«Одно слово»

Р. Задеснянський

Помилковим було б поему Лесі Українки «Одно слово» розглядати просто як оповідання старого якута і, подібно А. Кримському, ставити в вину поетці, що вона допустилася великої недокладності, будуючи свою поему на твердженні, немов у якутській мові немає слова «воля». Не меншою помилкою є звужувати її до змальовування долі й переживань засланця Грабовського (чи якого іншого засланця), а ще більшою помилкою було б шукати в літературних творах за зразком, який спонукав Лесю Українку до написання цієї поеми.

Може, було б правильніше нагадати собі, що Леся Українка вже й перед написанням цієї поеми шукала відповіді у психіці поневоленого народу, у відношенні його до своїх провідників, у взаєминах між тими провідниками та власними масами, на марні наслідки спроб багатьох народів, а в першу чергу українського, організувати боротьбу з переможцями за визволення. Рік по написанні цієї поеми написала Леся Українка драматичну поему «Вавилонський полон», в якій майстерно малює долю й трагічні переживання поневоленого народу, його мрії і віру в визволення, а пару років перед її написанням вона писала:

«Народ наш, мов дитя сліпеє зроду,

Ніколи світла-сонця не видав.

За ворогів іде в огонь і в воду,

Катам своїх проводирів оддав».

Отже, ці питання не кидали її, вони стояли в осередку її уваги, і вона раз-у-раз до них вертала.

До того слід додати, що є всі підстави уважати Л. Українку часів написання цієї поеми за прихильницю ідеї відновлення української держави шляхом національної революції.

Прийнявши це все під увагу, мусимо тепер звернути свій погляд на стан свідомості народних мас поневоленої москвинами України за тих, досить далеких часів.

А стан тої свідомості був жахливий. Ми не говоримо про окремі одиниці, які траплялися серед народних мас, а говоримо про основну масу, про яких 80-90 відсотків українського народу. Народ себе виразно відрізняв від московського народу, почасти відрізняла себе (менш виразно) і зденаціоналізована інтелігенція українського походження.

Одні й другі більш чи менш любили українські побутові особливості, звичаї, природу. Але не звали себе українцями, не звали своєї землі Україною, не знали нічого про минуле українського народу, про його письменників, про наслідки московської неволі. Ті навіть, які надто дошкульно відчували і злидні, і безпросвітність свого існування, не знали його причин, не розуміли конечності боротьби за відновлення державності, про яку також нічого не знали.

Не раз траплялося, що темні національно і політично українські народні маси, справді, як це каже Л. Українка, «катам своїх проводирів» віддавали. Тому ми вправі запитати: чи ж український патріот, націоналіст в своїй рідній країні не почував себе тоді, як «чужий» серед якутів? Чи не бачив він трагічного факту, що українські маси не помічають національної неволі, «хоч є її безміри» на Україні, і що в їх політичному словнику не було тому «слова», яке означує те, без чого гинув український патріот.

Адже ж після початку революції в Московській імперії навіть т. зв. свідомі українські інтелігенти не могли зрозуміти те «слово», коли їм нечисленні «самостійники-націоналісти» пробували його з’ясувати, бо почували себе «органічною частиною живого єдиного цілого – Росії, …яку хотіли берегти і боронити всіма силами» (Винниченко «Відродження нації» І, ст. 43), і так, як якути поеми «Одно слово», не спроможні були зрозуміти «самостійників».

Той факт, що Леся Українка донині ще не є «своєю», зрозумілою до кінця і близькою нашому читаючому загалові, дає цілковите право припускати, що вона за свого життя, тоді, коли свідомість широких мас була непомірно нижча, справді часто мала ті трагічні переживання, які майстерно відтворені в поемі.

У цій поемі вражає витримана від початку до кінця примітивна простота мови, образів, міркувань, які разом дають таку живість оповіданню якута. Рівно ж виявляє Леся Українка глибоке знання людської душі. Опис глибокої трагедії «чужого» за допомогою скупих уваг, таких, як «Часом, так хтозна, чого він сердився – чужий, не розбереш… Ну, все ж був добрий… Часто так якось плакав і сміявся разом», – рівно ж вражає своєю майстерністю і безпосередністю.

Примітки

Подається за виданням: Р. Задеснянський Творчість Лесі Українки. – München: 1965 р., с. 61 – 63.