9.06.1901 р. До сестри Ольги
Кимполунг | Kimpolung (bei Fr[au] Susanna Niesner), 9/VI (27/V) 1901 |
Лілея моя лілейная!
Я не можу тобі взяти за зле, що ти мені не писала, бо я сама теж дуже неенергічно бралась до листів увесь сей час і, признаться по правді, писала їх з чималим примусом, хоч теж, властиве, нічим не зайнята настільки, щоб не мати часу писати. Тепер мені досадно, що треба писати до тебе, коли, власне, треба б говорити і то ще не виключно словами. Я знаю, Лілея моя, як багато у тебе думок тепер, мені здається, що я їх вкупі з тобою думаю і, мені здається, на твоєму місці я б зважила вчинити так, як ти. Коли ти можеш, то се вже досить для жінки з косачівського роду (згадай, що нам часом на сю тему тітки говорили), і, нарешті, життя кожної людини складається з моментів, часто суперечних між собою, треба тільки, щоб твоя дружина розуміла і поважала усі ті моменти. Ти розумієш, що я хочу сказати? Єсть речі, що якось не кладуться schwarz auf weiss…
Я думаю, відкладати було б гірше не тільки для М. В., але і для тебе, – невиразне становисько завжди мучить, коли воно надто довго триває, і ти добре зробиш, коли покладеш йому край. Порвати ви б не могли безкарно для обох, та й нема рації поривати: повної ідентичності в думках і почуттях двох дорослих і під різними впливами вихованих людей, я пересвідчена, не може бути, її навіть не треба вимагати, бо гармонія не в ідентичності… Ні, виходить сухо, педантично, книжно… Лілея моя, здається, я на сей раз втеряла всякий дар слова (принаймі писаного)!
Врешті, так буде, бо так мусить бути, – і знаєш, коли я вперше зовсім уже виразно побачила, що так мусить бути? Тоді, у Мінську, як ми з тобою одного ранку розмовляли. Я тільки нічого порадити тобі не могла, бо я не вмію радити, а тільки розуміти і співчувати, ні, навіть предчувати, – тільки мої предчуття ніколи мені нічого не помагають. Є речі такі, що людина мусить на них одважуватись сама, не питаючи ради нічиєї, і я рада, що моя Лілея має сю одвагу. Не порадою, а спільною розмовою, щирою, одважною, хотіла б я помогти тобі вияснити ті питання, що тільки я одна у тебе розумію. Так, я одна, бо я багато в чому думаю і почуваю інакше, ніж решта нашої родини і твої приятелі, але ж нормальним людям багато чого недоступно такого, що зовсім ясно стоїть для таких ненормальних, як я.
Виключаючи спорні моменти (про них будем говорити, коли хочеш), я безмірно рада за тебе (се видно й по неладу мого стилю і почерку), що ти матимеш таку справді вірну і щиру дружину. Не міряй і не важ, хто більше, а хто менше любить, бо на сі речі не досить відомих «измерений», а треба іншого, не математичного. Не міряй і не важ, не збирайся жити, а живи, люби, скільки можеш і як можеш, то менше буде жалю, вір мені, ніж коли б ти все розмірила, розважила і відклала на завтра, бо «завтра» не завжди приходить.
Се дуже мало похоже на тверезу пораду старшої сестри, але ти знаєш, що твоя сестра часто буває «без вина пьяна» і тверезість не належить ні до її цнот, ні до її професії. Ні, ні, я нічого не раджу тобі і навіть не бажаю, я тільки буду щаслива за тебе, коли ти будеш щаслива, а здається, ти досі мала репутацію взагалі щасливої (і «линовище» найшла!). Ось бачиш, тепер навіть все до сього часу обходиться без драм, так властивих нашій родині при всяких «рішучих моментах». Ну, коли вже Микунька «дає своє благословенство» (запевне, навіки нерушиме), то, певне, воно таки «іменно» так слід.
Але справді, М[ихайло] В[асильович] покорив увесь наш клан (се перемога навіть численно немала!), бо він справді, об’єктивно взявши, має право на найбільшу симпатію. Щодо мене, то коли я називаю його своїм братом, то се не жарт і не марне слово. В яких би він відносинах не був до тебе, для мене він уже раз назавжди брат. Ще на Новий рік наше з ним побратимство не було вже пустою формою, а потім ті страшні і незабутні для мене часи, що ми вкупі з ним пережили в Мінську, зробили його мені ще ріднішим, показали мені всю одвагу і разом з тим ніжність його серця. Коли найближчі приятелі мого нещасного друга боялися «розстроїти собі нерви» його видом, в той час М[ихайло] В[асильович], не примушений ніяким «довгом серця», був для нього (і для мене ще більш) справжнім братом милосердія і помагав так, як тільки було в людській силі помогти. А вже до мене самої він і тоді і потім був таким уважним, що коли б хотіти віддати мірою за міру, то, певне б, знов математика зрадила б – може, ти вже якось відплатиш за мене…
А спитай лишень там мого братика, чи хутко він має виїхати до Америки і чи буде ласкав хоч мені подати свою адресу?..
