Початкова сторінка

Леся Українка

Енциклопедія життя і творчості

?

15.12.1903 р. До А. Ю. Кримського

Тбілісі 2/ХІІ 1903, Тифлис,
Тер-Гукасовская, № 2

Дорогий товаришу!

Що Ви думаєте про мене? Чи не думаєте, що я просто з недбальства залишила свою обіцянку й замір написати до Вас «першою». Ні, товаришу, як бачите, і не залишила, і не забула, а, вірте мені, думала і хотіла писати, але не могла. Я писала сими часами тільки тоді, коли мусила конечне, і тільки до тих, до кого абсолютно повинна була писати. Ви, либонь, по собі знаєте, яке то непереможне буває теє taedium epistolarum, навіть коли воно залежить просто від капризу неврівноважених нервів, а вже коли воно походить від гірших причин, то не раз треба просто геройського зусилля, щоб його перемогти.

Геройства мені бракувало, та й непевна я була, чи наслідки його були б добрі, власне, чи був би мій лист вартий того зусилля, чи не дав би він Вам смутку замість розваги, якої ми (принаймні я і деякі відомі мені люди) звикли інстинктово шукати в кожній запечатаній картці паперу, що адресовано до нас… Не буду описувати Вам, чому був у мене сей настрій і який, власне, він був, се Ви самі догадаєтесь. Я тільки скажу Вам, що в той самий день, як я отримала Вашу книжку про семітизм (спасибі за неї!), я отримала і першу звістку про те, що в мене вже один тільки брат зостався на світі… Я не могла нікому писати без того, щоб не згадати про се, а тим часом і досі у мене є манія, що запанувала надо мною з того часу: мені все здається, що коли я пишу про се і називаю факт його іменням, то я, власне, роблю його фактом, переводжу його в дійсність з облади якоїсь страшної, але тільки ілюзоричної абстракції фікції… Чи Ви мене розумієте? Я думаю, ні, бо я сама тямлю, що нормальною думкою сього збагнути не можна… Тож не говорім про се.

Перший місяць я не писала до Вас просто з браку часу. Якось я так врядилась було, що маса часу і сили йшло на дрібне господарство – мені ж потрібний «санаторський режим», а як його осягати тільки власною силою, то вся сила «пацієнта» тільки й іде, що на той режим. Змінила я се з того часу, як впала на мою голову та звістка, – на кілька часу не було ні сили, ні охоти ні про що дбати, і я мусила прийняти поміч інших людей. Окрім т[овариша] Квітки, ще була тут одна моя товаришка з дитячих літ, то вони помогли мені врядитись вже не по-отельному, а «своїм господарством», і з того часу я вже менше маю клопоту з дрібницями, так що писати є коли, хоч часом «нема як». Але от я вже почала потроху і листи, і навіть так дещо писати, а се одважилась написати і Вам.

Мені все було прикро, що я нічого не знаю про Вас і що Ви, певне, маєте жаль до мене за моє мовчання, але якби Ви не додержували так педантично Вашої зваги чекати, поки я перша напишу до Вас (я, власне, не розумію гаразд, чому з’явилась у Вас така звага?), та й обізвались би до мене, то я б уже давно одізвалась до Вас, бо мені тепер, власне, трудно озиватись до своїх кореспондентів першою, а відповідати на їх листи незмірно легше. От і тепер я пишу перша якось без толку, а може б, відповідь вийшла б трохи доладнішою. Та Ви пробачите, дорогий товаришу, правда?

Се я посилаю Вам свої нові вірші і прошу Вас, коли маєте час і охоту, прочитати їх і відіслати мені назад з Вашими увагами, чи нема в них чого недоладного з погляду побутово-історичного (наприклад, золоті покраси на царських палатах, конкуренція фінікійських майстрів і т. п.). Я тому прошу відіслати мені самий текст, що, може, я пошлю сю річ куди до друку, то, може б, якось без переписування обійшлось, а я ненавиджу переписувати. Хотіла б знати Вашу думку теж і про зміст сих віршів – либонь, він Вам не дуже сподобається, бо се ж ідеалізація такої великої «неволі» людської, як співчуття, і добровільної покути за «безвинну провину»… Та се належить до моєї «релігії» – і коли я не вмію викладати свого credo в стислій, консеквентній і догматичній формі, то хочеться мені часами хоч у «притчах» вимовити свою «віру», а надто хочеться, щоб мої товариші її знали, бо інакше вони не знатимуть мене.

Якщо будете відповідати мені, то не забудьте, з ласки Вашої, поглянути десь по книгах за тим, чи є в якутській мові слово «воля» (liberté), що то я колись Вас питала, – сей інтерес не зник для мене і тепер.

