маю бути?

Лев

Як на мене,

то не тісна була б з тобою хата…

Коли ж сестра таку натуру має,

що з нею й не зговориш. Я вже брався

і так, і інако… Якби то я

був тут господарем, то й не питався б;

та вже ж я їм віддав сей грунт і хату,

то воля не моя. Я сам піду

на зиму до села, до свеї доми…

Якби ти на селі могла сидіти,

то я б тебе прийняв.

Мавка

Ні, я не можу…

якби могла, пішла б. Ви, дядьку, добрі.

Лев

Хліб добрий, дівонько, а не людина.

Але, щоправда, я таки вподобав

породу вашу лісову. Як буду

вмирати, то прийду, як звір, до лісу, –

отут під дубом хай і поховають…

Гей, дубоньку, чи будеш ти стояти,

як сива голова моя схитнеться?..

Де-де! ще й не такі були дуби,

та й тії постинали… Зеленій же

хоч до морозу, кучерявий друже,

а там… чи дасть біг ще весни діждати?..

(Стоїть, смутно похилившись на ціпок.)

Мавка поволі вибирає напівзів’ялі квітки з пожатого жита і складає їх у пучечок. З хати виходять: мати, Килина і Лукаш.

Мати

(до Килини)

Чого ви спішитесь? Та ще посидьте!

Килина

Ей, ні вже, дядинусю, я піду.

Дивіть, уже нерано, – я боюся.

Мати

Лукашу, ти провів би.

Лукаш

Чом же, можу.

Килина

(поглядає на нього)

Та, май, робота є…

Мати

Яка робота

увечері? Іди, синашу, йди,

та надведи Килинку до дороги.

Самій увечері в сій пущі сумно.

Та ще така хороша молодичка, –

коли б хто не напав!

Килина

Ой дядинусю,

се ж ви мене тепер зовсім злякали!

Лукашу, йдім, поки не звечоріло,

а то й удвох боятимемось!

Лукаш

Я б то?

боявся в лісі? Ого-го! помалу!

Мати

Та він у мене хлопець-молодець,

ви вже, Килинко, честі не уймайте!

Килина

Ні, то я жартома…

(Завважає Лева)

Ов! Дядьку Леве!

то ви-те вдома?

Лев

(удає, мов не дочув)

Га? ідіть здорові!

(Йде собі в ліс.)

Килина

Ну, будьте вже здоровенькі, тітусю!

(Хоче поцілувати стару в руку, тая не дає, обтирає собі рота фартухом і тричі «з церемонією» цілується з Килиною.)

Килина

(вже на ході)

Живі бувайте, нас не забувайте!

Мати

Веселі будьте, та до нас прибудьте!

(Йде в хату і засовує двері за собою.)

Мавка підводиться і тихою, наче втомленою, походою іде до озера, сідає на похилену вербу, склоняє голову на руки і тихо плаче. Починає накрапати дрібний дощик, густою сіткою заволікає галяву, хату й гай.

Русалка

(підпливає до берега і заглядає до Мавки, здивована і цікава)

Ти плачеш, Мавко?

Мавка

Ти хіба ніколи

не плакала, Русалонько?

Русалка

О, я!

Як я заплачу на малу хвилинку,

то мусить хтось сміятися до смерті!

Мавка

Русалко! ти ніколи не кохала…

Русалка

Я не кохала? Ні, то ти забула,

яке повинно буть кохання справжнє!

Кохання – як вода, – плавке та бистре,

рве, грає, пестить, затягає й топить.

Де пал – воно кипить, а стріне холод –

стає мов камінь. От моє кохання!

А те твоє – солом’яного духу

дитина квола. Хилиться од вітру,

під ноги стелеться. Зостріне іскру –

згорить, не борючись, а потім з нього

лишиться чорний згар та сивий попіл.

Коли ж його зневажать, як покидьку,

воно лежить і кисне, як солома,

в воді холодній марної досади,

під пізніми дощами каяття.

Мавка

(підводить голову)

Ти кажеш – каяття? Спитай березу,

чи кається вона за тії ночі,

коли весняний вітер розплітав

їй довгу косу?

Русалка

А чого ж сумує?

Мавка

Що милого не може обійняти,

навіки пригорнути довгим віттям.

Русалка

Чому?

Мавка

Бо милий той – весняний вітер.

Русалка

Нащо ж було кохати їй такого?

Мавка

Бо він був ніжний, той весняний легіт,

співаючи, їй розвивав листочки,

милуючи, розмаяв їй віночка,

і, пестячи, кропив росою косу…

Так, так… він справжній був весняний вітер,

та іншого вона б не покохала.