Ти добре зробила, що не дотримала заміру окривати час твого весілля до остатньої години, бо я таки справді мушу собі сукню пошити хоч яку-небудь, та білу, бо я не хочу бути в чорному на твоєму весіллі, а в кольоровому я просто якось не в стані бачити себе тепер, та в мене навіть і нема нічого кольорового тепер. Ти знаєш, як я відношусь до церковних церемоній взагалі, а до сеї спеціально, але, як вона вже конечне мусить бути (коли се інакше вносить «трагедію» в родину!), то треба її принаймі зробити якнайменше неприємною. Єдине, що є гарного при тій церемонії, то убрання молодої, правда ж? Врешті, діло не в обряді, а в настрої того дня. Се дуже добра ідея виїхати до тьоті Єлі на той час, там справді ніхто не нависатиме. Дружками будемо тобі ми – правда? Боярами Микунька і Юрко, – можна обійтись en famille, слава богу. Чи, може, маєш ти або М[ихайло] В[асильович] ще кого просити? Може, Галя К[омарова] приїде?.. Моя Джілія! Все-таки прости мене, трошки мені смішнувато казати «твоє весілля», «твої дружки», коли подумаю, що все-таки ти і Пуцик, і Пудільда і т. д. Ну, але ж правда, що ти і Лілея ще й навіть лілейная, се дуже важно і поважно!
Хотілось би знати, як то ви на осінь устроїтесь. Моя товариська, і дружня, і братерська поміч завжди до вашої послуги, не забудьте.
А як се мама помирила свої ідеї щодо замужніх студенток і жонатих студентів з вашими замірами? Цікава я знати, що каже Оксана? Вона ж у нас найхимерніша «свість»…
Я, здається, не втерплю і виїду звідси на цілий тиждень раніше, ніж спочатку думала. Раз, що хочеться скоріш бачити тебе; друге, що п. Ольга мусила виїхати до Чернівець і вже не може вернути сюди, а мені без неї скучно; третє, що розпочались дощі невсипущі і я починаю тратити надію на погоду, а дощ в горах – се розпачливе нещастя, щоб ти знала! Однак два тижні ще з певністю пробуду тут, бо треба конечне (крайня пора!) покінчити деяку літературну роботу, давно занедбану, а вже я напевне не могтиму її писати ні на переїздах, ні в Колодяжному. У всякім разі, хоч би й три тижні я пробула тут, то в початку іюля (ніяк не пізніше 1-го) буду в Колодяжному. Скоріш усього буду після 20 іюня, – раніш не можу, бо мушу на поворіт ще побути в Чернівцях, вступити до Львова, а може, й до Коломиї.
Про себе спеціально не маю що багато писати. Я значно «склеїлась», нападів нема (було в Чернівцях тільки два, і то з виключних причин), тільки часом трошки обридає кашель, що почався у мене ще в Мінську (М[ихайло] В[асильович] не раз мене збирався бити за се!), та по ночах часом буває якийсь status febrilis з дуже важкими снами, але то пусте, бо жадних лихих наслідків з того нема. Лінуюся страшенно і справді не знаю, «куди я йду» з такою лінню… Але хоч там як, мушу оце добре взятись до роботи, бо, далебі, час не жде. Життя проваджу тут таке буржуазно-регулярне, як стара німка, навіть засипаю сливе завжди в 11 г[один] (просто аж сором!), встаю, правда, в 7 і раніше. Як тільки нема дощу, ходжу багато в горах, а як дощ, то сиджу на веранді і пишу або валяюсь на кушетці і думаю по більшій часті про те, про що взагалі не варто думати… От і весь триб. Ще, правда, позавчора, цілий день, від рання до вечора, писала вірші – вже іменно «стих найшов».
Ну, годі!
Спасибі за переслані листи, по мірі сил моїх буду на них відповідати.
Лілейнеє моє, будь здорове, і веселе, і щасливе, і «легкомисленне» (се головно!). Міцно цілую тебе, так міцно, як люблю тебе, mio Giglio bianchissimo. Всю братію теж цілую.
Твоя Леся
P. S. A G[eorge] Sand все-таки читай! То не вадить!
Примітки
Подається за виданням: Леся Українка. Зібрання творів у 12 тт. – К.: Наукова думка, 1978 р., т. 11, с. 234 – 237.
Вперше надруковано в російському перекладі у вид.: Собр. соч. в 3-х т., т. 3, с. 240 – 243. Українською мовою вперше опубліковано у вид.: Твори в 5-ти т., т. 5, с. 344 – 347.
Подається за автографом (ф. 2, № 311).
я б зважила вчинити так, як ти – Ольга Косач врешті вирішила вийти заміж за М. В. Кривинюка.
часи, що ми вкупі з ним пережили в Мінську – М. В. Кривинюк приїздив до Мінська і разом з Лесею доглядав С. К. Мержинського.
А спитай лишень там мого братика – Леся Українка жартівливо натякає на те, що М. В. Кривинюк один час збирався емігрувати в Америку, думаючи, що Ольга байдужа до нього.
Юрко – Юрій Петрович Тесленко-Приходько (1884 – ?), двоюрідний брат Лесі Українки.
Галя К[омарова] (1877 – 1938) – дочка М. Ф. Комарова, українська поетеса, подруга Лесі та Ольги.
треба… покінчити деяку літературну роботу – В цей час поетеса закінчувала статтю «Михаэль Крамер». Последняя драма Г. Гауптмана» і український переклад драми Г. Гауптмана «Ткачі».
в початку іюля (ніяк не пізніше 1-го) буду в Колодяжному – Оскільки весілля Ольги відклали, поетеса виїхала з Буковини до Києва тільки 20 вересня, проживши перед цим деякий час у Буркуті.
від рання до вечора писала вірші – 7 червня 1901 р. Леся Українка написала три вірші, присвячені пам’яті С. К. Мержинського: «Ти не хтів мене взять», «Квіток, квіток, як можна більше квітів», «Уста говорять: «він навіки згинув!».
George Sand (Жорж Санд або Занд, справжнє прізвище та ім’я Дюдеван Аврора, 1804 – 1876) – французька письменниця, авторка творів, у яких порушується так зване жіноче питання, активний громадський діяч періоду революції 1848 р.