Написати б Вам, як мені живеться, так се тема, може, і широка, та мало цікава (принаймні для мене самої). Живеться ліпше, ніж звичайно було на курортах, тим, що нема такої самоти і безпомічності, як там бувало, та все ж я живу досить відлюдно (з сього винен більше мій настрій, ніж околишні обставини), і якби не давні приятелі, то я б, може, місяцями ні з ким не стрічалась. Ми тепер мешкаємо в близькому сусідстві з т[оваришем] Квіткою. Він просив при нагоді передати Вам його вітання і подяку за рекомендацію до п[ана] Завадського. На сеансах з фонографом він почув багато для себе цікавого, хоч п[анові] Завадському з того користі мало – т[овариш] Квітка пісень не записував. Я думаю, що коли б він міг покладати свою дуже обмежену працею, хворобою і всякими бідами силу на таке трудне діло, то, може, краще б поклав її на впорядкування тих матеріалів української народної музики, що зібрані у нього самого. Дагестанські пісні так, здається, і не діждались запису, бо тутешній музикант-етнограф Палієв, що хвалився, ніби може їх в один сеанс усі посписувати, щось досі не записав ні одної, чи тут винен випадок, чи трудність пісень, не знаю.

А знаєте, читання грузинської і вірменської белетристики (в російських перекладах; між іншим «Кавказский вестник» не виходить більше) наводить мене на оптимістичні гадки щодо нашої літератури. У тих народів матеріальні умови ліпші від наших, а таки наша література, далебі, ліпша від їхніх, се, я думаю, я не з надміру патріотизму так уважаю. «Е, ще наша доля не загинула!» – думаю я собі не раз…

Напишіть мені, товаришу, як маєтесь і все, що схочете, що на думку спаде. Я буду відповідати Вам. Як часом буде яка пауза в листуванні, не ображайтесь і не думайте нічого лихого, – значить, просто не могтиму взагалі писати листів який час, се ж буває. А від Вас я завжди рада мати слово. Як Ваше здоров’я? Чи минула малярія? Я фізично поправилась, але щодо нервів, то не знаю, та цур їм! Я чогось часто згадую ті хвилини на двірці, як Ви виїздили… Ну, пишімо одно одному з чужини на чужину!

Л. К.


Примітки

Подається за виданням: Леся Українка. Зібрання творів у 12 тт. – К.: Наукова думка, 1979 р., т. 12, с. 93 – 95.

Вперше надруковано скорочено в перекладі російською мовою у вид.: Собр. соч. в 3-х т., т. 3, с. 295 – 298.

Подається за автографом (ф. 2, № 448).

Вашу книжку про семітизм – Очевидно, йдеться про одну з двох наукових праць А. Ю. Кримського: Семитские языки и народы (по плану Теодора Нельдека), очерки и обработки А. Крымского (Труды по востоковедению, изд. Лазаревским институтом восточных языков, вып. 5, № 1 – 3. М., 1903); Лекции по истории семитских языков, вып. 1, 2. М., 1902 – 1903.

Товаришка дитячих літ – M. M. Биковська.

Свої нові вірші – Йдеться про легенду «Що дасть нам силу?»

Чи є в якутській мові слово «воля» – У зв’язку з написанням поеми «Одно слово» («Оповідання старого якута») Леся Українка неодноразово зверталась до А. Кримського з цим запитанням, проте відповіді не одержала. Пояснити це можна двома обставинами: 1) листи не потрапили до адресата, оскільки він часто подорожував; 2) А. Кримський забув відповісти. Однак після появи поеми друком Кримський виступив з реплікою «Ложка дьогтю в бочці меду» (журнал «Нова громада», 1906, № 7), де, критикуючи поетесу, зазначив, що в якутській мові є три синоніми слова «воля». У мемуарах «Із спогадів щирого друга» А. Кримський пише:

«Леся Українка цілком спокійно сприйняла мою критику і дуже шкодувала, що в її творі була така помилка. Звичайно, якути тоді були під жорстоким утиском царизму. Народ був майже на 100 процентів неписьменним, і поема «Одне слово» до нього дійти не могла. Але Леся Українка, яка вміла дивитися вперед, у майбутнє, зрозуміла, що в художньому творі не може бути ні слова неправди: буде час, буде нагода – і неправда ця вийде назовні».

У виданні твору окремою книжкою (К., 1908) поетеса змінила заголовок на «Оповідання тубільця з півночі».

Палієв – Захарій Петрович Паліашвілі (1871 – 1933), видатний грузинський композитор, один з основоположників грузинської національної музики, зокрема опери.

«Кавказский вестник» – журнал, що видавався в Тбілісі 1900 – 1903 рр. Його видавці – В. Карганов, потім Г. Мелік-Каракозов. У журналі співробітничали видатні прогресивні письменники Грузії і Вірменії.

Завадський – особа не встановлена.