Русалка

Ну, то нехай тепер жалобу спустить

аж до землі, бо вітра обійняти

повік не зможе – він уже пролинув.

(Тихо, без плеску, відпливає від берега і зникає в озері.)

Мавка знов похилилась, довгі чорні коси упали до землі. Починається вітер і жене сиві хмари, а вкупі з ними чорні ключі пташині, що відлітають у вирій. Потім від сильнішого пориву вітру хмари дощові розходяться і видко ліс – уже в яскравому осінньому уборі на тлі густо-синього передзахідного неба.

Мавка

(тихо, з глибокою журбою)

Так… він уже пролинув…

Лісовик виходить з гущавини. Він у довгій киреї барви старого золота з темно-червоною габою внизу, навколо шапки обвита гілка достиглого хмелю.

Лісовик

Доню, доню,

як тяжко ти караєшся за зраду!..

Мавка

(підводить голову)

Кого я зрадила?

Лісовик

Саму себе.

Покинула високе верховіття

і низько на дрібні стежки спустилась.

До кого ти подібна? До служебки,

зарібниці, що працею гіркою

окрайчик щастя хтіла заробити

і не змогла, та ще останній сором

їй не дає жебрачкою зробитись.

Згадай, якою ти була в ту ніч,

коли твоє кохання розцвілося:

була ти наче лісова царівна

у зорянім вінку на темних косах, –

тоді жадібно руки простягало

до тебе щастя і несло дари!

Мавка

Так що ж мені робить, коли всі зорі

погасли і в вінку, і в серці в мене?

Лісовик

Не всі вінки погинули для тебе.

Оглянься, подивись, яке тут свято!

Вдяг ясень-князь кирею золоту,

а дика рожа буйнії корали.

Невинна біль змінилась в гордий пурпур

на тій калині, що тебе квітчала,

де соловей співав пісні весільні.

Стара верба, смутна береза навіть

у златоглави й кармазини вбрались

на свято осені. А тільки ти

жебрацькі шмати скинути не хочеш,

бо ти забула, що ніяка туга

краси перемагати не повинна.

Мавка

(поривчасто встає)

То дай мені святкові шати, діду!

Я буду знов, як лісова царівна,

і щастя упаде мені до ніг,

благаючи моєї ласки!

Лісовик

Доню,

давно готові шати для царівни,

але вона десь бавилась, химерна,

убравшися для жарту за жебрачку.

Розкриває свою кирею і дістає досі заховану під нею пишну, злотом гаптовану багряницю і срібний серпанок; надіває багряницю поверх убрання на Мавку; Мавка йде до калини, швидко ламає на ній червоні китиці ягід, звиває собі віночок, розпускає собі коси, квітчається вінком і склоняється перед Лісовиком, – він накидає їй срібний серпанок на голову.

Лісовик

Тепер я вже за тебе не боюся.

(Поважно кивнувши їй головою, меткою походою йде в гущавину і зникає.)

З лісу вибігає Перелесник.

Мавка

Знов ти?

(Наміряється втікати.)

Перелесник

(зневажливо)

Не бійся, не до тебе.

Хтів я одвідати Русалоньку, що в житі,

та бачу, вже вона заснула. Шкода…

А ти змарніла щось.

Мавка

(гордо)

Тобі здається!

Перелесник

Здається, кажеш? Дай я придивлюся.

(Підходить до неї, Мавка відступає.)

Та ти чого жахаєшся? Я знаю,

що ти заручена, – не зачеплю.

Мавка

Геть! Не глузуй!

Перелесник

Та ти не сердься, – що ж,

коли я помилився… Слухай, Мавко,

давай лиш побратаємось.

Мавка

З тобою?

Перелесник

А чом же ні? Тепер ми восени,

тепер, бач, навіть сонце прохололо,

і в нас простигла кров. Таж ми з тобою

колись були товариші, а потім

чи грались, чи кохались – трудно зважить, –

тепер настав братерства час. Дай руку.

Мавка трохи нерішуче подає йому руку.

Дозволь покласти братній поцілунок

на личенько твоє бліде.

(Мавка одхиляється, він все-таки її цілує.)

О, квіти

на личеньку одразу зацвіли! –

цнотливії, незапашні, осінні…

(Не випускаючи її руки, оглядається по галяві.)

Поглянь, як там літає павутиння,

кружляє і вирує у повітрі…

Отак і ми…

(Раптом пориває її в танець.)

