Початкова сторінка

Леся Українка

Енциклопедія життя і творчості

?

«Триптих»

Р. Задеснянський

У давнину греки звали «триптихом» вівтарний образ, який складався з трьох різних окремих образів, поєднаних внутрішньо, а згодом почала ця назва вживатися в малярстві взагалі для означування трьох окремих малюнків, у окремих рамах, але поєднаних спільною ідеєю.

У письменстві ця назва зустрічається дуже рідко, і Леся Українка, яка любила вибагливу форму, яка використовувала всі можливості форми і змісту для того, щоб створити досконалі твори, забажала використати цю оригінальну форму для одної з найкращих поем своїх.

У «Триптиху» вона поєднує три роди епічних творів: апокриф («Що дасть нам силу»), легенду («Орфеєве чудо») та казку («Про велета»).

В нашому старому письменстві звали апокрифом недостовірні оповідання з життя Христа, Богородиці, святих. У середньовіччі народи Заходу звали легендами перекази про сполучені з чимсь чудесним начебто дійсні події. Казка знову ж є подібним до перших двох родів епічної творчості оповіданням, яке здебільшого визнає відверто свою вигаданість і фантастичність.

Таким чином, під цим оглядом Леся Українка підібрала три роди епосу, які є близькі до себе, хоча й не тотожні – отже, чудово надаються для «Триптиха».

Але всякий триптих об’єднує не так форма, стиль, як ідея, яка повинна міцно зв’язати три його чинники в одне ціле, хоча вони й розділені тематикою й рамками так, як у «Триптиху» нашої поетки, – епохами, до яких належить не пов’язаний зі собою зміст кожної частини.

Отже, тому ми, бажаючи оцінити твір під цим оглядом, мусимо дати відповідь на питання: яка властиво ідея пов’язує всі три частини твору, що хотіла сказати нам Леся Українка?

Цей твір, як і більшість шедеврів світової літератури, має ту прикмету, що він дає змогу нам давати кілька (хоча й споріднених) пояснень та основну ідею розуміти більш загальниково й широко або вужче, та зате глибше.

Коли ми будемо пояснювати першу частину «Триптиха» більш широко, то ідея цього «апокрифа» може бути сформульована так: «почуття обов’язку направити зроблене і співчуття, цебто напруження духа і воля (чинник психічний) вертають втрачену й виснажену силу фізичну».

Але можемо дошукуватися й іншого пояснення символіки апокрифа.

Коли ми пригадаємо собі, що українська інтелігенція, освічена верства українського народу, яка колись у власній державі займалася вільною творчою працею для своєї нації, яка «різьбила різьбу майстерну», пізніше, у своєму власному «місті», на своїй батьківщині, втратила належну їй працю, яку захопили в свої руки чужинці, які посунули хмарою до нашої «Святої Землі», коли пригадаємо, що ця, колись провідна верства була зіпхнута в діл і мусила робити найгіршу працю в чужій імперії, то можуть виникнути в нас певні аналогії.

Ці аналогії ще поглиблюються, коли ми собі нагадаємо, що власне ця верства завдяки знанню обставин українських і бажанню хоча б на хліб собі й родині заробити, може найбільше спричинилася до того, що хрест, який несе за чужі гріхи наш народ, а властиво українські селянські маси, став більш важким, ніж він міг бути.

Ту інтелігенцію опановує втома й байдужість людини виснаженої, вона також усвідомлює собі своє становище і цілковите своє безсилля у чужій імперії. І ось вона бачить, як народ угинається під тягарем непосильно-важкого хреста та падає під ударами чужинців. І ось тоді ця інтелігенція, ця провідна верства усвідомлює собі, що таки «тесля шкодував роботи», усвідомлює, що вона поносить моральну відповідальність за ті додаткові страждання і під впливом співчуття та розуміння обов’язку направити зроблене – будиться сила духа, яка доконує чуда – випростовується у кращих представників цієї верстви похилий стан, напружуються зів’ялі руки, загострюється погаслий погляд і… вони беруть той хрест на себе й твердою, важкою походою рушають на Голгофу, «немов не знали ані праці, ані втоми»!

Така ідея апокрифа є цілком узасаднена твором, але остаточно про її імовірність рішать дві других частини «Триптиху», до яких і переходимо.

Легенда, яка є другою частиною «Триптиху», оперта на міфі про Орфея, що за грецькими віруваннями був сином бога Аполлона й музи Калліопи і, як говорить міф, своїм чудовим співом міг втихомирювати диких звірів і навіть зрушувати з місць дерева.

Леся Українка скористалася цією міфічною здатністю Орфея, щоб у чудовій поемі висловити свою власну ідею, і тому, здійснюючи свій творчий задум, створила легенду в стилі старого грецького міфа, причому ця легенда уже своєю формою та окремими висловами має наштовхнути читача на думку, що вона має символічне значення.

Три легендарні герої, Орфей, Зет і Амфіон, працюють коло могутнього муру нового міста, якого будинки і храми є ще в стані незакінченому, але серед них трапляються і рештки виразно зруйнованих та спалених будинків. З розмов трьох героїв стає читачеві ясно, що це символічне «нове місто» не можуть ті герої ніяк закінчити тому, що щоночі з приходом темряви нападає «ворог» і руйнує більшу частину зробленого.

Щоб можна було закінчити символічну будову нового міста, треба встигнути залатати до ночі всі виломи в мурі й закінчити мур, бо щойно під його охороною було б можливо добудувати нове місто, а ворог не міг би вночі зруйнувати зроблене за день.

Але ця велетенська праця перевищує навіть надлюдські сили трьох героїв, вони знемагають, і з прихованою надією все частіше Зет намагається намовити Орфея заспівати і спробувати доконати чуда – присилувати співом каміння лягти на призначені місця. Амфіон, хоча не цілком вірить у правдивість слів міфа, але також намовляє Орфея заспівати.

Нарешті Орфей, знесилений і зламаний (як і тесля), падає від втоми непритомний, але коли його очутили, свідомий наслідків наближення темряви просить дати йому флейту, щоб спробувати грою загріти до праці тих людей, що «розбігалися, як вівці по шурхах несходимих», і доконати чуда.

Й ось, коли він починає грати, показуються з кущів ведені голосом Орфеєвої флейти звичайні, дрібні, залякані сірі люди, маса людська, якої досі не було на сцені, яка безчинно чекала, сховавшися в хащах, поки ті три герої закінчать для них будову. Під впливом чарівних звуків флейти, вони набирають віри у власні сили, беруться до праці і ще перед приходом ночі закінчують її. Флейта перестає грати, і вони, опановані страхом, ховаються за мури. Коли герої, зачаровані грою, помітивши, що вечоріє, хочуть кинутися до праці, а з ними й Орфей – зі здивуванням бачать, що мури – закінчені!

Як і першу частину «Триптиха», можна рівно ж пояснювати і цю, другу частину, широко, загальниково, добачаючи в ній лише ідею, що могутнє бажання виконати взятий на себе обов’язок за допомогою мистецтва надає звичайним, слабим людям сили доконати того, що перевищує сили трьох героїв.

Але, як і першу частину, можна пояснювати «Орфеєве чудо» дещо інакше. Адже ж поетка (як і в першій частині) підкреслює те, що головний герой, зайнятий примітивною, простою важкою працею, сам вже не уявляє себе при тій роботі, яку робив раніше. Він раніше творив, робив те, чого не може доконати маса, але нині обставини (які створив ворог) змусили його до найбільш важкої, невибагливої праці – двигати каміння.

В апокрифі сказано ясно, що ту працю, яку раніше робив тесля для «храму», виконують чужинці (з Сірії), в «легенді» не сказано про те, чи ворог взяв на себе ті функції, які належали Орфеєві, бо увага поетки звернута не на те «місто», яке мають вороги для себе (і з якого певно приходять), але на те, яке будують названі герої. А, однак, не можуть бути випадковими слова:

«Мені самому казкою здається,

що руки сі, скривавлені від праці,

колись могли перебирати струни…

Ні, певно що тоді був не Орфей

або тепер я привласнив без права

собі чуже імення».

Ця думка, що була і в першій частині, повторюється кілька разів, вона є одною з важливіших тем розмови трьох героїв, у якій Орфей, коли йому говорять інші про те, чого він доконував, і питають, чи то правда – відповідає, що він сам «не знає», чи то правда, що він «збувся самого себе», і сумнівається, чи не перетворився з людини в справжньому розумінні цього слова у просто бездушне знаряддя.

Поміркувавши над цими словами поеми, ми вправі запитати: а хто ж, як не українська провідна освічена верства, колись створила на Сході Європи могутню українську князівську імперію, хто ж, як не вона вміла прикрашувати «храм» державності чудовими «різьбами», промовляти могутніми образами «Слова про похід Ігоря», пафосом високої культури Київської доби, думами козацькими, будовами часів Мазепи?

Ставши за часів поетки або «унтер-офіцерами» чужої ворожої державності, або, в лиці кількох героїв, працюючи саможертвенно в ролі українських діячів, народних учителів чи сільських кооператорів, – ця верства майже забула, чим була, уважала себе нездалою чинити те, що колись чинила, їй навіть здавалося неймовірною і зайвою ідея знова стати творцями свого і чужого майбутнього.

Сірі ж люди, після упадку української держави, після поразки під Полтавою, після роблених щоночі нападів ворога розбіглися й поховалися в нетрях, лишаючи тих кілька одиниць, тих «героїв» нечисленних намагатися доконати те, що перевершувало сили навіть героїв.