Так от і ми

кинемось, ринемось

в коло сами!

Зорі пречисті,

іскри злотисті,

ясні та красні вогні променисті,

все, що блискуче, –

все те летюче,

все безупинного руху жагуче!

Так от і я…

так от і я…

Будь же мов іскра, кохана моя!

Прудко вирує танець. Срібний серпанок на Мавці звився угору, мов блискуча гадючка, чорні коси розмаялись і змішалися з вогнистими кучерями Перелесника.

Мавка

Годі!.. ой, годі!..

Перелесник

В щирій загоді

не зупиняйся, кохана, й на мить!

Щастя – то зрада,

будь тому рада, –

тим воно й гарне, що вічно летить!

Танець робиться шаленим.

Звиймося!

Злиймося!

Вихром завиймося!

Жиймо!

зажиймо

вогнистого раю!

Мавка

Годі!.. пусти мене… Млію… вмираю.

(Голова її падає йому на плече, руки опускаються, він мчить її в танці омлілу.)

Раптом з-під землі з’являється темне, широке, страшне Марище.

Марище

Віддай мені моє. Пусти її.

Перелесник

(спиняється і випускає Мавку з рук, вона безвладно спускається на траву)

Хто ти такий?

Марище

Чи ти мене не знаєш? –

«Той, що в скалі сидить».

Перелесник здригнувся, прудким рухом кинувся геть і зник у лісі. Мавка очутилась, звелася трохи, широко розкрила очі і з жахом дивиться на Мару, що простягає руки взяти її.

Мавка

Ні, я не хочу!

Не хочу я до тебе! Я жива!

«Той, що в скалі сидить»

Я поведу тебе в далекий край,

незнаний край, де тихі, темні води

спокійно сплять, як мертві, тьмяні очі,

мовчазні скелі там стоять над ними

німими свідками подій, що вмерли.

Спокійно там: ні дерево, ні зілля

не шелестить, не навіває мрій,

зрадливих мрій, що не дають заснути,

і не заносить вітер жадних співів

про недосяжну волю; не горить

вогонь жерущий; гострі блискавиці

ламаються об скелі і не можуть

пробитися в твердиню тьми й спокою.

Тебе візьму я. Ти туди належиш:

ти бліднеш від огню, від руху млієш,

для тебе щастя – тінь, ти нежива.

Мавка

(встає)

Ні! я жива! Я буду вічно жити!

Я в серці маю те, що не вмирає.

Марище

По чім ти знаєш те?

Мавка

По тім, що муку

свою люблю і їй даю життя.

Коли б могла я тільки захотіти

її забути, я пішла б з тобою,

але ніяка сила в цілім світі

не дасть мені бажання забуття.

В лісі чується шелест людської ходи.

Ось той іде, що дав мені ту муку!

Зникай, Маро! Іде моя надія!

«Той, що в скалі сидить» відступається в темні хащі і там притаюється.

Лук[аш]

(бачить Мавку, що йде йому назустріч з веселим одчаєм в рухах і в очах)

Бач, нарядилась як!

Мавка

Хіба негарно?

Лук[аш]

Та відки дороге таке?

Мавка

Для мене

не дорого ніщо!

Лук[аш]

(з подивом)

Ото сказала!..

Чому ти досі не була такою?

Мавка

Бо не приходила моя пора.

Лук[аш]

Якби я знав, що ти така, то може б…

Мавка

(з надією)

Що?

Мати

(з порога хати)

А ходи сюди, Лукашу, –

маю щось розказати!

Лук[аш]

(до Мавки)

Не втікай, пожди,

я ще вернусь до тебе.

(Іде до матері, оглядаючись на Мавку, що стала над водою і поправляє на собі вінок і серпанок, дивлячись у воду, мов у свічадо.)

Мати

(нишком до Лукаша)

А відаєш, чого так нарядилась

твоя приблуда?

Лук[аш]

Чи не годі, мамо,

усе її приблудою взивати,

бо, може, прийдеться сказати: «дочко».

Мати

(сміється)

Ото, хай бог боронить!..

Лук[аш] хоче відійти.

Та чекай,

я ж щось казати мала.

Лук[аш]

То кажіть,

бо ніколи.

Мати

Не квапся, ще поспієш,

а мо вже опізнився?

Лук[аш]

Що?

Мати

А от що:

(нишком)

до неї, сину, кавалери ходять.

Лук[аш]

Ще що скажіть!

Мати

Аякже, був сьогодні

один, такий пристойний, красно вбраний…

Дивлюсь в вікно, – аж він її цілує,

а далі й у танець пішли обоє!