І ось напрошується само собою питання, чи не хотіла Леся Українка сказати, що забезпечити будову «міста», будову нової української держави можна і слід не напружуванням остатніх решток виснажених і зужитих на буденну чорну працю сил, тими, хто взяв на себе героїчне завдання збудувати нову українську державу, а що треба осягнути мету іншим способом. Треба звернутися до широких мас, до народу з закликом, так, як зверталася активна меншість українського народу до мас своїх у давнину, розбудити активність цих мас, розбудити віру їх у самих себе, щоб вони, стаючи «до роботи», казали:

«Ходіть… Ми звісно не герої,

але ж нас гурт. Се навіть і негідно,

що ми їх трьох покинули отак…

Мусим, браття,

їм показати, що таки ж ми люди,

хоч і не герої».

Напрошується питання, чи не хотіла велика поетка, на молодечому захопленні якої соціалізмом спекулюють нині чорні духи [членом соц.-демократичної партії Л. Українка не була ніколи, то вигадав Музичка, лише вона захоплювалася за юнацьких років деякими ідеями соціалістичними і мала серед укр. соц. демократів приятелів], перетворити українські маси таки в справжніх людей, а не опановану «класовою заздрістю» оскаженілу юрбу, людей, що усвідомивши собі те, що не один гідний подиву «такий мистець і був у нас як раб…» – поставили б собі запит: «чи то ж пробачать нам боги за теє?» Чи не хотіла поетка, щоб ті люди, відповівши так, як і тесля в «апокрифі»: «На ділі каймося, не на словах» – доконали б чуда?

Таким чином ми знову вертаємося до тої ж ідеї, яку висловлено в «апокрифі». Тут лише треба було, щоб маси зрозуміли, що й вони поносять вину, зрозуміли конечність «каяття на ділі» і повірили б у можливість закінчення того діла («Я не вірив, що з того мурування буде діло»), а тоді діло було б зроблене, чудо б сталося! Втома, брак фізичних сил зникне, як в легенді, лише… треба, щоб флейта озвалася, як колись, і вдарила по серцях!

Адже ж один з людей каже, що повірив тому, бо «щось наче вдарило мене по серцю, як я почув свирілі сеї голос».

Замовкне флейта, і знову ці маси кинуться тікати… Така ідея другої частини «Триптиху» Лесі Українки.

Але ця ідея змушує нас пригадати собі незабутні події 1917-21 років. Адже ж причиною трагічного перебігу і закінчення їх є те, що провідні кола, які звикли «двигати каміння», не тільки не знайшли серед себе «Орфея», що вмів би покликати маси до будови «нового міста» так, як кликали їх колись наші предки, але ще й глушили всі спроби одиниць звуками флейти «вдарити по серцю», як прояви проскрибованого націоналізму!

І так само виникає питання: чи інтуїція геніальної поетки не збудила в її серці палкої тривоги, тривоги, подібної до тої, що подиктувала перед тим Шевченкові слова, повні турботи: «присплять, лукаві, і в огні її окраденую збудять», і чи не натхнула її бажанням загадковими словами «Триптиха» остерегти провід свого народу напередодні бурі, що вже зближалася?

Чи не хотіла Леся Українка спробувати у втомлених, зневірених і слабих своїх сучасників, «порікування» яких віддавна на поетку «наводило оспалість та досаду», збудити, викликати в них віру в можливість доконання того, що їм здавалося нездійсненним, викликати віру в колосальну укриту силу того велетня, який «спить»?

Так переходимо до третьої частини «Триптиху».

Ця третя частина говорить, як на тлі незрозумілої тривоги, таємничого непокою, який зростав під впливом «пожежі», що її «розпалив захід за горою», під впливом поривів вечірнього вітру і загального настрою непевності, передсмаку чогось «таємного» та «жаского», почула авторка казку цілком просту, «без тенденційної мети», а проте з глибоким алегоричним змістом. Казка говорила про велета, «що сильний був колись не тілом лиш, а духом» і тоді зривав «всі людські пута й кайдани» «єдиним рухом».

Але його за щось «покарав Господь» сном. І вороги, скориставшися тим сном велета, обплутали його дротами та й «безкарно точать з нього кров і трощать білі кості», й навіть не раз «до серця глибини» сягають ворожі руки.

Але велет спить і лише, як дошкулить «несвітський біль», він трохи ворухнеться, й тоді земля здригається уся. Але вороги певні, що це лише «примара» пробудження.

Однак, казка каже, що минеться Божий гнів і таки збудиться велетень, цебто могутнє тіло знов слухатиме голосу духа, і тоді «все, що налипло на йому, одразу стане руба…», тріснуть усі пута і він знов стане грізним, могутнім, вільним велетнем.