Лук[аш]

Неправда!

Мати

Коли я кажу неправду,

хай не побачу праведного сонця!

Та глянь же – он його червоний пояс

красіє на траві – згубив у танці.

Лукаш глянув, спалахнув і закусив губу.

Та що тобі журитись нею, синку!

Знайшов добро!

Лук[аш]

(насупивши брови)

Хто? Я журюся нею?

Не мав би чим!..

(Неначе міняючи розмову.)

Я мамо, хтів питати,

чи не пішли б ви взавтра до Килини.

Мати

А чом же, можна, чи тобі що треба?

Лук[аш]

Та ніби на розглядини пішли б,

а я б за тиждень вже й сватів

заслав, як позволяєте.

Мати

(втішена)

Ба, чом би ні?

Та що там ще розглядини, вже ж видко,

яка робітниця, – таж як вогонь!

От просто б у неділю й засилався.

Лук[аш]

Неділя взавтра.

Мати

Ну то що, пішов би

ізвечора тепера на село,

а взавтра зрання можна й засилатись.

Лук[аш]

Як ви те кажете, то я й піду.

(Зважливо йде через галяву попри озеро до лісу.)

Мавка

(переймаючи його)

Куди ти, любий, тут я!

Лук[аш]

Ну то що?

Тут і сиди, а я не маю часу.

Сиди, сиди, а прийде знов коханок,

то потанцюєш.

Мавка

Що? Який коханок?

Лук[аш]

Та вже ж не я!

Либонь, се був той самий,

що розпалив тебе тоді навесні

і ти, жируючи, як навісна,

до мене кинулась. Розпусна дівко!

Се раз тобі вдалось!

Хіба зготуй дарунок на весілля, –

для тебе все не дорого, багачка!

А я собі знайду таку до пари,

що буде моїй матінці слугою,

для мене ж буде вірною жоною.

Ну, годі. Йду на сватання! Прощай!

Мавка дивиться йому вслід з безумною тугою, потім шарпає на собі багряницю, що з шелестом падає додолу, зриває вінок і серпанок і кидається сама на землю. Сильний порив вітру зносить й жене зграями листя з дерева, сиві хмари линуть по небу, по їх чорніють пташині ключі, що линуть у вирій, Мавка б’ється в розпачливому риданні.

Мавка

Ходи, Маро, я хочу забуття!

«Той, що в скалі сидить» з’являється і накладає руки на Мавку. З смертним стогоном вона западається вкупі з ним в землю.

З лісу виходить Лукаш.

Мавка йде назустріч Лукашеві. Обличчя її відбиває смертельною блідістю проти яскравої одежі, конаюча надія розширила її великі темні очі, рухи в неї поривчасті й заникаючі, наче щось у ній обривається.

Лукаш

(побачивши її)

Яка страшна! Чого ти з мене хочеш?

(Поспішає до хати, стукає в двері, мати відчиняє, не виходячи. Лукаш до матері на порозі.)

Готуйте, мамо, хліб для старостів, –

я взавтра засилаюсь до Килини!

(Іде в хату, двері зачиняються.)

«Той, що в скалі сидить» виходить і подається до Мавки.

Мавка

(зриває з себе багряницю)

Бери мене! Я хочу забуття!

«Той, що в скалі сидить» торкається до Мавки; вона, крикнувши, падає йому на руки, він закидає на неї свою чорну кирею. Обоє западаються в землю.


Примітки

Суттєвих переробок зазнають в процесі написання також дії II та III. Зовсім іншу кінцівку, наприклад, мала у первісному варіанті дія II.

Не дописавши до кінця дію II, Леся Українка відмовилася від такої кінцівки, оскільки вона не відповідала ідейній концепції твору. Поведінка Лукаша зумовлювалася не випадковими причинами (ревнощі до Перелесника), а несумісністю високих чистих ідеалів Мавки з власницькими умовами життя.

Насправді новий фінал просто коротший і енергійніший, значно виразніший за перший варіант. Окрім того, знята ремарка з істерикою Мавки. Ця істерика їй зовсім не личить.

Корова в мене турського заводутака корова згадується в одній з танцювальних пісень, записаних Лесею Українкою.

Попередній розділ | Зміст | Наступний розділ

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 2006 – 2018 М.І.Жарких (ідея, технологія, коментарі)

Передрук статей із сайту заохочується за умови
посилання (гіперпосилання) на цей сайт

Сайт живе на

Число завантажень : 19021

Модифіковано : 6.06.2017

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.