Коли ми приймемо те пояснення, яке ми дали до попередніх частин «Триптиху» (маємо на увазі не «загальникове» й «широке», та зате плитке й невиразне), то тоді ця «Казка про велета» набирає величезного значення, яке зрозумілим буде в світлі новітньої соціології, в світлі правильного розуміння, чим є нація.

Новітня соціологія відкидає застаріле пояснення, чим є нація, і дає нове, науково-узасаднене, яке каже, що нацією стає народ (народ має спільне походження, отже і спільні расові прикмети, спільні звичаї, минуле і культуру) щойно тоді, коли усвідомлює себе як цілість в сучасному, минулому й майбутньому, що протиставить себе і свої інтереси всьому зовнішньому світові та усім іншим націям та ставить інтереси тої цілості навіть понад інтересами живучого в даний мент покоління власної нації.

З того випливає, що нація – це, так би мовити, оживлений, одуховлений і в багато разів зміцнений психічними чинниками народ, а народ – це та ж нація, але безвладна, «покарана сном». «Вороги» (пануюча нація) певні, що сон поневоленого народу триватиме вічно і «п’ють кров» тої сплячої нації, цебто народу, «трощать білі кості», звичайно, дбаючи щоб вона не «збудилася», й тому сягають «хижими руками» аж «до серця глибини», того серця, в якому, як казав Шевченко, вже повстало «дупло» холодне, в якому почали кублитися гадюки («Чигирин»).

Як бачимо, при такому розумінні поеми «Триптих» можемо ствердити повну подібність образів двох наших геніїв, Шевченка і Лесі Українки, бо у Шевченка також Україна «заснула» і «бур’яном укрилася» так, як і в Лесі Українки велет заснув і «землею заснітився весь», а також спільну обом геніям глибоку віру в те, що «слово» поета, «Орфеєва флейта» вдарить «по гнилому» й хворому «серцю» народу і віллє в нього нового духа, духа що оживляв не лише князівську, але й козацьку Україну, духа боротьби, і тоді народ (сонний велет) раптом перетвориться в націю (яка має ту силу, якої завжди бракує народові), зірве всі пута, все те рабське, чуже, що «налипло на ньому» за віки московської неволі, – «одразу стане руба». Так станеться чудо: втрачена, виснажена важкою працею сила раптом відновиться, відновиться під впливом могутньої волі, під впливом всемогутнього духа.

А тепер, з’ясувавши так ідею «Триптиха» Лесі Українки, ми ставимо собі питання, чи з’ясована нами ідея є справді та, яку нам хотіла висловити велика поетка в рік своєї смерті, немов свій «Заповіт», чи ми може ухилилися від її намірів, чи може слід прийняти те «загальникове» пояснення ідеї твору, яке нам, між іншим, пропонував Б. Якубський?

Рішаючу і безапеляційну відповідь на поставлене нами питання дає сама Леся Українка, і то в цьому ж творі. Хоча вона й підкреслювала «святу простоту» і «безтенденційність» «казки», але закінчує свій твір словами:

Кохана стороно моя!

Далекий рідний краю!

Щораз згадаю я тебе,

То й казку цю згадаю».

Ці слова стверджують з усією переконливістю, що «Триптих» є пов’язаний з Україною, з безсилою Україною, якої сини питали себе не раз: «Що дасть нам силу?», загублену, втрачену силу, яка «вся згинула»…

Стародавні триптихи давали нам науку з висоти вівтаря, що нам робити, вони були не просто «образом», лише чимсь більшим, наукою, втіленою в тих трьох, здавалося, різних і окремих образах.

«Триптих» Лесі Українки відповідає своїй назві і під цим оглядом, бо він в трьох, здається, різних і не пов’язаних зі собою малюнках дає науку, що робити, з’ясовує українському народові, а в першу чергу його керуючій меншості (бо завжди ініціативу має в руках і веде меншість), що треба робити, щоб докінчити мури і збудувати «нове місто» – нову і могутню державу, бо велет таки збудиться і коли збудиться, скине зі себе, як дроти, так і всі ті «федеративні» вигадки, які налипли на ньому підчас двохвікового сну, та стане вільним, стане державною нацією.

Така є ідея «Триптиха», такий є «Заповіт» великої нашої поетки, патріотки і націоналістки, яка знала, що люди, яких бездержавність обернула у залякану, здеморалізовану отару, по створенні держави (збудуванню мурів) стануть «впорядкованою громадою, народом, не гіршим від своїх сусідів», вірила твердо, що «велет», – українська нація, збудиться і скине зі себе всі сліди поневолення.


Примітки

Подається за виданням: Р. Задеснянський Творчість Лесі Українки. – München: 1965 р., с. 71 – 78.